Тридцятирiчна жiнка

— Чому ви так думаєте? — не менш спокійно запитав генерал.

— А що їм з нами робити? — відповів іспанець. — Мабуть, вони зараз вирішили, що їм навряд чи вдасться продати «Святого Фердінанда» у французьких або в іспанських портах, і вони потоплять його, щоб спекатися. Ну а нас… невже ви сподіваєтеся, що вони візьмуть на себе мороку й годуватимуть нас, коли самі не знають, до якого порту причалити?

Не встиг капітан мовити ці слова, як генерал почув розпачливі зойки і глухий плюскіт, що буває, коли у воду падають зразу кілька людей. Він обернувся — чотирьох французів-негоціантів як не було. Генерал перевів нажаханий погляд до борту — восьмеро лютих гармашів ще не встигли опустити руки.

— Казав же я вам, — незворушно промовив іспанець.

Маркіз поривчасто підхопився на ноги. Море вже заспокоїлося, і він не міг навіть роздивитись, де саме його нещасливі попутники пішли на дно; в цей час вони, із зв'язаними руками й ногами, перекидалися під водою, а може, їх уже пожирали риби. За кілька кроків від нього зрадник-стерновий та матрос із «Святого Фердінанда», що недавно розбалакував про всемогутність Парижанина, по-приятельському гомоніли з піратами і пальцем показували на тих матросів з їхнього брига, яких вони вважали гідними команди «Отелло»; іншим морякам двоє юнг уже зв'язували ноги, не звертаючи уваги на їхні страхітливі прокльони. Коли з відбором покінчили, восьмеро гармашів схопили приречених і без зайвих церемоній пожбурили за борт. З якоюсь похмурою цікавістю спостерігали пірати за тим, як люди падали у воду, за їхніми спотвореними обличчями, за останніми муками; але обличчя в самих піратів не виражали ні насмішки, ні подиву, ні жалю. Для них, певне, це було звичне й буденне діло. Старших піратів більше цікавили бочки з піастрами, що стояли біля грот-щогли, і вони поглядали на них з якоюсь дивною, застиглою посмішкою. Генерал і капітан Гомес сиділи на лантусі й, ніби радячись, дивились один на одного майже згаслим поглядом. Незабаром з'ясувалося, що з усіх, хто плив на «Святому Фердінанді», лише вони залишилися живі. Сім матросів, яких два зрадники вибрали серед іспанських моряків, уже з радістю перетворилися на піратів.

— Ох, і мерзотники ж! — вихопилось у генерала.

Шляхетне обурення заглушило в ньому і горе, і почуття обачності.

— Вони підкоряються необхідності, — холоднокровно зауважив Гомес. — Якби ви лишилися живі й вам би трапився котрийсь із цих хлопців, ви ж би прокололи його шпагою, чи не так?

— Капітане, — сказав молодий корсар, обертаючись до іспанця, — Парижанин про вас чув. Він каже, ви єдиний моряк, який добре знає протоки між Антільськими островами та береги Бразілії. Чи не хотіли б ви…

Капітан Гомес урвав його зневажливим вигуком:

— Я помру, як годиться християнинові й іспанцю. Зрозумів?

— У море! — звелів молодик.

Двоє гармашів схопили Гомеса.

— Ви підлі боягузи! — крикнув генерал, намагаючись утримати піратів.

— Не гарячкуй, діду, — сказав йому помічник Парижанина. — Хоч твоя червона стрічечка і справила деяке враження на нашого капітана, мені наплювати на неї… Зараз ми поговоримо і з тобою.

В цю мить глухий сплеск, до якого не домішався жоден крик чи стогін, дав знати генералові, що відважний Гомес помер, як і личить морякові.

— Або верніть мої гроші, або вбийте мене! — гукнув генерал у нападі шаленої люті.

— О, та ви чоловік розважливий, — сказав молодий корсар, єхидно посміхаючись. — Не сумнівайтеся, ми зробимо, як ви просите.

Корсар подав знак, і два матроси кинулись до француза, щоб зв'язати йому ноги, але він їх відштовхнув із несподіваною спритністю, а тоді — ніхто від нього цього не чекав — вихопив шаблю, що висіла на боку в помічника піратського капітана, і почав вправно нею вимахувати, як і належить бувалому кавалеристові, що знає свою справу.

— Ану підходьте, розбійники! Ви не скинете у воду, мов устрицю, старого наполеонівського солдата!

