Бурлачка

В оранду зібралось дуже багато людей: почалися музи­ки й танці. З п’ять пар дівчат та бурлачок-молодиць пішли в танець, і між ними танцювала Василина.

- А яка це чорнява молодиця у синьому жупані? - спи­тав Михалчевський у одного парубка.

- А хіба ж ти не знаєш? Та це ж Василина,- одказав парубок.

- Здається, вона не стеблівська: я бачу її вперше,- сказав Михалчевський, не зводячи очей з Василини.

- Якби ти ходив на музики, то давно б її побачив. Вона щонеділі отут гуляє та п’є з парубками та з своєю подругою Янівною,- сказав парубок.

«Щонеділі гуляє та п’є з бурлаками.. Невже така краса, таке золото гуляє та п’є...» - подумав Михалчевський, ва­жко зітхнувши.

- Чого це ти, Йване, так важко зітхаєш? Може, й тобі Василина спала на ум? - спитав парубок.- Постав їй четвертину горілки, то й перестанеш зітхати,- сказав парубок насмішкувато.

«Боже мій, як же я скажу матері за Василину...» - подумав Михалчевський, не спускаючи очей з Василини.

А Василина танцювала, як метіль. Михалчевський стояв, немов кам’яний. Василина чарувала його і бровами, і очима, й тонкою білою шиєю, й тонким станом, повитим у синій жупан з вусиками з золотих стрічок. Він бачив, як її очі розгорювались, блищали іскрами та закривались білими віками з важкими чорни­ми віями. На чистому лиці не видно було ні кровинки, а все лице неначе сяло якимсь тихим світом, як од першого снігу. Михалчевський не зводив з Василини очей, як вона сіла коло столу, сперлась на стіл ліктем, як бурлаки поставили на стіл пляшку горілки, й Василина почала хи­лити чарку за чаркою. В оранді стояв шум та клекіт. Ми­халчевський не чув, що говорила Василина до бурлак, він тільки бачив, як бліді, трохи рожеві губи ворушились і через губи блищали дрібні білі зуби. Василина ще вкинула в рот чарку, і її очі туманом вкрились. Бурлаки обсіли її навкруги, брали за руки, торкали за плечі та все ча­стували. Михалчевського здавило у грудях. Йому хотілось кинутись на тих бурлак, розігнати їх ломакою, взяти Василину за руки й вивести надвір, у садок, на скелі над Россю, побалакати з нею.

Стало вечоріти. Дівчата й хлопці почали розходитись. П’яні бурлаки затягли хрипкими голосами пісні. Василина сиділа кінець стола й неначе дрімала, а Михалчевський стояв все на одному місці, неначе кам’яний, і не зводив з Василини очей. П’яні бурлаки вже завили, як вовки в лісі... Декотрі сиділи за столом, а декотрі вже звалились на лаву. Мина обняв Василину й ліз до неї цілуватись.

«Красо моя, роже моя! Що з тобою діється?» - подумав Михалчевський, тихо ламаючи руки. В його виступили на очах сльози.

Тим часом Марія Япівпа потягла Василину за руку. Василина встала, й вони обидві, побравшись за руки, ви­йшли з оранди. Михалчевський мовчки вийшов слідком за ними. Марія й Василина, коливаючись, перейшли місто й повернули до суконної фабрики. Михалчевський догнав їх і пішов поруч з ними.

- Ой козаче чорнобровий! Упилася на меду та й додо­му не дійду! Доведи нас, Іване, додому, бо, їй-богу, самі не дійдемо,- обізвалась Марія до Михалчевського.

- Добре, доведу,- сказав Михалчевський.

- А як ми попадаємо, чи донесеш нас? - спитала Марія.

- Коли б пак подужав тебе підняти та ще й донести,- сказав Михалчевський.

Марія й справді заточилась і впала. Михалчевський підвів її за руку. Синій жупан замазався у пил.

- Ой Василинко, серце! Обтруси мене, бо я й руки не підведу,- насилу говорила Марія.- Іване! Обтруси-бо мене.

- Дома обтрусишся сама. Оце почну серед шляху тебе трусити,- сказав Михалчевський.

- Бодай же тебе трясця трясла! Якби Василина впала, то ви б усі її обтрусили ще й додому одвели б, а як Марія впаде, то ви ще й глузуєте з неї,- сказала Марія.

- Бо Василина краща й молодша од тебе.

- Куди ж пак! Моргну бровами, то ще й не один такий, як ти, мені музики найме,- сказала Марія.

- Де ви, Василино, живете? - вперше промовив Михал­чевський до Василини.

- В Марії,- сказала Василина, липнувши на Михалче­вського важкими віками.

