Нафта

Те ж саме я можу сказати про другого Карло. Його сексуальна свобода була лише багаторазово повторене ствердження свого права не піддаватися пожовклому упокоренню, яке теж неодноразово поновлювалось. Зрештою, це уперте, дитяче й навіть у глибині смиренне багаторазове засвідчення свого права на сексуальне свавілля було по суті лише дрібкою анархії та безмежною ідилією. У своєму нескінченному ствердженні власного права на сексуальне свавілля (й задоволення, яке воно приносить) другий Карло зазнав того, що називають «абсолютністю»: тож він раз і назавжди зобов’язався все робити сам (знаєте ж бо, яким безміром є людина). Одначе така абсолютність, хоч і справедливо її вважали мукою та радикальною альтернативою, зрештою була лише анархічною та ідилічною. Згадайте про гріхи Ставрогіна, і ви краще зрозумієте, до чого я веду. Своїми гріхами Ставрогін виказував таке саме ставлення до суспільства навколо нього, як і ті, хто змиряється з ним та відмовляється від того, щоб узяти над ним гору. Незалежно від того, втрачена вона чи здобута, чеснота завжди залишається чеснотою. Навіть наш другий Карло мав у собі краплю демонічного, потрібного, аби розрівняти дорогу до деградації. Та оскільки ця чеснота була невеликою, її втрата теж була малозначущою. Другий Карло ніколи б не допустив, щоб одна з його малоліток повісилася у комірці, спостерігаючи за червоним павучком. Йому не була відома та^b [136] безодня безслав’я і зневаги, так само, як перший Карло гадки не мав про спокуси, які є у президентів та диктаторів.

Звісно, наразі ви можете мене спитати (з огляду на те, що я приплів сюди мій стиль), а чому ж тоді я не написав роман про Трою чи Шпигуліна ^{34}, котрі по-своєму також є героями на кшталт героїв Бальзака чи Достоєвського: адже вони знають, і що таке велич того, як стати таким самим, як решта, і велич скоєння злочину. Та якби мене таки спитали, я б відповів, що неможливо написати твір про нудних персонажів. Вони нудні, бо є винятками, а тому не є частиною буденного життя. У часи, коли була можливість писати психологічні романи, романів про Трою чи Шпигуліна не писали, бо всі були більш-менш винятковими троями чи шпигуліними.

Протягом своїх надвечірніх зустрічей, що починаються, коли вже вечоріє, й тривають до глупої ночі, перший та другий Карло «життєстверджувались», обмінюючись досвідом (який, з точки зору психології та через уже названі мною причини, був зовсім нецікавим), вони говорили пошепки, одноманітно, як буває зазвичай під час щоденних теревенів удома в якомусь потаємному місці. Насправді говірким був другий Карло, позаяк перший Карло мав пізнати щастя, від якого колись відмовився. Для другого ж Карло вистачало однієї чи двох новин «про суспільство», які розповідав йому перший Карло, щоб не втратити зв’язок із «суспільством», та вже після перших же слів, які промовляв його співрозмовник, чоловік починав позіхати. Його навіть охопила тривога. Це був час, коли закінчувались вистави й місто знову оживало. Та його Член зголоднів: відчував нечулий, сліпий, неспокійний, лихоманковий голод, він якого Карло ніби й справді починав тремтіти. Ніщо не могло втримати його у затишній домівці, спокій та тиша якої були для нього буквально нестерпними, навіть на хвилину довше, ніж необхідно.

