Жак фаталiст i його пан

•••

Щось на подобу селянина, що слідував за ними з дівчиною, яка сиділа на коні позаду, і слухав розмову, озвався до них і сказав:

— Пан каже правду...

Не знати, кого це пан стосувалося, але його невдоволено сприйняли як Жак, так і його хазяїн; і Жак відповів цьому непрошеному співрозмовникові:

— Чого ти втручаєшся куди не слід?

— Я втручаюся за своїм фахом; я хірург, з вашого дозволу, і доведу вам...

Жінка, що їхала на коні в нього позаду, сказала йому:

— Пане докторе, їдьмо своєю дорогою і лишімо цих панів, які не люблять, щоб їм доводили.

— Ні, — відповів їй хірург, — я хочу їм довести, і я їм доведу...

І, обернувшися, щоб довести, він штовхнув свою супутницю, так що вона втратила рівновагу і впала на землю, заплутавшися однією ногою в полах його сіряка, а її спідниці закотилися на голову. Жак зліз з коня, вивільнив ногу бідної жінки і згорнув униз їй спідниці. Я вже не знаю, чи він почав з того, що згорнув униз спідниці, чи вивільнив ногу; але як судити про стан цієї жінки з її крику, здавалося, що вона була важко поранена. І Жаків пан мовив до хірурга:

— Он що то значить доводити.

А хірург йому:

— Он що значить не хотіли вислухати докази!..

А Жак до жінки, що впала чи вже й підвелася:

— Заспокійся, голубко, не винна в цьому ти, не винен і пан доктор, ні я, ні мій пан: бо так записано там, угорі, що сьогодні, на цій дорозі, саме в цю годину, пана доктора потягне чесати язика, обидва ми, мій пан і я, будемо роздратовані, ти дістанеш ґулю на голові і світитимеш голими сідницями...

Чого тільки не накоїв би я з цієї пригоди, якби захотів довести тебе, читачу, до розпачу! Я надав би великої ваги цій жінці, я зробив би її небогою священика з сусіднього села; я збунтував би дядьків цього села; я влаштував би бойовища і любов; бо, зрештою, ця селянка була таки приваблива під своєю одежиною. Жак і його пан це помітили; для любови не завжди трапляється така спокуслива нагода. Чом Жакові не закохатися б удруге? чому б не стати йому вдруге суперником, і то суперником, якому віддано перевагу, — своєму панові?

— Чи йому таке вже траплялося?

Знову питання. Ти не хочеш, читачу, щоб Жак продовжував розповідь про свою любов? Раз і назавжди виріши це; цікавить вона тебе чи ні? Якщо вона тебе цікавить, посадімо селянку на крижі коня, за спиною її супутника, хай собі їдуть, а ми повернімося до наших двох мандрівників. Цього разу перший почав Жак, сказавши своєму панові:

— Так воно діється в світі; ви, що ніколи в житті не зазнали рани і не уявляєте, що таке постріл у коліно, ви стаєте проти мене, того, хто має розтрощене коліно і кульгає вже двадцять років...

Пан: Може, і твоя правда. Але цей нахабний хірург винен у тому, що ти все ще й досі лежиш, разом з твоїми товаришами, на возі, далеко від шпиталю, далеко від одужання і далеко від того, щоб закохатися.

Жак: Що хочете собі думайте, а біль у моєму коліні був нестерпний; він збільшувався ще від твердости воза і нерівности дороги, і при кожному струсі я голосно кричав.

Пан: Бо так було написано там, угорі, щоб ти кричав.

Жак: Звичайно! Я спливав кров'ю і помер би, якби наш віз, останній у валці, не зупинився перед однією селянською хатою. Тут я попросився, щоб мене зняли з воза; мене поклали на землю. Молода жінка, що стояла на дверях хати, зникла за дверима і відразу ж повернулася з склянкою й пляшкою вина. Я жадібно випив один чи два ковтки. Вози, що були перед нашим, рушили далі. Уже заходилися були кинути мене знову на віз до моїх товаришів, коли ж я, чіпляючись за одяг цієї жінки і за все, що навколо, запротестував, що не повернуся на віз, що як умерти, то ліпше мені вмерти тут, ніж два льє далі. Вимовивши ці останні слова, я знепритомнів. Отямившись, я побачив себе роздягненим і покладеним на ліжко, яке стояло в одному з кутів хати, а навколо мене купчилися селянин, господар хати, його жінка, та сама, що рятувала мене, і кілька малих дітей. Жінка змочувала ріжок свого фартуха в оцті і розтирала ним мені ніс і скроні.

