Смерть Верgiлiя
Смерть Верgiлiя читать книгу онлайн
Герман Брох (1886–1951), поряд із Францом Кафкою та Робертом Музілем, належить до трійці найвизначніших австрійських письменників XX ст. Цей видатний представник філософської прози не дістав достатнього визнання за життя і лише згодом увійшов в історію європейської літератури. «Смерть Верґілія» — вершинне досягнення Броха, твір хрестоматійний. До цього роману, позначеного впливом поетики Дж. Джойса, письменник ішов усе своє життя. Після публікації першого — англійського — перекладу «Смерти Верґілія» сам Брох назвав свій роман «майже неперекладним». Це — розповідь про останні вісімнадцять годин життя смертельно хворого автора «Енеїди», який перший у світовій літературі провістив прихід Бога Ісуса й настання християнської доби. Верґілій проводить ніч і частину дня у роздумах і спогадах, що їх змінюють напівмаренні видіння, переглядає пройдений шлях, переоцінює доти непорушні засади.
Перу Германа Броха належить також трилогія «Сновиди», романи «Спокусник», «Невинні», численні новели, публіцистичні та культурологічні праці (зокрема книжка «Дж. Джойс і сучасність»).
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Адже ніщо не змінилося: німотно позастигали у своєму незмінному вигляді, глибоко-глибоко в небесне склепіння занурені міріади зірок, на півночі — Змія, Геркулесовою рукою впокорена, на півдні — грізний Стрілець, під ними в невидимім просторі стояли, в пітьму задивляючись, незмінні ліси, й шелестіло місячне сяйво на їхніх в’юнких шляхах, якими у пошуках водопою іскристого притьма шастала звірина сито-сонна; одвічно незмінні в далеких, але таких рідних просторах невидимих, тихим сяйвом повиті гори блиском своїх вершин вітали місяця, що повивав їх тим сяйвом, незримо-далеко сріблясто шуміло море, і перед ним незмінно стояла ніч, розгорнена у видимому і невидимому, одна з міріад ночей у незмінній своїй незмінності від початку усіх початків, розгорнений світ у мільйонах невидимих просторів, сфера за сферою відділених один від одного, незмінний поріг реальности; ох, ніщо ж не змінилось, тільки все відступило у нову оту далечінь, що покладає край будь-якій близькості, просякає будь-яку близькість і переносить її в незвіданість, власну руку чужою робить, власний погляд спрямовує у невидимість, у всюдисущу далеч, що в свою порожнечу засмоктує світло і навіть відблиски отих багать, що вже догоряють там, унизу, за муром, — далеч, що позбавляє плоті всі звуки життя (ба навіть самотні, розмірені кроки — там, унизу — чатового) і дає їм притулок у нечутності, далеч у близькості, наддалеч у далечі, найдальша і одночасно найближча межа обох їх, нереальне в реальності обох, недосяжно-далеке, в обох у них зачароване… Краса.
Бо
на недосяжно-далекій межі промениться краса,
з далини недосяжної промениться вона людині,
недосяжна пізнанню і запитанню,
лиш оку
легкодоступна;
єдність світу, красою сотворена,
на рівновагу прекрасну спирається наддалини,
що просякає всі пóри простору, їх далиною насичує
і — якийсь демонізм! — суперечності щонайгостріші
не лише обертає на тотожність і рівнозначність,
а й — демонізм іще більший! — у кожнісінькій пóрі
ще й далину простору наповнює далиною часу,
і рівноважний потік часу застигає в кожнісінькій пóрі,
у прадавню застиглість свою повертаючись;
час не зникає, о ні, вічно плине його невмируща присутність,
присутність краси, мовби людина перед лицем краси
вільна, хоч уже й випроставшись, хоч і тягнучись вгору,
знов повернутись назад
і, наслухаючи, знов залягти у дрімоті
поміж глибинами тверді земної й небесної, вся
знов обернувшись на око зірке, яке далину пронизує,
мов ото глибочінь відкриває вже нову причетність,
що, від пізнання й запитання вільна, дістає
давнє-предавнє право зректися пізнання і запитання,
зректись відрізняти добро від зла,
втікаючи від пізнання, цього людського обов’язку,
ховаючись поза невинністю, новою, а тому й фальшивою, щоб
негідне і гідне, нещастя і щастя,
жорстокість і ласка, смерть і життя,
незбагненне й збагненне злилися в одну неподільну сукупність, що не знає
відмінностей,
в узах краси нерозривно злютовану,
зором душевним осяяну і зігріту,
й тому це — мов чари, і краса, зачарована і чарівлива,
демонічно усе поглинає,
всеосяжна її рівновага правічна,
але тому це — й вороття в добожественний хаос,
тому це — спомин людини про те, що сподіялось
ще до її передзнання,
спомин про те добожественне світу становлення,
