Бурлачка

- А покажи мені, Василинко, ту спідницю, може, й я куплю,- сказала Марія.

Василина викидала з мішка свою одежу, взяла одну спідницю й розгорнула.

- Ой, гарна ж спідниця! - аж плеснула у долоні Марія.- Червона, аж очі в себе бере, а по червоному полі неначе хто розсипав зелені дрібні бублички. Ану, це яка? А роз­горни, Василинко.

Василина розгорнула другу спідницю.

- Ой господи! Де ти набрала такої гарної одежі? Ди­вись, моя ти матінко! Синя-синя, а по синьому полі нена­че котики побігали білими та червоними лапками. А роз­горни, Василино, оцю юбку.

Василина розгорнула юбку. По зеленому полі крути­лись крючкуваті червоні здорові квітки.

- Ця матерія вже не така гарна: квітки дуже здорові, неначе собаки позадирали вгору кудлаті хвости,- промовила Марія.

- А яка оце в тебе хустка? - сказала перегодя Марія і розп’яла здорову хустку просто вікна. Червона хустка засвітилась і заблищала.

- І де ти набрала такого добра? Ой ненько моя, червона, як жар, всю тобі хустку неначе жовтогарячі ла­стівки обсіли. А які дивовижні торочки!

Марія не втерпіла, поставила на столі дзеркало й за­в’язала собі голову хусткою. Червоні та зелені торочки спустились з голови до самих пліч. Марія покрутила голо­вою, торочки кругом голови заворушились.

- А приміряю я оту червону спідницю! Може, при­йдеться на мене,- сказала Марія.

Вона накинула на себе спідницю, глянула на спідницю й плеснула у долоні.

- Ой, гарно ж! Кругом тебе неначе зелені бублички ни­зками висять до самого долу. Продай мені, сестрице, оцю спідницю.

- Добре. Бери, коли хочеш,- сказала Василина.

- Або потривай... А накинь на себе оту синю, нехай я подивлюсь, як лежить на тобі.

Василина накинула на себе синю спідницю з білими та червоними котячими лапками. Марія одійшла до дверей, потім вернулась і обійшла кругом Василини.

- Ой серденько моє! Обидві спідниці гарні, та не знаю, котру собі взять. А на, Василинко, надінь оцю червону, а я вберусь у синю.

Вони помінялись спідницями. Марія обтягувала на собі спідницю, поправляла рясні фалди, заглядала в дзе­ркало, а потім перейшла тихо через хату, притуливши лі­ву руку до грудей і одставивши од себе праву, як ходять всі фабрицькі дівчата. Марія, наче пава, походжала по ха­ті, виставивши вперед груди і піднявши вгору лице.

- Чи гарно лежить на мені? Чи рясно на боках лежать хвалди? - питала Марія, повертаючи голову назад то вправо, то вліво.

- Господи, як гарно! - говорила Василина, важко зіт­хнувши і підперши рукою голову.

- А може, я куплю оцю синю... Як тобі здається, Васи­линко?

- Як тобі подобається синя, то бери синю,- сказала Василина.

- А котра мені краще пристає до лиця?

- Обидві пристають, але синя неначе лучче,- сказала Василина.

- Куплю синю,- сказала Марія.- Про мене, хоч зараз запиймо могорич. Та не скидай, серце Василинко, тієї червоної спідниці, нехай я хоч надивлюся на неї. А це яка в тебе друга хустка? Ой, гарна ж! Картата, неначе хто насіяв грядочками усяких квіток. А зав’яжись, Василинко серденько, нехай я подивлюся, зав’яжись!

Василина стала перед дзеркалом і зав’язалась. Картата хустка й справді заблищала в неї на голові, неначе хто натикав у хустку всяких квіток.

В Марії розгорілись маленькі темні очі. Вона бігала кругом Василини і не могла надивитись на ту хустку.

- А що ж ото зосталось в тебе в мішку? Хвартух, чи що? - спитала Марія і вхопила складений, перегнутий пополовині хвартух.

Марія розв’язала, розпустила хвартух і підняла його вище од своєї голови.

- Ой світе мій! Який чудовий хвартух! Їй-богу, наче пи­санка. На ясно-зеленому полі маківки. А на, Василино, держи за один кінець, а я за другий.

Молодиці розіп’яли хвартух.

- І де ти набрала такої гарної одежі? Їй-богу, неначе хто насипав повний хвартух маківок. Признайся, Васили­но, хто це тобі накупив такого маку?

- Ат… заробляла потроху та й насправляла,- сказала Василина.

- В такому хвартусі хоч зараз ставай в танець,- сказала Марія й задріботіла маленькими ногами.- Продай мені, Василино, і хвартух.