Нотатка 43а

НЕВПИННІСТЬ ПОВСЯКДЕННОГО ЖИТТЯ

Отож Карло, пробувши вдома так недовго, знову полишав домівку та йшов проживати свою безсонну ніч. Уся вона була суворо запрограмована, та попри це над усім панував випадок. Карло й справді кілька разів, ба навіть досить часто, завдяки побаченню чи кільком побаченням планував усе заздалегідь. Та зазвичай ці зустрічі також залежали від випадку: все заплановане йшло коту під хвіст, і Карло знову опинявся вночі на самоті, перед ним лежало все місто, й слід було все починати спочатку. А якщо побачення були вдалими, кожне з них було лише повторенням попереднього. Він опинявся в одній і тій самій кімнаті, та ще й брудній, у товаристві тієї самої жінки чи дівчинки й робив те саме, що й увечері кілька днів тому. Іноді все відбувалося не в кімнаті, а в полі чи в якихось кущах, де кругом були купи папірців, давнішнього чи зовсім свіжого гівна. Як ми вже знаємо, Карло, або ж перед зустріччю, або ж після неї, у будь-який спосіб, навіть ідучи вулицею, запхнувши руку до кишені, стискав собі довбня й мастурбував. Утім, навіть вдалі побачення Карло не задовольняли ані перед зустріччю, хоча він чекав на неї мало не як у лихоманці, ані по її закінченні. Тривожність та нікчемність існування були пов’язані з очікуванням насолоди та власне насолодою. Крім того, геть усе це було пов’язане із жалюгідною згодою за гроші й з матеріальним світом, який бідність перетворила на світ небезпечний і нетривкий. Тоді Карло не розумів, який найголовніший і найближчий зв’язок існує між тілом та бідністю і який зиск від нього тілові, що збереглося у своєму первинному стані, себто у своєму народному вимірі, сповненому здоров’я, невинності, дикості, злочинності, — усього, окрім почуття провини, банальності та вульгарності. Про це Карло дізнається згодом. Насправді він тоді любив тіла жінок та дівчат, які були буржуазійками, й через необхідність, аби влаштуватися у світі праці та злиднів, мусив щовечора повторювати сцену своєї сексуальної пристрасті й прилаштовуватися у світі праці та бідності. Хай там як, а запланованість (побачення, кімната, ліжко, приручені й слухняні жінка чи дівчинка) страшенно заважала розпаленню чуттєвості, позаяк придушувала найвищу і найвідчайдушнішу насолоду від справжнього дивовижного повторення, яке приховує в собі смертельну, чи мало не смертельну, небезпеку. Коли ніч уже ставала цілком безлюдною, десь близько третьої, Карло повертався додому й засинав до одинадцятої чи до полудня. У цю годину другий Карло, у своєму реальному часі, вже давно пішов у справах…

Та незважаючи на те, що мій твір належить до «ахроматичних творів» (поширення яких засуджували чимало хто від Александра Македонського до Арістотеля), я хотів би наприкінці цієї нотатки дещо зауважити.

У цій нотатці я, розповідаючи щось, уперше послуговувався інхоативним способом дієслова (та читач, мабуть, пам’ятає, як я, то там, то сям, уже писав такі уривки, я маю на увазі «поему про повернення» десь у Нотатках 7—17). Інхоативний спосіб дієслова вказує на повторюваність дії за звичкою протягом зазвичай досить тривалого часу (у нашому випадку йдеться про безмаль десять років). Отож використання інхоативного способу з мого боку — це помилка. Зважаючи на дух мого твору й правила, визначені цим духом на початку, ˂ моя розповідь завжди має бути у теперішньому часі. Хоча я справді можу використовувати доконаний минулий час: час, який лише задля художньої вигадки є теперішнім, віддаленим у минуле. Одначе й теперішній час, і тотожний йому доконаний минулий надзвичайно ясно виявляють намір: щоб розповідь сприймалася суцільною, однолінійною, де дії персонажів стають в один рядок, як у галереї, ряді ніш чи вівтарів. А от інхоативний спосіб, натякаючи на плин часу та життя, натомість розкриває ідейний задум твору: показуючи його ніби безкраїй і глибокий потік лави, ба навіть як нескінченну, бездонну ріку, що плине у цій незавершеності й у тому плині відокремлює й спрямовує увагу на якусь деталь чи навіть звичку, але робить це лише схематично (та читач відчуває, що ця схема сповнена нескінченністю речей і чуттів). Врешті-решт, ця недоконаність c’est la vie (що загрозливо готова обернутися на спогад).

Втім, сказане мною за допомогою такої часової форми — це те, що, на мою думку, слушно й конче потрібно сказати про стосунки між обома Карлами у «невпинності життя».

Нотатка 50

ЯКОЮ МАЛА БУТИ МОЛОДЬ У 69-му

(З «Проекту»)

Якось листопадового вечора, було близько шостої й вже вечоріло, Карло гуляв неподалік вокзалу Терміні. Тими днями він шукав Ритину копію. Сексуальність була напливчастою: наразі був час Рити. Жіноча стать зараз набула Ритиних рис. Вона ніби була новим променем світла, що падав на звичні речі, оновлюючи їх. І саме в цій новизні ніби була об’єктивною, ніби існувало безліч жінок та дівчат, які могли стати Ритами: вони мали малесенький, ледь вкритий пухом, животик, непишні стегна, тримали очі долу, задихалися від зніяковіння, але не втрачали хоробрості говорити чи відповідати на питання, заливалися рум’янцем радше від дитячого смирення, ніж від сорому, й від того зачервоніння їхні губи та щоки пухкішали й яскравішали. Вночі уві сні, зранку, прокинувшись, сенс прожитого дня, усе було сповнене думкою про Риту та безліч її втілень, завдяки яким давнє жадання, яким, одним єдиним, довіку сповнюватиметься людське тіло, поставало новим та сповненим болю, аж до марення.