Падiння дому Ашерiв

Й над кращим серафім крила

Свого не розкривав.

II

Знамена яснозолоті

Над ним пливли й палали.

І все – все це було за тих

Часів, що пролунали.

І сонний вітерець, що бавивсь

У день ясний,

Спливав по баштах вниз у трави,

У ароматів рій.

III

Ті, що ішли в долині вічній,

Ті бачили в вікні,

Як духи бавились музичні

Під лютні спів тонкий,

Танцюючи навколо трону,

Там, де сидів

Порфіроносець у короні –

Король країв.

IV

І вся у перлах і рубінах

Там брама розцвіла,

Що нею плинув, плинув, плинув

І плинув, і палав

Рій ніжних лун, що відбивали

Накази короля,

Якого рівному у мудрості не мала,

Не бачила земля.

V

Та злі єства у чорних шатах

Удерлись до високих веж;

(А – плачте, плачте, бо до завтра

Король не доживе!)

І от круг дому його слава,

Що так цвіла,

Забулась, мов легенда тьмава,

Мов не була.

VI

І ті, що йдуть в долині вічній,

Ті бачуть у вікні:

Товчуться форми фантастичні

Під недоладний спів,

І ринуть юрби п’яні й тоскні

Через поріг,

І регіт дикий, − але осміх

Пропав навік…

Я добре пам’ятаю, що думки, що породила в нас ця балада, привели нас до низки міркувань, де виявилося одне переконання Ашера ― і я згадую його не так за його новизну (бо й інші так думали),* а через те, що Ашер з надзвичайною упертістю чіплявся за нього. Це переконання полягло, загалом кажучи, в вірі в те, що рослини обдаровані свідомістю. Але в його розладженій фантазії ця думка загострилася і переходила до деякої міри на царину неорганічну. Мені немає слів, щоб висловити увесь обсяг, увесь серйозний одчай його переконання. В усякім разі віра його була стосувалася до сірого каміння, що з нього збудований був дім його батьків. Свідомість проявилася, уявляв він собі, в розпологові цих каменів, у порядкові, в якім вони лежали, і в силі грибів, що проросли на них, і в мертвих деревах, що стояли навколо ― і над усе в довгій, упертій непорушності цього порядку ― і в його повторенні в недвижних водах озера. Її очевидність ― очевидність цієї свідомости ― проявлялася в тім, казав він (і я аж схопився, коли він це казав) ― у повільнім, але безперечнім згущенні їхньої власної атмосфери над водою й мурами.

Наслідки цього, казав він, можна було бачити в їх мовчазнім, але настирнім і страшнім упливові, що протягом століть керував долею всього роду Ашерів і що зробив його самого таким, яким я його тепер бачив, ― таким як він був. До таких думок не треба пояснень, і я утримаюся від них.

Наші книги, книги, що через довгі роки були головною розумовою поживою для хворого ― були, як і можна було думати, в повній згоді з характером його фантазії. Ми схилялися вдвох над такими книгами, як от «Верверт і Шартреза» Грессе; «Бельфегор» Макіявелі; «Небо і ад» Сведенборґа, «Підземна подоріж Ніколая Клімма» Гольберґа, «Хіромантія» Роберта Флада, Жана д’Індажіне і де-ла Шамбра; «Подоріж у голубу далечінь» Тіка й «Соняшне місто» Кампанелли. Нашою улюбленою книжкою було маленьке в октаву видання «Directorium Inquisitorum» домініканця Еймеріка де-Жіронна, і були місця в «Помпоній Мелла»* (Помпоній Мела (Pomponius Mela), географ, сучасник імператора Клавдія, автор твору De situ orbis libri III.) про старих африканських сатирів і егіпанів, над якими Ашер мріяв цілі години. Його головна розвага, проте, була читати й перечитувати надзвичайно рідку й цікаву книжку в готицькім кварто ― требник забутої церкви ― Vigiliae Mortuorum Chorum Ecclesiae Maguntinae.*

Я не міг не думати про дикий ритуал цієї книги і про його ймовірний вплив на недужного, коли одного вечора, коротко сказавши мені, що леді Маделіни вже не було в живих, він висловив свій намір протягом двох тижнів хоронити її тіло (перед остаточним похороном) у одному з численних склепів, що були під мурами замку. Одначе, прилюдним мотивом до цього дивного вчинку було щось, з чим я не наважувався сперечатися. Він сказав мені, що до цього його призвів незвичайний характер хвороби покійної, настирні й невідступні розпити з боку її лікарів і те, що фамільний цвинтар був у далекім і відкритім місці. Я не заперечуватиму, що коли я згадав зловісне обличчя людини, що я зустрів на східцях того дня, як я приїхав у дім Ашерів, я не мав охоти сперечатися з тим, що уважав, принаймні, за нешкідливу і в усякім разі не неприродну обачність.

