Тридцятирiчна жiнка

— Я вам не заважаю? — спитав корсар, порушуючи мовчанку і глянувши на дружину.

— Ні, — відповів генерал. — Елена мені все розповіла. Я бачу, що для нас вона втрачена.

— Чому ж? — жваво заперечив корсар. — Ще кілька років, і термін давності дасть мені змогу повернутись до Франції. Коли совість чиста, коли людина порушила закони вашого суспільства, лише скоряючись їй…

І він замовк, не вважаючи за потрібне виправдовуватися.

— Як ви можете вважати свою совість чистою? — обурився генерал. — Адже знову, на моїх очах, ви вчинили стільки вбивств!

— У нас мало їстівних припасів, — спокійно відповів корсар.

— Але ж ви могли б висадити людей на берег…

— Вони послали б навздогін за нами військовий корабель, він би перетяв нам шлях до відступу, і ми не дісталися б до Чілі…

— Поки з Франції вони встигли б повідомити в адміралтейство Іспанії… — урвав його генерал.

— Але Франції напевне не сподобалося б, що хтось, а тим більше чоловік, котрий підлягає її кримінальному суду, заволодів бригом, який зафрахтували уродженці Бордо. Скажіть, хіба вам ніколи не доводилося на полі битви зробити кілька зайвих гарматних пострілів?

Корсарів погляд збентежив генерала, і він замовк. А дочка тим часом дивилася на нього поглядом, що виражав і торжество, і смуток.

— Генерале, — врочисто промовив корсар, — я взяв собі за правило нічого не привласнювати собі із спільної здобичі за рахунок товаришів. Та нема сумніву, що моя частка буде більшою, аніж багатство, яке у вас забрали. Тому дозвольте мені відшкодувати вам збитки іншою монетою…

Він витяг із шухляди, вставленої в рояль, грубу паку банкових білетів і, не рахуючи, простяг маркізові — у пачці був мільйон.

— Ви, думаю, розумієте, — сказав він, — що мені нема ніякого розрахунку стовбичити в морі перед самим Бордо… Отже, якщо вас не приваблюють небезпеки нашого бродячого життя, краєвиди Південної Америки, тропічні ночі, наші битви і наша радість, що ми сприяємо перемогам молодої республіки, де гримить ім'я Симона Болівара ^{40}, то вам доведеться покинути нас… Шлюпка й вірні люди уже напоготові. Будемо сподіватися на третю і вже цілком щасливу зустріч…

— Вікторе, мені так хочеться, щоб мій батько побув з нами ще хоч трохи, — мовила Елена, невдоволено закопилюючи губки.

— Ще десять хвилин затримки, і ми матимемо втіху зіткнутися віч-на-віч із сторожовим фрегатом. Що ж, нехай! Розважимося трохи, а то мої хлопці знудилися.

— О, не затримуйтеся, тату, їдьте! — вигукнула корсарова дружина. — І передайте ось це на пам'ять від мене сестрі, братам і… матері, — додала вона.

Елена набрала жменю дорогоцінного каміння, намиста, діамантів, загорнула все це в кашемірову хустинку й боязко простягнула батькові.

— А що ж мені їм сказати? — спитав генерал, вражений тим, що дочка завагалася, перш ніж вимовила слово «мати».

— О, невже ви сумніваєтесь у моїх почуттях? Я щодня молюся за їхнє щастя!

— Елено, невже я ніколи більш тебе не побачу? — сказав старий, пильно дивлячись на дочку. — Невже ніколи не довідаюся, що змусило тебе втекти з дому?

— Це не моя таємниця, — відповіла Елена серйозним голосом. — І навіть якби я мала право розкрити її, я, мабуть, нічого вам не сказала б. Десять років терпіла я нечувані муки…

Вона не стала говорити далі й передала батькові подарунки для сім'ї. Пригоди на війні привчили генерала до досить широкого погляду на воєнну здобич, і він узяв доччині подарунки, тішачи себе думкою, що під впливом такої чистої і шляхетної душі, як душа Елени, Парижанин лишився чесною людиною, що він просто воює з іспанцями. Його прихильність до сміливців узяла гору. Подумавши, що було б безглуздо триматися суворо, він міцно потис руку корсарові, з розчуленістю, властивою солдатам, поцілував Елену, свою улюблену доньку, і зронив сльозу на це обличчя, чий гордий і мужній вираз так йому подобався. Моряк був зворушений і підвів до генерала дітей для благословення. Нарешті вони обмінялися довгим поглядом, не позбавленим приязні та любові, й цим було сказане останнє «прощай».