Постріли з пістолетів, наведених майже впритул на норовистого француза, привернули увагу Парижанина, який стежив за тим, як переносять за його наказом снасті із «Святого Фердінанда». З незворушним виглядом він ззаду підійшов до хороброго генерала, схопив його, підняв і поволік до борту, збираючись кинути, мов якийсь непотріб, у воду. Ось тут погляд генерала і зустрівся з хижим поглядом чоловіка, що викрав його дочку. Тесть і зять упізнали один одного зразу. Капітан негайно повернув у протилежний бік від того, куди прямував спочатку, так наче його ноша не важила анічогісінько і, замість зіпхнути генерала в море, поставив його біля грот-щогли. Почувся осудливий гомін, але корсар окинув своїх підлеглих поглядом, і вмить запанувала глибока тиша.

— Це батько Елени, — виразно й твердо сказав капітан. — Лихо тому, хто посміє поставитись до нього нешанобливо.

Радісне «ура» прогриміло на палубі й вознеслося в небо, наче молитва в храмі, наче перші слова «Те Deum» [3]. Юнги гойдались на снастях, матроси кидали вгору шапки, гармаші тупотіли ногами, й уся команда піратського корабля збуджено кричала, завивала, свистіла, репетувала. Щось несамовите було в цих веселощах, і стривожений генерал спохмурнів. Він приписав це збудження якійсь жахливій таємниці, і як тільки до нього вернувся дар мови, схвильовано вигукнув:

— А де ж моя дочка?

Корсар втупив у генерала пильний погляд, від якого — і ніхто не міг збагнути чому — ховалася душа в п'яти у найвідважніших, і генерал відразу замовк на превелику радість матросів, втішених тим, що влада їхнього ватага поширюється на всіх. Потім капітан підвів генерала до сходів, спустився з ним униз, допровадив його до якоїсь каюти й, одним поштовхом відчинивши двері, сказав:

— Вона тут.

Пірат зник, а старий воїн завмер, приголомшений картиною, яка постала перед його очима. Почувши, що хтось рвучко відчинив двері, Елена підвелася з канапи, на якій вона відпочивала, побачила маркіза і скрикнула від подиву. Вона так змінилася, що впізнати її міг тільки рідний батько. Тропічне сонце вкрило її колись бліде обличчя брунатною засмагою чудового шоколадного відтінку, надавши йому поетичного виразу; всі її риси дихали шляхетністю, величним спокоєм, глибиною почуттів, що, певне, зворушувало навіть найбрутальніші душі. Довгі, густі коси спадали пишними пасмами на плечі й груди, які вражали вишуканістю ліній, і надавали її гордому обличчю владного виразу. В її позі, в рухах відчувалося, що вона усвідомлює свою владу. Торжество вдоволеного марнолюбства ледь роздувало рожеві ніздрі Елени, а її розквітла краса свідчила, що вона втішається безтурботним щастям. Дівоча принадність поєднувалася в ній з гордістю, притаманною жінкам, яких кохають. Водночас раба і повелителька, вона жадала скорятися, бо могла владарювати. Вона була оточена вишуканою розкішшю. Вдягнена в досить просту сукню з індійського мусліну, вона, проте, лежала на канапі, покритій кашеміром, підлогу просторої каюти встеляв перський килим, а четверо дітей, що гралися біля її ніг, будували химерні замки з перлового намиста, з коштовностей та самоцвітів. У вазах із севрської порцеляни, розмальованих паном Жакото ^{33}, пахтіли рідкісні квіти — мексіканський жасмин, камелії; між квітів пурхали приручені пташки, вивезені з Південної Америки, вони скидалися на живі рубіни, сапфіри, золоті зливки. В цій каюті стояв і рояль, пригвинчений до підлоги, а на дерев'яних стінах, обтягнутих жовтим шовком, там і там виднілися невеличкі картини найвідоміших живописців: пейзаж із надвечірнім сонцем Гюдена ^{34} висів поруч із полотном Терборха ^{35}; одна з Рафаелевих мадонн змагалася в поетичності з ескізом Жіроде ^{36}; картина Герарда Доу ^{37} затьмарювала одне з полотен Дроллінга ^{38}. На китайському лакованому столику стояв золотий таріль із екзотичними плодами. Здавалося, що Елена — королева неозорої країни і що її коронований коханий зібрав для її будуара найвишуканіші речі з усього світу. Діти втупили у свого діда погляд жвавих і розумних оченят; звикши жити посеред битв, бур і тривог, вони скидалися на тих маленьких римлян, що прагнули війни й крові, яких Давід зобразив на своїй картині «Брут» ^{39}.