Бурлачка

У хаті піднявся не сміх, а гвалт. Дівчата аж за боки брались. Музики перестали грати. Мина реготався, кину­вши ріжок на піл. Василина й Марія поспинались рачки і насилу встали на ноги.

- Чи вперше, Василино, спотикаєшся, чи вже тобі не первина,- спитав Мина, сміючись.

Василина встала і насунула на лоба чудову хустку. Вона була бліда, як віск. Блискучі очі неначе припали пи­лом. Василина заточилась, насилу дійшла до полу і впала головою на стіл.

- От тобі дотанцювалась! Це, мабуть, час вже додому! - закричали дівчата.- Але потривайте, дівчата! Ще побачи­мо, як хлопці зариють носом об землю!

- Або дівчата! - закричали хлопці.

- О, не бійтесь! Дівчата не зариють носом! - обізвались дівчата.

Мина підійшов до Василини і хотів її розбудити. Він підвів рукою її голову. Чудове лице було жовте, неначе виточене з жовтого воску. Тонкі брови чорніли, як п’явки. Довгі чорні вії впали на бліді щоки і, неначе шовком, вкрили їх двома кружками. Тонкий ніс світився, як ви­точений з мрамору. Губи зблідли, як в’ялі листочки рожі, Василина спала як мертва, а її лице світилось якимсь сві­том, у котрому просвічувалось одно добро.

Марія звалилась од стола на лаву і заснула. Дівчата й хлопці почали вдягатись і одно за другим виходити з ха­ти.

- А хто ж зостанеться на сторожі коло цих бурлачок! Гей, хлопці! - крикнув Мина.

- Мабуть, Мина! - обізвались хлопці з сіней.- А як не схочеш зостатися на сторожі, то підопри хату, щоб часом хто не покрав молодиць.

Мина, вже трошки п’яний, взяв бриля, загасив свічку й каганець, вийшов у сіни і дверей не причинив. У хаті спали молодиці у новій одежі, у нових хустках на головах, навіть в намисті з дукачами. Чорна ніч прикрила хату й сіни, прикрила Марію і Василину од людських очей.

Другого дня вже сонце заглянуло в вікна, а обидві мо­лодиці спали. Через одчинені двері поналазили в хату ку­ри, влізла собака, зіпнулась лапами на припічок і до­ставала з миски кістки. Одна курка ходила по столі й дзьобала кришки хліба, друга вилетіла на Марію, а третя влетіла на полицю, сіла на горщикові з пшоном, переки­нула горщик і сама з горщиком впала додолу.

Василина прокинулась й озирнулась по хаті.

«Господи, де це я? - подумала Василина.- Здається, неначе в Комарівці в батьковій хаті... ні, неначе в Жу­равці у пана Ястшембського в пекарні... Он лежить якась молодиця, мабуть, Параска або Олена».

У той час прокинулась Марія, схопилася й сіла. Васи­лина вгляділа Марію й опам’яталась. Вона хотіла підвести голову, голова була важка, як камінь. У вухах гуло, неначе хто в голові бив у бубон. Марія сиділа й стогнала.

- Василино! Чи ти спиш? - спитала Марія.

- Ні, не сплю,- обізвалась Василина.

- А чом же ти не встаєш?

- Не підведу голови. Неначе хто наклав у голову камін­ня.

- Чи це ти, Василино, спала у новій спідниці й у новій хустці? - сказала Марія.

- Ой боже мій! Чи вже ж оце й я заснула у новій гарній спідниці й у новій хустці! Пху на тебе, сатано! Це, мабуть, нечистий мене спокусив. Ой, спідничка моя новенька! Пом’ялись квіточки й зелені бублички неначе пола­мались. Одколи животію на світі, цього не траплялось зо мною,- бідкалась Марія, розв’язавши голову й роздивляю­чись на пом’яту хустку.- Вставай-бо, Василино, та ходім до церкви.

- Коли й голови не підведу, а в роті таки так невірно, неначе полиню наїлась.

- Отак і в мене. А подивись, Василино, чи не зосталось чого в пляшках? - сказала Марія.

Василина достала рукою на лаві пляшку й перехилила її горлом униз.

- Ані крапельки! Чортові парубки видудлили все до останньої крапельки,- сказала Марія, встаючи з лави,- не буде чим і похмелитись. Ой, як же мені хочеться кислої капусти!

- А я неначе б їла солоні огірки,- обізвалась Василина з полу.

- Але як оце ми послались у новій одежі? - питала Марія у Василини.

- І сама не знаю. А ти не пам’ятаєш? - спитала Васили­на.

- Ні, серденько, не пам’ятаю, неначе хто кілком вибив з голови пам’ять.

