Тридцятирiчна жiнка

— Невже це справді ви? — вигукнула Елена, схопивши батька за руку, ніби хотіла переконатися, що це не сон, не видіння.

— Елено!

— Тату!

Вони кинулися одне одному в обійми, і радість старого батька була не менш палкою, ніж радість його дочки.

— Ви були на тому кораблі?

— Атож, — відповів він сумним голосом, сідаючи на канапу й дивлячись на дітлахів, що обступили його і роздивлялися з наївною увагою. — Я б загинув, якби не…

— Якби не мій чоловік, — урвала його Елена. — Я здогадуюся.

— Ох, Елено, — вигукнув генерал, — і навіщо ми зустрілися за таких обставин! Я вже стільки тужив за тобою, а тепер знову оплакуватиму твою безталанну долю!

— А навіщо мене оплакувати? — спитала вона, всміхаючись. — Вам слід радіти — адже я найщасливіша жінка на світі!

— Ти щаслива? — вигукнув він, підхоплюючись від подиву.

— Щаслива, мій добрий таточку, — промовила Елена; вона схопила його руки і цілувала їх, притискала до свого тріпотливого серця, ласкаво нахилившись до нього і заглядаючи йому у вічі своїми блискучими очима, які від радісного хвилювання стали ще виразніші.

— Невже це можливо? — спитав він, дивлячись на осяйне обличчя дочки й про все забувши, прагнучи тільки довідатись, як їй живеться.

— Знайте ж, тату, — відповіла вона, — що моїм коханим, моїм чоловіком, слугою і повелителем став той, чия душа неосяжна, як море, чиє кохання незглибиме, як небо. Повірте мені, це сам Бог! За сім років жодне слово, жодне почуття, жоден жест не порушили дивної гармонії його слів, ніжності та кохання. Коли він на мене дивиться, приязна усмішка грає на його устах, а в очах променіє радість. Там, на палубі, його громовий голос часто заглушує рев урагану або шум битви; але тут він звучить лагідно й мелодійно, наче музика Россіні, яку я дуже люблю. Я маю все, чого мені заманеться, а іноді навіть більше того. Я царюю на морі й усі мені підкоряються, мов королеві. Щаслива! — зауважила вона, уриваючи себе. — Це не те слово, яким можна виразити моє щастя! Мені дісталися всі скарби кохання, які випадають на долю жінки. Почувати, що ти безмежно віддана тому, кого кохаєш, зустрічати в його серці незглибиме почуття, в якому тоне жіноча душа, покохати навіки — скажіть мені, хіба це всього лише щастя? Я вже прожила не одне життя, а тисячу. Тут я одна-єдина, тут я цариця. Жодна жінка, крім мене, не ступала на цей шляхетний корабель, де Віктор завжди перебуває за кілька кроків від мене. Він не може відійти далі, ніж до корми або носа, — провадила вона з лукавим виразом. — Сім років! Кохання, яке витримало сім років нескінченної радості, щохвилинних випробувань, це більше, аніж кохання! Так, так, це найкраще з того, що можна знайти на світі… Людською мовою годі передати небесне блаженство!

Сльози бризнули з її очей, що палахкотіли яскравим полум'ям. Четверо малюків жалібно закричали і кинулися до неї, наче курчата до квочки, а найстарший ударив генерала, дивлячись на нього гнівним поглядом.

— Абелю, ангеле мій, я плачу з радості, — сказала Елена.

Вона посадила його собі на коліна, а малий обняв її царствену шию й лащився до матері, як левеня, що грається з левицею.

— А тобі не буває нудно? — спитав генерал, приголомшений схвильованою розповіддю дочки.

— Буває, — відповіла вона, — коли ми сходимо на берег. Але й там я ніколи ще не розлучалася з чоловіком.

— Ти ж любила свята, бали, музику!

— Музика — це його голос. Мої свята — це убори, які я вигадую, щоб подобатися йому. А якщо він захоплюється моїм вбранням, мені здається, що весь світ у захваті від мене. Ось чому я не викидаю в море усі ці діаманти, намиста, діадеми, всипані дорогоцінним камінням, усі ці скарби, квіти, шедеври мистецтва, якими він щедро мене обдаровує, кажучи: «Елено, ти не виходиш у світ, тож я хочу, щоб весь світ був у тебе».

— Але на кораблі повно чоловіків, зухвалих, брутальних чоловіків, чиї пристрасті…

— Я розумію вас, тату, — відповіла Елена, усміхнувшись. — Заспокойтеся. Навіть імператрицю не оточують такою пошаною, як мене. Ці люди забобонні, вони вірять, що я — добрий дух їхнього корабля, їхніх починань, їхніх успіхів. Але їхній бог — Віктор. Якось — це сталося тільки одного разу — один матрос був не досить шанобливий зі мною… на словах, — додала вона, сміючись. — Не встиг Віктор довідатися про це, як команда скинула того матроса в море, хоч я й простила його. Вони люблять мене як свого ангела-охоронця, я доглядаю їх, коли хтось занедужає, і завдяки невсипущій жіночій турботливості мені не одного пощастило врятувати від смерті. В цих бідолах є водночас щось від велетнів, і від малих дітей.

