Побачення

Едґар Аллан По

ПОБАЧЕННЯ

Чекай мене! В тому падолі

Зведе нас із тобою доля.

Генрі Кінг,* єпископ Чічестерський. Епітафія на смерть дружини

Нещаслива, загадкова людино! Ти, що збентежений сліпучим блиском власної уяви, загинув у полум'ї своєї юності! Знову я бачу тебе в своїх мріях! Знову твій образ виникає переді мною! Ох, не таким, який ти тепер, у долині холоду й сутіні, а таким, яким ти мав би бути — марнуючи життя на буйні марення в місті невиразних видінь, у твоїй Венеції — в улюбленці зірок, морському Елізіумі,* де величезні вікна всіх палаццо, збудованих Палладіо,* дивляться з глибоким і гірким знанням на таїну тихих вод. Так! Ще раз кажу — яким ти мав би бути. О, напевне, крім цього, є інші світи — думки інші, ніж думки незліченного людства, судження інші, ніж судження софіста. Хто ж тоді закличе до відплати за вчинене тобою? Хто дорікне тобі за години ясновидіння чи осудить як розтрату життя ті з твоїх справ, що були тільки вихлюпом твоїх невичерпних сил?

У Венеції під критою аркою, що зветься там «Ponte di Sospiri» — «Міст зітхань»,* — зустрів я втретє чи вчетверте того, про кого мовиться. З почуттям збентеження відроджую я в пам'яті обставини цієї зустрічі. І все ж я пам'ятаю — ох, чи можна таке забути? — глибоку північ, Міст Зітхань, прекрасну жінку й Генія Високого, що витав над вузьким каналом.

Стояв вечір, незвичайно темний для Італії. Величезні дзиґарі на П'яцці* вибили другу — Майдан Кампаніла був безлюдний і тихий, і вогні в старому Палаці Дожів швидко згасали. Я вертався додому з П'яцетти* Великим Каналом. І ось, коли моя гондола минала вхід до каналу Святого Марка, звідкись із того каналу долетів жіночий голос, що зненацька пронизав темряву диким, істеричним, протяглим криком. Стривожений цим звуком, я схопився на ноги, а гондольєр, упустивши єдине весло, безнадійно згубив його в чорній імлі, і через це ми опинились у волі течії, що йшла тут із більшого в менший канал. Ніби якийсь гігантський чорноперий кондор, ми повільно пливли до Мосту Зітхань, коли сотні смолоскипів, що спалахнули у вікнах і на сходах Палацу Дожів, зразу обернули глибокий морок у надприродний мертвотний день.

Із верхнього вікна високого будинку, вислизнувши із рук матері, впало в глибокий глухий канал немовля. Тихі води спокійно зімкнулись над своєю жертвою; і хоч ніде не видно було жодної гондоли, крім моєї, багато дужих плавців уже були в воді й марно шукали на її поверхні того скарбу, який, на жаль, можна було знайти тільки в її глибині. На широких плитах чорного мармуру біля дверей палацу, на кілька приступок над водою, стояла постать, яку жоден із тих, хто бачив її тоді, не зможе забути. То була маркіза Афродіта, богиня всієї Венеції, найвеселіша з веселих, найпрекрасніша з прекрасних — але, як не прикро, молода дружина старого інтригана Ментоні й мати чарівного немовляти, її першої і єдиної дитини, що тепер, глибоко під темними водами, гірко згадувала її любі пестощі й виснажувала свої сили в спробах покликати її.

Жінка стояла самотньо. Її босі ніжки сріблясто світились на чорному дзеркалі мармуру. Її коси, ще тільки напіврозпущені після балу, перед сном, у розсипі діамантів клубочилися круг її класичної голівки кучерями, схожими на завиточки щойно розквітлого гіацинта. Сніжно-біла звійна запона була чи не єдиним покривалом її тендітного тіла; але опівнічне літнє повітря було тепле, важке й недвижне, і жоден рух самої постаті, схожої на статую, не зворухнув навіть бганка того покриву, ніби зітканого з легкого туману, — покриву, що вгортав її, як важкий мармур угортає Ніобею.* І все ж — дивно й казати! — її великі блискучі очі були звернені не вниз, до тієї гробниці, в якій була похована найосяйніша її надія, — ні, вони втупились у зовсім інший бік! В'язниця Старої республіки, як я гадаю, справді найпоказніша будівля в усій Венеції, — але як могла ця жінка дивитись на неї так пильно, коли ось тут, унизу, захлиналось її дитя? І ота темна похмура ніша, що зяяла якраз навпроти вікна її покою, — що могло бути в її тінях, у її обрисах, у її важких, обвитих плющем карнизах такого, чого маркіза ді Ментоні не бачила доти добру тисячу разів? Дурниця! Хто не знає, що в таку хвилину око, мов розбите дзеркало, помножує образи свого горя й бачить його, таке близьке, в незліченних далеких місцях?

