Смерть Верgiлiя
Смерть Верgiлiя читать книгу онлайн
Герман Брох (1886–1951), поряд із Францом Кафкою та Робертом Музілем, належить до трійці найвизначніших австрійських письменників XX ст. Цей видатний представник філософської прози не дістав достатнього визнання за життя і лише згодом увійшов в історію європейської літератури. «Смерть Верґілія» — вершинне досягнення Броха, твір хрестоматійний. До цього роману, позначеного впливом поетики Дж. Джойса, письменник ішов усе своє життя. Після публікації першого — англійського — перекладу «Смерти Верґілія» сам Брох назвав свій роман «майже неперекладним». Це — розповідь про останні вісімнадцять годин життя смертельно хворого автора «Енеїди», який перший у світовій літературі провістив прихід Бога Ісуса й настання християнської доби. Верґілій проводить ніч і частину дня у роздумах і спогадах, що їх змінюють напівмаренні видіння, переглядає пройдений шлях, переоцінює доти непорушні засади.
Перу Германа Броха належить також трилогія «Сновиди», романи «Спокусник», «Невинні», численні новели, публіцистичні та культурологічні праці (зокрема книжка «Дж. Джойс і сучасність»).
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Лишалось чекати, набиратись терпіння великого й просто чекати, і тривало це довго, нестерпно довго. Та зрештою… зрештою все ж таки щось та з’явилося. І дивна річ: те, що з’явилося, було хоч і цілковитою протилежністю тому, на що він чекав, але воднораз і немовби продиктоване неминучістю. Спершу це був звуковий образ, який сповістив про себе човганням кроків, що повільно випливало із тиші, а також нерозбірливим бурмотінням, і тривалий час той звуковий образ немовби лишався у тіні, перш ніж з’явилися, і носії того човгання і бурмотіння — три постаті, три білі, геть невиразні плями, які наближались неквапно, мов знехотя, нерішуче, похитуючись і раз у раз спиняючись, зливаючись і знову розходячись, то виринаючи з місячного сяйва, то поринаючи в темряву. Затамувавши подих і весь насторожившись, стривожено затамувавши подих у цьому нічному сяєві, що аж дух забивало, напружено згорнувши на грудях руки, напружено схрестивши на персні пальці, напружено всім тілом подавшись впритул до вікна й далеко із нього вистромивши голову, він стежив, як наближаються ті три примари. На хвилю вони всі примовкли, але потім, немовби усупереч отому невиразному бурмотінню доти, раптом чітко й надзвичайно виразно пролунав голос — різкий, як у ворони, тенор; мало на крик не зриваючись, той голос, наче власник його ухвалив остаточне й незаперечне рішення, заявив:
— Шість сестерціїв.
Знову запала тиша, і складалося враження, ніби це остаточне рішення взагалі вже не допускало жодної відповіді; але згодом вона все ж таки пролунала.
— П’ять, — кинув інший, теж чоловічий голос — спокійний, майже заспаний бас, кинув недоброзичливо, але добродушно, вочевидь не бажаючи провадити будь-які перемовини далі. — П’ять.
— А дзуськи, шість! — незворушно прокаркав перший голос, на що бас, спершу пробурмотівши щось незрозуміле, спокійно, але рішуче, як і перед цим, промовив:
— П’ять, і жодного аса більше.
Вони поставали. Досі важко було збагнути, про що вони там торгувались, але тепер озвався третій голос, і належав він п’яній жінці.
— Віддай йому шість! — надривно-пронизливим, масним вереском наказала вона, і в її нетерплячо-вимогливій настійності вчувалося щось підлабузницьке і послужливе; однак домоглась вона цим не багато, бо відповів їй лише глузливий гортанний сміх. І тоді цей жіночий голос, роздратований сміхом і глузуванням пихатим, зірвався на лютий крик: — Тобі тільки жерти, а платити й не думаєш!.. І м’ясцем любиш поласувати, і рибкою, всім… — А як у відповідь на ці слова її знову почувався лише той самий хрипкий чоловічий сміх, вона взялась за своє: — А я — купуй і борошно, і цибулю, і яйця, й часник, і олію, й часник… і часник… — П’яно хапаючи ротом повітря, під супровід чоловічого сміху, який ще дужче під’юджував її і вже переходив у якесь важке клекотання, вона вперто чіплялась за той такий дорогий часник. — Йому, бач, часнику закортіло… Часнику…
— Правду кажеш, — урвав її своїм карканням тенор і несподівано, без переходу гаркнув: — Та відчепись!