Тим часом курка вилетіла на полицю і звалила додолу другого горшка.

- А киш, проклята! Де це понабирались у хаті кури? Чи ти ба, серденько, і двері одчинені, й собака у хаті порає­ться коло печі. А вон, проклята! - крикнула Марія, схопи­вшись з лави.

Марія вигнала собаку, повигонила кури, вбігла у хату й заглянула у дзеркало.

- Ой лишенько! Де це в мене взялися синяки на лобі! - крикнула Марія.- Чи це я де вдарилась, чи, може, котрий бурлака понабивав. Чи ти, Василинко, не пам’ятаєш?

- Коли вже ти не пам’ятаєш, а я й потім,- сказала Васи­лина,

- Ой, яка ж я стала страшна, аж зелена! Очі позападали, ще й два синяки на лобі... Чи не пошпурив на мене отой проклятий Мина пляшкою?

Марія й Василина поскидали нову одежу і повби­рались у буденну.

- Ой господи! В чому ж оце я піду до церкви! Зовсім пом’яла нову спідничку,- бідкалась Марія.

- Не турбуйся, молодице! Поки звариш обід та прибе­решся, то й з церкви вийдуть.

Тільки що Марія розпалила у печі й приставила горшки, у вікнах замиготіла чорна смушева шапка й блиснули чорні брови, неначе чорний вуж, на блідому ло­бі. То йшов Мина.

- Ой, Мина йде! - крикнула Марія й кинулась до дзе­ркала, Вона в одну мить пригладила обома долонями що­ки і разом з тим покусала свої сині губи. На щоках ви­ступили червоні сліди пальців, а губи зостались такі сині, як і були.

Рипнули двері. У хату ввійшов Мина,

- Ой молодички! Передніше дайте кислиць, а потім скажу добридень,- сказав Мина.

- Чого це тобі так припало? Чи пропасниця напала, чи що? - спитала Марія.

- Та пропасниця ж,- сказав Мина, глянувши на Васили­ну.- Добридень вам! З неділею будьте здорові. Давай, Маріє, солоних огірків, бо не видержу.

- Оце полізу до служби в погріб по огірки! - крикнула Марія.

- Лізь, бо як не полізеш, то я сам полізу. В роті таке паскудство, неначе жиди з балагулою ночували.

- То піди ж передніше по горілку, бо й у мене в роті не дуже гарно,- сказала Марія.

- Ось тобі й горілка, тільки швидше лізь у погріб по огірки. Та не забудь вхопити з миску кислої капусти!..

Мина поставив на стіл пляшку горілки. Марія тим ча­сом внесла миску капусти й огірків. Не встигла вона поставити миску на стіл, в хату ввійшов другий бурлака.

- Чи й тобі, парубче, схотілось солоних огірків? -*гук­нув Мина.

- А ти думаєш, тільки тобі. Ой, дайте чого кислого, бо за серце неначе гадина ссе,- сказав бурлака, кидаючи шапку на лаву.

- Чом ти не привів з собою ще з десять бурлак! - сказала Марія.

- Потривай трохи! Вони й самі прибіжать до тебе,- сказав бурлака.

Не встиг бурлака сісти на лаві, у хату ввігнались ще два парубки.

- Еге, заманулось солоних огірків - сказав Мина, уплі­таючи кислу капусту на ввесь рот.

- А хоч би й схотілось. Ми ще знадвору через вікно вгляділи в тебе в губах капусту, а в нас аж слина в роті по­текла.

Мина почастував горілкою передніше молодиць, а по­тім себе, а парубків поминув.

- Чого ж ти нас минаєш? Хіба ми не люди, чи що,- обізвались парубки, поглядаючи скоса на пляшку.

- А коли ви люди, то підіть собі купіть та й пийте,- сказав Мина, наливаючи собі другу чарку.

- Маріє, чого це ти стала така жовта, неначе три дні в шевському квасу мокла? - спитав Мина, скинувши очима на Марію й не підводячи голови од миски.

- А тобі що до того! Аби ти був гарний. Та й ти став чогось такий кислий, неначе три дні самі кислиці їв,- сказала Марія, обідившись.

- А що в тебе на щоці? Неначе хто помочив пальці в буряковий квас та й лапнув тебе за щоку? - спитав Мина насмішкувато.

- Чого це ти придивляєшся до мене, неначе вперве ба­чиш? - огризалась Марія.

- А які в тебе, Маріє, гарні цяцьки на лобі. Ій-богу, неначе маляр намалював,- дражнився Мина.

- Ей, мовчи, бо одніму миску з огірками,- крикнула Марія й справді вхопила миску з-перед Мини.

- Ой, борщ збігає! Рятуйте борщ, бо втече! - крикнув Мина, схопившись з місця.