На багато сходинок вище маркізи, під аркою шлюзу стояв, ще зовсім одягнений, і сам сатироподібний Ментоні. Він час від часу бренькав на гітарі, ніби смертельно знуджений, а поміж тим кидав накази, як рятувати дитину. Я приголомшений до остовпіння, не мав сили зрушити з місця й так і стояв, як був схопився, почувши перший крик. Певне, в очах схвильованої купки глядачів я, застиглий, блідий на виду, проплив у схожій на мари гондолі ніби якийсь зловісний привид.

Усі зусилля були марні. Дехто з найзавзятіших спочатку рятівників угамувався й запав у похмурий смуток. Здавалось, надії для дитини вже не лишається (а що вже для матері!); та враз із тієї самої вже згаданої темної ніші на фасаді в'язниці Старої Республіки, навпроти маркізиного вікна, виступила на світло постать у чорній накидці й, зупинившись на мить перед запаморочливою прірвою, сторчголов кинулась у канал. А ще за мить невідомий уже стояв з живісіньким дитям у руках на мармурових плитах коло маркізи. Намокла накидка розгорнулась і, впавши до його ніг, відкрила приголомшеним глядачам струнку постать одного зовсім молодого чоловіка, чиє ім'я тепер на устах мало не всієї Європи.*

Рятівник не промовив ні слова. Але маркіза! Вона зараз ухопить свою дитину — пригорне до серця — вчепиться в малюка — засипле його своїми пестощами. Гай-гай! Інші руки забрали дитя в невідомого; інші руки взяли його й віднесли непомітно до палацу. А маркіза! Її уста — її прекрасні уста тремтять; очі наповнюються слізьми — ті очі, що, наче акант у Плінія,* «ніжні й майже плинні». Так! Ті очі наповнюються слізьми, і ось уся жінка затремтіла, в ній прокинулась душа, статуя ожила! Блідість мармурового лиця, здіймання мармурових персів, сама білість мармурових ніжок на наших очах раптом невтримно спалахують рум'янцем, і легкий дрож пробігає по всій тендітній постаті, як ласкавий неаполітанський вітерець по пишних сріблястих лілеях у траві.

Чому це маркіза так спалахнула? На це запитання нема відповіді — хіба що, може, тому, що, в страшному поспіху, в тривозі материнського серця вибігши зі свого затишного будуару, вона забула встромити свої ніжки в пантофлі, а на свої тіціанівські плечі накинути належний убір? Яка інша причина може бути для цього раптового рум'янцю? Для нестямно благального погляду? Для невтримного трепету пишних грудей? Для конвульсивного стиску тремтячої руки? Тієї руки, що ненароком, як тільки Ментоні зник у палаці, лягла на руку чужинця? Яка причина може бути для того тихого, незвичайно тихого голосу, що ним синьйора в квапливому прощанні вимовила якісь незначущі слова? «Ти переміг», — сказала вона, чи то, може, мені вчулось у плюскоті води? «Ти переміг... за годину після сходу сонця... зустрінемось... хай буде так!»

Гамір стих, вогні в палаці погасли, і невідомий, якого я вже впізнав, лишився на мармурових плитах сам. Він тремтів від незбагненного хвилювання й шукав поглядом гондолу. Я не міг не запросити його в свою, і він прийняв ту люб'язність. Добувши на шлюзі весло, ми подались до його оселі, де він швидко опанував себе і заговорив про наше давнє побіжне знайомство з явною й великою щирістю.

Є такі теми, що, говорячи про них, я люблю вдаватися в подробиці. Особа невідомого — я буду й далі називати його так, бо він тоді ще був невідомий для всього світу, — отже, особа невідомого це одна з таких тем. Зріст він мав скорше нижчий, ніж вищий від середнього; але бували хвилини, коли під впливом сильних почуттів його постать ніби виростала, спростовуючи це твердження. Легка, майже тендітна будова тіла свідчила радше про ту діяльну рішучість, яку він виявив коло Мосту Зітхань, ніж про геркулесівську силу, що він її, як відомо, виявляв у хвилини небезпеки. Божественні уста й підборіддя, неповторні, буйні, яскраві, живі очі, барва яких мінялась від світло-карої до іскристо-чорної — пишні, густі чорні кучері, крізь які біліло слоновою кісткою незвичайно високе чоло — таких класично-правильних рис я більш ні в кого не бачив, хіба що в мармурового імператора Коммода.* І все ж його обличчя належало до тих, які кожна людина бачила в житті — але тільки один раз. Воно не мало особливого сталого виразу, який би закарбовувався в пам'яті; такі обличчя, побачивши, одразу забуваєш, але вони полишають невиразне й водночас невмируще бажання пригадати їх. Не те щоб ніяка буйна пристрасть ніколи не кидала свого виразного відбитку на дзеркало цього обличчя — ні, просто це дзеркало, як то й буває з дзеркалами, не лишало в собі того відбитку, коли пристрасть миналась.