- Про мене, купи і хвартух,- сказала Василина й важко зітхнула. Вона сама любила гарну одежу. Для неї шкода було хвартуха.

- Таку чудову одежу варт покропити,- сказала Марія й принесла з хижки пляшку горілки.

- Будьмо ж здорові, Василино,- сказала Марія, нали­ваючи чарку горілки.

- Даруй, господи, це зносити, а в краще вбратись,- од­казала Василина до Марії.

Марія випила чарку до дна, ще й махнула нею вгору під стелю, а потім почастувала Василину.

Випили по одній, а потім по другій. В Марії зовсім розв’язався язик. Невеликі блискучі темні очі розгорілись і заблищали. Гарне, але бліде лице трошки посвіжішало.

- Скажи-бо, Василино, чи тобі якийсь панич на­справляв такої гарної одежі, чи бурлаки? Скажи-бо, серденько, скажи?

- Дещо справляв батько, дещо сама скупила, ат...

Василина тільки рукою махнула.

- А до мене оце недавно був причепився наш постригач. Коли не йду проз його, він все дивиться - не надивиться на мене, та все зачіпає, та бровами моргає. Їй-богу, так мені аж ніяково перед дівчатами... Хвалить мої брови, що в цілому заводі кращих нема. А тебе, Васи­лино, сватали? Чи ти виходила заміж, чи сама покрилась?

Василина була неохоча розказувати за себе, а в Марії розв’язався язик. Вона полюбила Василину одразу і нена­че вгадувала, що Василинина доля дуже схожа на її долю. Чудова краса Василинина одразу навела на неї ту гадку.

- А ти, Маріє, давно вже зосталась удовою? - сказала Василина.

- Ой серденько моє дороге! Вже четвертий рік, як я овдовіла. Чоловік умер, а після його смерті й дитина померла, царство їм небесне,- сказала Марія, зітхнувши, й перехрестилась до образів.- Набралась я на своєму віку всякого лиха.

- Чи ти, Маріє, давно вже в фабриці? - спитала Васили­на.

- Чи то ж в одній фабриці я була! Була я у Вільшаній, а тепер застрягла у Стеблеві, та вже, мабуть, буду тут, доки мого живота. Остобісіло вже мені те бурлацтво,- сказала Марія й задумалась.

- Ще як була я дівкою, послала мене мати на фабрику у Вільшану. Після смерті батька зістались ми сиротами, а мати й каже мені: «Йди, дочко, на фабрику у Вільшану, може, принесеш додому якого карбованця». Вільшана од нашої Тарасівки недалеко, зараз за Керелівкою.

У Василини похололо в душі. Комарівка була недалеко од Тарасівки.

- Ото пішла я у Вільшану та й стала в сахарні на робо­ту. Мати виряджала мене та й наказувала: «Стережися ж, дочко, фабрицьких панків та бурлак. На тих заводах ве­штається всякий народ, а в тебе чорні брови». Я стере­глася, та й не встереглась... А я була дівкою дуже гарна. Кращої за мене не було на все село. Було, як уберуся в кві­тки та в стрічки, то всі парубки на мене очі витріщають. Оце, було, йду вулицею та й чую, як люди говорять: «Ну та й гарна ж, нівроку, удовина дочка!..» А ти, Василино, була дівкою, мабуть, дуже гарна? Еге!

- Пішла моя краса марно, наче лист за водою,- сказала Василина.

- Ой серденько моє! Туди пішла й моя краса, хоч мої брови ще не злиняли.

Марія заглянула у дзеркало й пригладила чорні , тонкі брови пальцем. З дзеркальця виглянули блискучі очі, дов­ге, тонке, сухорляве лице, тонкий, трохи вигнутий ніс, повні губи й кругленьке підборіддя з чорною бородавоч­кою посередині. Марія подушила щоки рукою: щоки трохи почервоніли.

- Як прийшла я в сахарню, світочку мій! Кругом мене обступили хлопці: зачіпають та бровами моргають. Той купує горілку, той медяників, той стрічки, той квітки. Чі­пляються до мене, наче павутиння, хоч одбивайся пали­цею, та все такі погані парубки, що й плюнути гидко. А я їм кажу: не любіть, не ходіть, не носіть грошей - не люблю вас, бо ви нехороші.

А тут прийшов на фабрику один парубок. Глянула я на його, і мене неначе хто у вогонь вкинув. Високий, рівний станом, парубок саме в силі. Лице рум’яне, очі чорні, сміливі, соколині, волос чорний, вус чорний, аж вилискує­ться. Вбив він мене своїми очима, наче орел горлицю. Чи ти, Василино, кохалась на своєму віку щиро, гаряче?