Але жінка, так ніби слова ці поставили все на своє місце, не могла вгамуватись:
— Часнику… я маю купити часнику…
Їх знов поглинула темрява, і з темряви й далі долинали крики про той часник, а потім раптово, немов на чарівне це слово, нічний лихоманковий морок і справді наповнили всі ті кухонні запахи, які лишень може видихнути місто із себе, — важкі, і насичені, й ситні, і сласні, й масні, приємні й огидні, перетравлені і перегнилі, підгорілі на пательні й смердючі, жовані-пережовані… Хворобливо-сонлива трапеза міста. На кілька хвилин запала тиша — навдивовижу глуха, так ніби в’ялі випари поглинули й тих трьох унизу за вікном, і, навіть коли вони знову ступили на світло, сказати вони вже не мали чого; арґумент із часником вичерпавсь, постаті наближалися мовчки, вимальовуючись усе чіткіше й чіткіше, проте, хоч усі троє уперто й мовчали, миролюбнішими вони не ставали, аж ніяк; першим показався страшенно худющий парубок, що, підсмикнувши вгору плече і припадаючи на одну ногу, спиравсь на ціпок і погрозливо замахувавсь ним щоразу, коли мусив спинятися і підганяти тих двох, які раз у раз відставали — на кілька кроків жінка, здоровенна й гладка, а далі за нею (либонь, ще гладкіший, либонь, ще п’яніший, принаймні ще розвалькуватіший) другий чоловік — така собі товстопуза гора; він ніяк не міг скоротити чимдалі більшу відстань між собою та жінкою й нарешті, скинувши вгору свої дитячі ручки, почав скімлити й щось белькотіти, намагаючись її затримати; так ці троє підходили ближче, невпевнено похитуючись на ногах, і їхня невпевненість зросла ще дужче, коли вони, вийшовши з вулички вже на майдан, опинилися у хистких відблисках сторожового багаття; так ця трійця й постала йому перед очі, знов повернувшись до пересварки, бо їхній кульгавий заводіяка хотів був уже перетнути майдан, завернувши ліворуч, у бік гавані, а жінка йому різко кинула вслід: «Лайнюк!», отож він, передумавши, став, обернувся і, розмахуючи своїм ціпком, рушив на неї; жінка нітрохи, однак, не злякалася, вона й далі неспинно сипала лайкою, а ось товстопузий вочевидь перелякався на смерть і, заскімливши, кинувся навтікача, змусивши жінку наздоганяти його і тягти назад. Успіх цей вельми потішив парубка, він опустив ціпка і зайшовся тим самим гортанним, хрипким і уїдливим сміхом, що довів був жінку до сказу вже й доти. Тож і тепер наслідок був той самий: жінка оскаженіла.
— Ану гайда додому! — владно наказала вона хирлявому пересмішнику, а коли той, покивавши туди-сюди випростаним вказівним пальцем, на підтвердження колишнього свого наміру показав у бік гавані, вона, вся тремтячи й задихаючись від шаленства, й собі випростала руку, тільки у протилежний бік. — Забирайся, кажу, додому! У місті робити тобі вже нічого… В дурні мене не пошиєш, знаю я, що тобі треба там, і про повійниць твоїх уже знаю…
— Он як?! — Випростаний палець застиг, чоловік згорнув долоню так, ніби вона — чарка, і вдав, начебто з неї п’є.
Пузатому, що стояв, прихилившися до причілка, видовище це здалося таким переконливим, що тепер він укріпився в своєму намірі остаточно.
— Вина! — блаженно гикнув він і рушив далі.
Жінка заступила йому дорогу.
— A-а, вина?! — бризнула вона слиною. — Вина?.. Він зібрався до своєї повійниці, а я, я вари йому, смаж… Свининку йому подавай, усе йому подавай…
— Поросятинку, — прокаркав тенор.
Жінка зневажливо відштовхнула його назад до причілка, але до того другого звернулася, вже мало не плачучи:
— Ти хочеш мати від мене все, лишень платити не хочеш.
— П’ять я йому заплачу, я ж бо сказав… Ходімо з нами, вип’єш вина.
— Чхати мені на твоє вино… ти йому шість заплатиш.
— Він вип’є теж…
— Не потрібне йому твоє вино.
— Не твоє діло собаче, ти, хвойдо задрипана! Заплачу йому п’ять, і жодного шеляга більше, а вина йому наллю.
— П’ять! — з гідністю підтакнув пузань з-під причілка.
Жінка напустилась на нього:
— Скільки-скільки? Скільки сказав ти?!
Пузань злякано спробував іще відкрутитися, та зрештою примирливо, по-дружньому кинув:
— Лайно.
— Ти скільки сказав йому?! — Відступати жінці все не хотілося, а чоловік, загнаний у глухий кут, але твердо надумавши не міняти свого нового рішення, з вимушеною хоробрістю повторив:
— П’ять.
— Ах ти ж п’яничка, барило з вином! І як лиш у тебе язик повертається! А я маю думати, чим вас усіх нагодувати… грошей катма, а вас годуй…
Пузаневі слова ці — мов об стіну горохом.
— Вина… Наллємо ж іще й вина, — щасливо він проспівав фальцетом, так ніби за хоробрість свою очікував на винагороду.
Жінка схопила його за туніку:
— Він усі гроші відносить повійницям… нехай платить шість, чуєш, шість…
— Шість, — слухняно повторив товстопузий і хотів уже сісти, але жінка рукою спинила його.
Худий, розмахуючи ціпком, задоволено на це загорлав, і його радощам не було кінця-краю:
— Він сказав п’ять, і я йому п’ять і заплачу; п’ять — і квит!
— Так діла не буде, — на це прошипіла жінка й, усе ще тримаючи пузаня за туніку, закричала йому в обличчя: — Скажи, що треба шість, скажи йому!