Тим часом вони дійшли до Маріїної хати. Марія оді­мкнула двері. Вони увійшли в хату.

- От я у вас і гостем буду,- сказав Михалчевський.

- Про мене будь і гостем, тільки не ми тебе будемо ві­тати, а ти нас почастуй горілкою,- сказала Марія.

- Обтруси передніше жупана, Маріє,- сказав Михалче­вський,- годі вже тобі пити. Сідаймо лучче та побалакає­мо.

Василина й Марія дорогою трохи протверезились, по­скидали жупани й повішали на жердці.

- То й посідаймо,- сказала Марія, сідаючи коло Михал­чевського.

Василина сіла по другий бік стола і сперлась ліктем об стіл. Її втомлені очі дивились на Михалчевського тихо і з дитячою байдужістю. Вони втрьох сиділи й мовчали. Ми­халчевський роздивлявся на Василину, освічену тихим західним світом.

- Шкода, Іване! Без чарки й розмова не розмова,- сказала Марія.- Бач, як ми понадимались, як сичі на стрісі.

- Чи й ви будете пити? - спитав несміливо у Василини Михалчевський.

- А чом же. Як почастуєте, то й вип’ю,- обізвалась Василина.

Михалчевський побіг до шинку і приніс кварту горі­лки. Випили по чарці й розговорились.

- Ви, здається, не з наших, не з стеблівських? - спитав Михалчевський у Василини.

- Я, козаче, з Непитайлівки: бурлачка собі, та й годі,- з неохотою обізвалась Василина.

Михалчевський догадався, що у самої Василини він ні­чого не допитається, й замовк.

Михалчевський знов почастував молодиць. Василина пила горілку як воду. Михалчевський почутив, що в його душа збентежилась. Перед ним майнув вид його матері, богомільної, поважної, доброї. «Як мені сказати за Васи­лину? Що скаже моя мати?» - вилась думка в його голові.

- Чи давно ви, Василино, живете у нашому Стеблеві? - знов спитав Михалчевський.

- Недавно: ще й року нема,- одказала Василина.

- Чи привикли вже до Стеблева, чи думаєте вертатись додому?

- Мусиш привикати, хоч і не хочеш, а додому моя дорога вже терном заросла,- сказала Василина й рукою махнула.

- Чи є в вас батько і мати? - знов спитав Михалче­вський.

- Є батько й мати, убогі люди,- сказала Василина.

- Чого це ти неначе сповідаєш нас? Наші бурлаки ніко­ли не сповідають нас,- сказала Марія, присовуючись ближче до Михалчевського.- Коли ти, Йване, думаєш ходити до нас, то добре стережись! Ми бурлацькі молоди­ці.

- Чого, мені стерегтись... Я ж не красти ходжу, а по­говорити з добрими людьми. Мені дивно, що ви, Васили­но, живете у Стеблеві рік, а я вас впершй сьогодні поба­чив.

- Та й я вас вперше побачила сьогодні в церкві, на криласі, тоді як ви на мене дивились,- сказала Василина, пильно придивляючись до Михалчевського.

В Михалчевського загорілись очі. Він осміхнувся, примітивши, що Василинин голос став якось м’якіший й ласкавіший. Вона до цього часу знала тільки незвичайні бурлацькі жарти. Навіть господарські сини говорили з нею без поваги й, зневажаючи, зачіпали її, як захожу бу­рлачку. Ласкавий голос Михалчевського, повага, яку не можна було не примітить в його розмові, все повіяло на Василину як тихий весняний вітер. Вона сама стала до йо­го ласкавіша.

- А ви стеблівські? - спитала вона у Михалчевського.

- Я з діда й прадіда стеблівський шляхтич і живу з матір’ю над самою Россю. Марія мене добре знає,- сказав Михалчевський.

- Де ж ви на роботі? - спитала Василина,

- В рафінаді. Я там служу за столяра, а мати господарює дома,- сказав Михалчевський.

Василина хотіла спитати його, чи він жонатий, чи парубок, та не посміла.

- Іване, чом ти й досі не женишся? - спитала його Марія.

- Бо й досі не назнав собі дівчини або… молодиці,- сказав Михалчевський.

- Чи вже ж ти взяв би за себе молодицю? - радісно спи­тала його Марія.

- А чом же? Не всі ж женяться з дівчатами. Часом мо­лодиці бувають кращі за дівчат,- сказав Михалчевський. Марія зареготалась і присунулась до Михалчевського ще ближче, заглядаючи йому в очі. Михалчевський думав одсунутись од неї, та вдержався; од Марії так і тхнуло горілкою.