Побачення

Ти все дала мені, любов,

Чого я прагнув сам:

Зелений острів мій, любов,

І джерело, і храм,

І сад, де я розвій знайшов 

Всім квітам і плодам.

Недовгий вік рожевих мрій:

Погасли зорі вмить.

З майбутнього хай клич надій

«Вперед!» — мені кричить, —

Та дух заснув навіки мій,

Його не розбудить.

Світильник вітер загасив —

Його не засвітить.

Коли орел крило зломив,

Йому вже не злетіть,

І вже повік не дасть плодів

Прибита громом віть.

Тепер у мареннях нічних

Минатиме мій вік,

Під поглядом очей хмурних,

Мов сонних вод потік,

У танцях звійних і легких

Край італійських рік.

О леле! Цей проклятий час,

Немов морський прибій,

Урізнобіч розкидав нас,

І я в нечестя гній

Відтоді погрузав не раз,

Аж поки спогад майже згас 

Про край вербовий мій.*

Те, що ці рядки написані по-англійському — мовою, на мою гадку, незнайомою авторові, — не дуже здивувало мене. Я надто добре знав, яке широке коло його знань, знав і те, яку дивну втіху давало йому приховування тих знань, щоб дивуватися такому відкриттю; але, мушу визнати, мене неабияк зчудувала дата й місце написання цих віршів. Спершу там було зазначено «Лондон», потім старанно викреслено, але не настільки старанно, щоб пильне око не розібрало. Кажу, я був неабияк зчудований, бо добре пам'ятав, що колись раніш у розмові зі своїм знайомим питав його зокрема, чи він ніколи не зустрічався в Лондоні з маркізою ді Ментоні (бо вона перед заміжжям кілька років мешкала там), і з його відповіді зрозумів, якщо тільки не помилково, що він ніколи не бував у столиці Великобританії. Воднораз я згадаю тут, що не раз чув (хоча, звісно, не йняв віри такому неправдоподібному твердженню), ніби той, про кого я говорю, — англієць не тільки родом, а й вихованням. — Є ще одна картина, — сказав він, не звернувши уваги на моє зацікавлення трагедією, — є ще одна картина, якої ви не бачили. — І, відкинувши одну запону, він розкрив переді мною портрет маркізи Афродіти на весь зріст. Людське мистецтво не могло б зробити більшого у відтворенні її надлюдської вроди. Та сама ефірна постать, що стояла переді мною попередньої ночі на сходинах Палацу Дожів, ізнову стала переді мною. Але у виразі обличчя, що все променилось усмішкою, таївся одначе (незбагненна аномалія!) мерехтючий проблиск смутку, який, мабуть, завжди буде нерозлучний з довершеністю краси. Права рука її лежала на грудях. Лівою вона показувала вниз, на якусь вазу химерної форми. Одна маленька, ніби в феї, ніжка ледве торкалась землі; другої не було видно. А серед сяйва, що ніби сповивало й замикало в собі її красу, витало двоє прозорих, ніжних крил. Мій погляд перебіг із портрета на постать мого знайомого, і на моїх устах мимохіть забриніли владні слова з «Бюссі д'Амбуа» Чепмена:*

Він стоїть,

Як римська статуя. І буде доти 

Стояти, поки не оберне смерть 

Його у мармур!

— А тепер, — сказав він нарешті, повернувшись до масивного, багато оздобленого емаллю срібного столу, на якому стояло кілька химерно розмальованих келихів, а також дві великі етруські вази такої самої чудернацької форми, як та, що була зображена на передньому плані портрета, наповнені, як мені видалось, йоганнісбергером. — А тепер, — уривчасто сказав він, — випиймо! Ще рано — але випиймо. Так, справді, ще рано, — провадив він замислено, тоді як херувим із важким золотим молотом сповнив дзвоном усі покої, вибивши першу годину після сходу сонця. — Справді, ще рано — але що з того? Випиймо. Зробімо узливання отому величезному сонцю, що його так прагнуть затьмарити всі оці строкаті світильники та курильниці! — І, змусивши мене випити за його здоров'я, сам вихилив один за одним кілька келихів вина.

— Мріяти, — провадив він далі, вертаючись до тону уривчастої розмови й підносячи одну з розкішних ваз до яскравого світла від курильниці, — мріяти — це була головна справа мого життя, і тому я, як бачите, спорудив собі оселю мрій. Чи міг я спорудити кращу в самому серці Венеції? Правда, ви бачите круг себе мішанку архітектурних стилів. Цнотливість Іонії ображають тут допотопні орнаменти, а єгипетські сфінкси простяглись на золотих килимах. І все ж результат видасться недоладним тільки несміливій людині. Єдність місця, а особливо часу — це страшидла, які відлякують людство від споглядання пишноти. Я сам колись був прихильником стилю, але моїй душі надокучив такий надмір дурості. Все оце краще підходить мені. Мов оці арабескові курильниці, мій дух корчиться на вогні, і оцей маячний антураж підготовляє мене до ще маячніших видінь того краю справджених мрій, куди я зараз відлечу.

Він раптово змовк, схилив голову на груди і неначе прислухався до якогось звуку, не чутного мені. Нарешті, випроставшись, звів очі вгору й вигукнув рядки єпископа Чічестерського:

Чекай мене! В тому падолі

Зведе нас із тобою доля.

А за мить, піддавшись силі вина, він простягся на отоманці.

І враз зі сходів почулася чиясь швидка хода, тоді в двері гучно постукали. Я заквапився до дверей, щоб перешкодити дальшому стукові, та в кімнату влетів паж із дому Ментоні й здушеним від жаху голосом пробелькотів незв'язні слова:

— Моя пані! Моя пані!.. Отруїли! Отруїли! О прекрасна... о прекрасна Афродіто!

Приголомшений, я кинувся до отоманки й почав будити заснулого, щоб він почув жахливу новину. Але його руки й ноги вже задубіли... губи посиніли... очі, щойно такі блискучі, закотились... у смерть. Я поточився до столу... рука моя лягла на порепаний, почорнілий келих — і мою душу раптом осяяло блискавкою усвідомлення всієї страхітливої правди.

Примітки

Кінг Генрі (1592-1662) — англійський єпископ: писав вірші. З його «Елегії на смерть улюбленої дружини» По взяв як епіграф останні рядки.

Елізіум (Єлісейські Поля) — в античній міфології назва місцевості, де перебувають душі померлих.

Палладіо Андреа (1508-1580) — італійський архітектор пізнього Відродження, збудував у Венеції кілька палаців і церков, зокрема Іль Реденторе; для цих будівель характерне поєднання античних і ренесансних традицій.

Міст зітхань — уславлений венеціанський міст над каналом між Палацом Дожів і державною в'язницею. Через цей міст ходили засуджені, звідси й назва.

П'яцца — так скорочено називають головну площу Венеції — площу Святого Марка.

П'яццетта — маленька площа перед Палацом Дожів. Кампаніла — дзвіниця Святого Марка на П'яцці.

Ніобея (Ніоба) — героїня одного з грецьких міфів, донька Тантала, дружина фіванського царя Амфіона. Вона мала багато синів і дочок і цим пишалася. Вихваляючись дітьми, Ніобея накликала гнів богині Лето, яка мала лише двох дітей — Артеміду і Аполлона. Лето поскаржилася своїм дітям, і божественні стрільці вбили стрілами з луків усіх нащадків Ніобеї. Від горя нещасна скам'яніла, та сльози з її очей текли й далі.