Пан: О, негіднику! О, ошуканче... Я вже бачу, куди ти гнеш, недовірку.

Жак: Мій пане, здається мені, що ви нічого не бачите.

Пан: Ти закохався в цю жінку, чи не так?

Жак: А якби я справді закохався в неї, що проти того можна вдіяти? Чи в нашій волі закохатися або ні? А коли закохаєшся, чи в нашій волі діяти так, наче б не був закоханий? Якби це було записане там, угорі, я міг би собі казати те саме, що ви хотіли мені сказати, бити себе по пиці, я міг битися головою об мур, рвати на собі волосся: нічого це не помогло б, мій благодійник став би рогоносцем.

Пан: Як думати так, як ти, то й не було б злочину, поповнивши який, довелося б мати клопоти з власним сумлінням.

Жак: Те, що ви мені тепер кажете, не один раз колотило мій мозок; але з усім тим, хочу я чи ні, доводиться мені завжди повертатися до слів мого сотника: усе, що нам трапляється, добре чи зле, записане там, угорі. Пане, може ви знаєте якийсь засіб, щоб викреслити те, що там написане? Чи можу я не бути самим собою? А бувши таким, як є, чи можу діяти інакше, ніж дію? І з тих пір, як появився я на світ, чи була хоч одна мить, в яку це не було б дійсне? Повчайте, скільки вам хочеться; ваші міркування можуть бути добрі, але як стоїть написане в мені чи там, угорі, що я прийму їх як погані, що я, на вашу думку, маю робити?

Пан: Я думаю про щось інше: чи твій благодійник став би рогоносцем тому, що так написано вгорі; чи вгорі написано так, що ти мав би зробити його рогоносцем?

Жак: І те й те написане одне побіч другого. Усе написане одночасно. Це наче б великий сувій, який поволі розкручується...

Ти розумієш, читачу, що я міг би тягнути без кінця цю розмову, на тему, про яку стільки говорено й стільки писано протягом двох тисяч років без того, щоб зробити бодай один крок уперед. Коли не хочеш бути вдячним мені за те, що я тобі кажу, то будь вдячний бодай за те, про що не кажу.

Тим часом як наші два богослови сперечалися, не розуміючи один одного, як звичайно в богослова й буває, надійшла ніч. Вони перетинали місцевість, не певну в той час, що була ще більш непевна завдяки поганій адміністрації й нужді, що побільшувало число злодіїв. Вони зупинилися в найзлиденнішому заїзді. Їм запропонували двоє розкладних ліжок у кімнаті, відбитій дощаними перегородками, що зяяли дірками на всі боки. Вони запросили вечерю. Їм принесли води з калюжі, чорного хліба і перекислого вина. Господар, господиня, діти й служба — всі мали похмурий вигляд. З кімнати побіч чути було непогамований сміх і радісний галас десятка злодюг, що прибули перед ними і заволоділи всім, що було з харчів. Жак тримався досить спокійно, але не те було з його паном. Він сяк і так перебирав свої клопоти в голові, тим часом як його слуга гриз шматок чорного хліба і, кривлячись, проковтнув кілька склянок поганого вина. Отак собі бувши, вони почули стук у двері; то був служка, якому безсоромні й небезпечні сусіди звеліли принести нашим двом мандрівникам всі кістки з якоїсь животини, яку вони з'їли, на їхній таки тарелі. Обурений Жак ухопив пістолі свого пана.

— Ти куди?

— Не заважайте.

— Куди йдеш, питаю?

— Урозумити цих негідників.

— Чи ти знаєш, що їх добрий десяток?

— Хай буде й сотня; число не має значення, якщо вгорі написано, що для мене їх не багато.

— Дідько б тебе взяв з твоїми дурними примовками.

Жак вирвався з рук свого пана, вступив у кімнату тих головорізів, тримаючи пістолі в обох руках.

— Негайно спати, — сказав він, — першому, хто ворухнеться, вліплю кулю в голову...

Вигляд і тон Жака були такі переконливі, що ті раклюги, які так само ж люблять життя, як і порядні люди, підвелися, не мовивши слова, з-за столу, пороздягалися й лягли спати. Тим часом пан, не певний, чим ця пригода закінчиться, тремтів, чекаючи Жака. Жак повернувся, обвантажений манаттям тієї зграї; він зібрав його на той випадок, якби ті знову захотіли повставати; він погасив їм світло і на два оберти замкнув двері, ключ від яких тримав у руці разом з пістолем.