спомин про той переддень безвиразно-похмурий творіння проміжного,
що не знає ні клятви, ані зростання, ані оновлення, —
і все ж таки спомин і, як спомин, святий,
хоч це — святість без клятви і без зростання й оновлення,
уже демонічна святість, що від краси відходить
аж до межі останньої, але волі не має
за межу ту ступити,
і вертається до передпочатку
краса —
добожественна з видом божественним…
бо перед ним простиралася ніч, така, що все поглинає, така очужіло-далека, така повна сріблястого пилу відлуння, яке долинало від найдальших її окраїн, що й сама вона, і все, що ховалося в ній, утрачало свою виразність, і хтозна вже, що то й було — спів, чи заливчастий сміх, чи звірини ледве чутний голос, чи шелестіння вітру. І чуже це знанню незнання, яким, немовби для захисту своєї ніжности і тендітности, краса повивається, — змушена повиватись, адже єдність світу, створена нею, швидкоплинніша, беззахисніша, вразливіша, ніж єдність пізнання, а крім того, їй, на противагу першій, щомить може завдати шкоди знання, — це незнання разом з красою променилось навстріч йому з усього видимого круговиду, ніжно і воднораз сливе демонічно, як зваба, як гордовита спокуса рівнозначущости, що демонічним шепотом долинала від крайньої межі, проникаючи в самісіньку глибину, — мерехтливим океанським шепотом, який просякнутий місячним сяйвом і який і сам просякає його собою, урівноважений, як припливи й відпливи, що ширяють у всесвіті й чия шепітна сила перемішує видиме і невидиме, розмаїття речей пов’язує в єдність їхньої сутности, розмаїття думок — у єдність світу, але одну і другу позбавляє реальности, обертаючи їх на красу: незнання — це знання краси, непізнаваність — це її пізнання, незнанню невідома перевага думки, непізнаваности невідомий надлишок реальности, і в їхній застиглій рівновазі застигає мінлива рівновага поміж думкою і реальністю, застигає світотворча гра запитання й відповіді, всього, про що можна спитати й на що можна відповісти, і коли краса спинить рівноважний потік внутрішнього й зовнішнього, то в застиглій рівновазі вона обернеться на символ символу. Так склепіння своє понад ним напинала ця ніч, рівноважна у гармонійній красі, темний полиск нічного обширу простилавсь предковічно над усіма часами, в часі, одначе, лишаючись, і в межах стихії земної лишаючись, і від межі до межі простилаючись, і сам будучи в кожнісінькій пóрі крайньою зовнішньою і крайньою внутрішньою межею, так ніч напиналась над ним і розпиналася в ньому, й від неї, від земної її рівноваги до нього разом з красою її прилинув символу символ, несучи із собою всю чужість крайніх зовнішніх і крайніх внутрішніх далей замежних, — символ, усе ж навдивовижу знайомий, у незнанні закритий і все ж навдивовижу відкритий, бо тепер, немовби в чарівно раптовому новому світлі, він постав перед ним символом його власного образу, постав, попри всю далечінь, так виразно, ніби його сотворив він сам, ніби втілення власного «я» у всесвіті, втілення всесвіту в «я», непорушно злютований символ подвійний земного буття; осяваючи ніч, осяваючи світ, краса наповняла всі межі безмежного простору й, занурена разом із ним у час, ширяючи крізь часи, стала в них вічно сущою, стала безмежним обмеженням часу, стала сукупним символом земної минущості, обмеженої часом і простором, являючи тугу обмеження і саме тому — краси в поцейбіччі;
так у тужливій тузі
людині краса відкривається,
в самодостатності своїй відкривається —
самодостатності символу і рівноваги,
чарівливо ширяючи поміж
«я», що красою милується, й світом, що красою наповнений,
«я» і світ — кожне у власному просторі, кожне у власних межах,
кожне самодостатнє у своїй рівновазі, і тому обоє
у рівновазі поміж собою, і тому обох об’єднує спільний простір;
і відкривається в ньому людині
краса і самодостатність земної минущости,
самодостатність простору, який несе час і застигає в часі, чарівно-прекрасного простору, що, розпростершись, ширяє над світом, і його вже не оновлює жодне запитання, вже не поглиблює жодне пізнання,
о, ця неоновно- і непоглибно-стійка цілісність простору, опора її — рівновага
вічно живої у ній краси, і ця самодостатня
цілісність простору являє себе в кожній його частинці,
в кожній клітинці, ніби клітинка ця — його внутрішня крайня межа,
являє себе у кожнім окремім образі, в кожній речі, в кожнім людськім творінні,
являє як символ його просторовости,
як її внутрішня крайня межа, де всяка сутність себе поглинає,