— А якщо бувають битви?

— Я до них звикла, — відповіла Елена. — Тільки під час першої я тремтіла від страху. Тепер моя душа загартована в небезпеках, і я навіть… люблю їх, — додала вона. — Зрештою, я ваша дочка.

— А якщо він загине?

— Я помру з ним.

— А діти?

— Вони — сини океану і небезпеки, вони розділять долю батьків. Життя у нас одне, воно не ділиться на частини. Всі ми вписані на одній сторінці книги буття, всі пливемо на одному човні, й ми це знаємо.

— То ти любиш його так сильно, що він дорожчий тобі за всіх на світі?

— За всіх, — відповіла вона. — Але в цю таємницю не варто заглиблюватись. Ось гляньте! Цей милий хлопчина — викапаний батько!

І міцно пригорнувши до себе Абеля, вона стала палко цілувати його в щоки, в голову…

— Але я ніколи не забуду, як щойно він звелів кинути в море дев'ятьох людей! — вигукнув генерал.

— Значить, так було треба, — відповіла Елена, — бо він людяний і великодушний. Він ніколи не проливає зайвої крові, захищаючи інтереси маленького світу, що перебуває під його заступництвом, і воюючи за свою шляхетну справу. Дорікніть йому, що він повівся несправедливо, і, запевняю, він переконає вac у протилежному.

— А його злочин? — мовив генерал, ніби розмовляючи сам із собою.

— А якщо то був акт справедливості? — відповіла Елена з холодною гідністю. — Якщо людське правосуддя виявилося неспроможним помститися лиходієві?

— Правосуддя карає, а не мститься! — вигукнув генерал.

— А пекло? — спитала вона, — Хіба це не вічна помста за якісь дрібні гріхи нашого короткого життя?

— О, ти людина пропаща! Він зачарував, розбестив тебе! Ти говориш, як безумна.

— Залиштеся з нами хоч на один день, тату, і якщо ви поговорите з Віктором, придивитесь до нього, ви його полюбите.

— Елено, — суворо сказав генерал, — ми лише за кілька льє від Франції…

Вона здригнулася, виглянула у вікно й показала на неозору далечінь зеленавого моря.

— Ось моя батьківщина, — відповіла вона, тупнувши ногою по килиму.

— Невже ти не хочеш побачитися з матір'ю, сестрою, братами?

— Звичайно, хочу, — сказала Елена із слізьми в голосі. — Якщо тільки він погодиться і зможе супроводжувати мене.

— Отже, в тебе нічого не залишилося, Елено, — суворо мовив старий воїн, — ні батьківщини, ні сім'ї?..

— Я дружина йому, — сказала вона з гордістю, з виразом, сповненим шляхетності. — За всі ці сім років сьогодні я вперше спізнала радість, яку завдячую не йому, — додала вона, схопивши руку батька й поцілувавши її, — і вперше почула докір.

— А твоя совість?

— Совість? Моя совість — він!

І раптом Елена здригнулася.

— Він іде сюди, — сказала вона. — Навіть під час битви, коли по палубі бігає безліч людей, я впізнаю його кроки.

Зненацька щоки її зарум'янились, обличчя розквітло, очі заблищали, шкіра стала матово білою… Кожна її рисочка, кожна голуба жилка, мимовільне тремтіння, що опанувало все її єство, говорили про щастя, знайдене в коханні. Така сила почуття розчулила генерала. І справді, через мить увійшов корсар, сів у крісло, покликав старшого сина й почав із ним гратися. На якусь мить запала мовчанка, бо генерал, поринувши в задуму, схожу на марення, роздивлявся затишну каюту, що скидалася на пташине гніздо, в якому ця родина сім років мандрувала по океану, між небом і хвилями, покладаючись на чоловіка, який вів її крізь битви та урагани — так глава сім'ї проводить своїх близьких крізь небезпеки суспільного життя… Він із захватом дивився на свою дочку, на цей казковий образ морської богині, невимовно прекрасний, осяяний щастям, і всі скарби, які оточували її, тьмяніли перед скарбами її душі, перед блиском її очей і тією незрівнянною поезією, яка струменіла від усього її єства. Усе тут здавалося генералові незвичайним, усе вражало його, а витонченість почуттів і міркувань, суперечна всім його усталеним поглядам на життя, збивала старого воїна з пантелику. Властиві світському товариству холодні й недалекоглядні розрахунки здавалися нікчемними перед цією картиною. Старий воїн відчув усе це і зрозумів, що його дочка ніколи не відмовиться від свого привільного життя — такого багатого на події, наповненого справжньою любов'ю; він зрозумів, що коли вона хоч раз подивилася у вічі небезпеці й не злякалася, то вже ніколи не зможе вона повернутися до дріб'язкового життя недоумкуватого та обмеженого вищого світу.