— Будьте завжди щасливі! — вигукнув старий і швидко піднявся на палубу.

На морі генерала чекало незвичайне видовище. «Святий Фердінанд», охоплений полум'ям, палахкотів, наче величезне багаття. Перед тим як потопити іспанський бриг, пірати знайшли в його трюмах вантаж рому, а що рому й на «Отелло» було досить, вони задля розваги підпалили корабель, і тепер здавалося, ніби серед моря горить величезна чаша з пуншем. Можна було простити цю витівку людям, які знудилися одноманітним виглядом моря й хапалися за кожну нагоду, щоб урізноманітнити своє існування. Коли генерал спускався з брига в шлюпку, в якій сиділи шестеро дужих веслярів, його увага мимоволі розсіювалась, і він поглядав то на пожежу, що пожирала «Святого Фердінанда», то на свою дочку, яка стояла на кормі «Отелло», спираючись на руку корсара. Спогади накотилися на нього і, дивлячись на білу сукню Елени, що маяла на вітрі, легка, наче вітрило, розрізняючи на тлі океану прекрасні форми її високої постаті, такої величної, що, здавалося, вона панує над усім океаном, він з притаманною військовим безтурботністю забув, що пливе над могилою хороброго Гомеса. Над ним темною хмарою розпливався височенний стовп диму, і сонячні промені, пронизуючи її то там, то там, утворювали фантастичні світляні візерунки. Це похмуре чорне склепіння, під яким виблискували омахи полум'я, здавалося нижнім небом, угорі над яким зависло неозоре голубе небо, у тисячу разів прекрасніше завдяки цьому швидкоплинному протиставленню. Химерні відтінки диму — то жовті, то золотаві, то червоні, то чорні — зливалися, клубочилися, застилали корабель, який потріскував, скрипів і стогнав. Полум'я свистіло, добираючись до снастей і розтікалося по такелажу, як розтікається по вулицях міста народне повстання. Ром горів синюватими спалахами, і вони тріпотіли, начебто бог моря чимось помішував це пекуче пійло — так студент під час веселої гулянки розмішує в чарі вогнистий пунш. Але сонце, чиє світло було яскравіше, мов заздрячи цьому зухвалому полум'ю, затьмарювало його своїми променями, майже не дозволяючи роздивитись переливчасті барви пожежі. Наче вуаль, наче золотистий шарф коливався над тим розбурханим потоком вогню. «Отелло» втікав у новому напрямку, по черзі нахилявся в обидва боки і ловив легкий вітерець, мов паперовий змій у повітрі. Красень-бриг, петляючи, мчав на південь; іноді він ховався — за стовпом диму, що відкидав на воду чудернацьку тінь, іноді з'являвся, плавно підводячись і втікаючи усе далі й далі. Щоразу як Елені вдавалося побачити батька, вона махала хустинкою, посилаючи йому прощальне вітання. Незабаром «Святий Фердінанд» зник під водою, море здибилося хвилями в тому місці, але зразу й заспокоїлося. І від усього того видовища лишилася тільки хмарка диму, що пливла за вітром. «Отелло» був уже на обрії, шлюпка наближалася до берега, і хмаринка диму зависла якраз між вутлим човном і далеким бригом. Востаннє генерал побачив свою дочку в просвітах уже рідкого диму. Пророче видіння! Тільки біла хустинка, тільки сукня вирізнялися на темно-бурому тлі. Бриг уже зник між зеленавою водою й блакитним небом, а Елена перетворилася на ледь примітну цятку, на тонесеньку риску, на мрію, на спогад…

Відновивши свій статок, маркіз помер, бо здоров'я його було підірване. Через кілька місяців після його смерті — а було це 1833 року — маркіза повезла Моїну на води в Піренеї. Там розпещеній дівчинці закортіло помилуватися гірськими краєвидами, і вони вирушили вдвох у гори. А коли повернулися на курорт, їм довелося пережити ось яку трагічну сцену.

— Господи, дарма ми не залишилися ще на кілька днів у горах, мамо, — сказала Моїна. — Там було куди краще. Ви чули, як тут, не змовкаючи, пищала за стіною дитина і бубніла ота клята жінка? Вона розмовляє якоюсь тарабарщиною, бо я не збагнула ні слова. Отаких сусідів послала нам доля! Я очей не склепила всю ніч!