З прохання Ашерового я особисто допомагав йому влаштувати тимчасовий похорон. Ми вдвох сами однесли тіло в труні до містини упокоєння. Склеп, у якому ми її поставили (і який так довго був замкнений, що наші смолоскипи, закуривши в тяжкім повітрі, мало допомагали нам), був малий, вогкий і зовсім не освітлений нічим ― він лежав дуже глибоко в землі просто під тією частиною замку, в якій була моя опочивальня. Ним користувалися, очевидно, в далекі феодальні часи, як в’язницею, а пізніше ― як складом для пороху, чи якої іншої сильно вибухової речовини, бо частина його долівки і весь довгий склеп-коридор, яким ми дійшли до нього, були вистелені мідними листами. Двері з масивного заліза теж були подібним способом забезпечені. Їх колосальна вага спричиняла гострий і ріжущий скрип, коли вони поверталися на завісах.

Склавши свою траурну ношу на рями в цій державі жаху, ми підняли трохи ще не приґвинчене віко труни і подивилися в обличчя покійній. Страшна схожість між братом і сестрою уперше забрала мою увагу; і Ашер, мабуть угадуючи мої думки, прошепотів скільки слів, з яких я дізнався, що покійна і він були близні і що симпатії, заледве зрозумілі, завжди жили в них. Але наші погляди недовго покоїлися на мертвій, бо ми не могли спокійно на неї дивитися. Недуга, що отак за юних літ звела Маделіну Ашер у гроб, полишила, як звичаєм по всіх гостро каталептичних хворобах, насмішку слабого рум’янця на грудях і обличчі і отой підозріло застиглий осміх на вустах, що такий страшний буває по смерті. Ми знов закрили і заґвинтили віко і, зачинивши старанно залізні двері, пішли, з трудом пробираючися, в мало чим ясніші верхні покої замку.

І, от, коли проминуло стільки днів гіркого жалю, сталася наявна зміна в психічному розладі мого друга. Його звичайні маніри зникли. Він занедбав чи покинув свої звичні діла, він бродив з кімнати до кімнати похапливою, нерівною й безцільною ходою. Блідість його обличчя стала, коли це було можливе, ще мертвеннішою ― але блиск його очей остаточно згас. Уже не можна було почути від нього того сухого тону, про який я говорив вище ― тремтливі вібрації, як від скрайнього жаху, запанували в його голосі. Бувало часом, здавалося мені, що його розум бореться з якоюсь гнітючою таємницею, яку йому бракувало мужности розкрити. Часом знову я мусив віднести все це на карб непояснимих ухилів божевільного мозку, бо я бачив, як він дивився відсутнім поглядом через довгі години, в позі найглибшої уваги, ніби прислухаючись до якогось уявленого звуку. Не диво ж, що це його становище тероризувало ― заражало мене. Я почував, як у мені, плазуючи, здіймаються повільно, але певно, дикі впливи його фантастичних і настирних забобонів.

Пішовши спати пізно, сьомої чи восьмої ночі по тому, як ми поклали леді Маделіну в в’язниці, я зазнав цих почувань з особливою силою. Я не міг заснути, а години минали й минали. Я силкувався логічним мисленням побороти нервовість, що опанувала мене. Я намагався повірити, що багато, коли не все, з того, що я почував, було наслідком сильного впливу похмурої обстанови кімнати, ― темних і подертих драпрів, що, схвильовані під час бурі, скажено лопотіли по стінах і неясно шелестіли по різьблених оздобах ліжка. Та мої зусилля були даремні, непереможний страх поволі увійшов у мене, і нарешті на моїм серці угніздився зародок абсолютної безпричинної тривоги. Схопившись і струсивши його з себе, я підвівся з постелі і, вдивляючися в безмежну темряву кімнати, я прислухався ― не знаю чому, хіба що мене штовхав інстинкт ― до якихось низьких і глухих звуків, що заходили не знати звідки довгими інтервалами, коли вщухала буря. Обхоплений безнемірним страхом, незрозумілим, але нестерпним, я похапцем одягся (бо почував, що однаково не спатиму цієї ночи) і пробував визволитися від того полону, в який я потрапив, швидко ходячи взад і вперед по кімнаті.