Жак фаталiст i його пан

Пан: Так, не заперечую.

Жак: Я впіймав вас на тому, що ви вдивлялися в моє обличчя. Бачите на мені поганий знак?

Пан: Ні, ні.

Жак: Тобто — так, так. Гаразд, пане! Як боїтеся мене, то розійдімося.

Пан: Ось іди ти, Жаку! з глузду зійшов. Чи ти сам не певний себе?

Жак: Ні, пане; хто може бути певний себе?

Пан: Кожна статечна людина. Чи тебе, Жаку, не поняло б почуття огиди до злочину? Годі ж бо, Жаку, кінчімо цю суперечку — і продовжуй свою розповідь.

Жак: В наслідок цього поговору, чи злого слова воротаря, вороги бідного отця Анжа поклали собі, що можуть чинити з ним всіляке зло й неподобства, так щоб він зовсім стерявся. Тоді покликали лікаря, що був підкуплений, і він ствердив, ніби той чернець не сповна розуму і потребує відпочинку в рідних місцях. Якби тільки й того, щоб видалити чи замкнути отця Анжа, це легко було б зробити; але серед тих ревних у вірі жінок, що їх улюбленцем він був, були вельможні пані, на яких доводилося зважати. З ними говорили про їхнього душпастиря в тоні лицемірного співчуття: «Бідний наш отець Анж, яка шкода! Він був гордістю нашої громади». — «Шо ж з ним сталося?» На такі питання відповідали глибоким зідханням і зведенням очей до неба. Коли ж хтось наполягав, опускали очі вниз і мовчали. Подеколи при цій кумедії ще додавали: «О, Господи, що діється з нами!.. Подеколи бувають у нього ясні хвилини, зблиски розуму... Можливо, все це минеться, але мало надії... Яка втрата для церкви!..» А тим часом знущання над отцем Анжем подвоєно і всіх заходів вживано на те, щоб довести отця Анжа справді до того стану, в якому він нібито перебував, і це вдалося б, якби брат Жан не перейнявся співчуттям до нього. Що мав би я ще вам сказати? Раз увечорі, коли ми всі вже поснули, хтось постукав у двері; ми повставали і відчинили двері... перевдягненим отцеві Анжеві і моєму братові. Наступний день вони перебули в хаті і, переночувавши, до схід сонця рушили в путь. Не з порожніми руками, бо Жан, обіймаючи мене на прощання, сказав: »Я видав заміж твоїх сестер! якби я лишився в манастирі ще два роки тим, чим я був, ти став би найбагатшим фармером в окрузі; але все змінилося, і оце тільки й того, що я можу для тебе зробити. Прощавай, Жаку, як нам пощастить, отцеві й мені, ти теж матимеш свою користь«. Потім він залишив у мене в руці п'ять люїдорів, про які я вам уже говорив, разом з п'ятьма іншими для останньої з сільських дівчат, яку він видав заміж; вона нещодавно народила повного хлопчика, як дві краплі води схожого на Жана.

Пан (ховаючи до кишені годинник і відкриваючи табатирку): І чого вони шукали в Лісбоні?

Жак: Землетрусу,* який не міг відбутися без них; щоб їх розчавило, затягло в глибінь і спалило, як було написано там, угорі.

Пан: Ех, ченці, ченці!

Жак: Навіть найліпший з них не вартий гроша.

Пан: Я це знаю ліпше від тебе.

Жак: Либонь і ви побували в їх руках?

Пан: Іншим разом я тобі розповім про це.

Жак: Але чому вони таки погані?

Пан: Мені здається, тому, що вони... ченці. А тепер повернімося до твого кохання.

Жак: Ні, пане, ліпше не повертатися.

Пан: Хіба ти вже не хочеш, щоб я про нього дізнався?

Жак: Я цього хочу, як і раніше; але доля, вона не хоче. Хіба ви не зауважили, що ледве я відкрию уста, щоб про нього говорити, як відразу втручається нечистий і трапляється якась пригода, що зупиняє мене на слові? Кажу вам, що не дійду кінця, бо так написано там, угорі.

Пан: Спробуй, одначе.

Жак: А, може, якби ви почали історію вашого кохання, чари втратили б свою силу, і наступно моя історія пішла б ліпше. Мені здається, що так воно й є, бож вважайте, пане, іноді я відчуваю, що доля промовлає до мене.

Пан: І тобі завжди на добре виходить, як її послухаєш?

Жак: Далебі так, пане. Наприклад, того дня, коли вона мені сказала, що ваш годинник лежить у скринці, на плечах того крамаря...

Пан почав позіхати; а позіхаючи, постукувати рукою по табатирці; а постукуючи по табатирці, поглядати вперед; а поглядаючи вперед, говорити до Жака:

— Чи не бачиш, щось маячить тобі по ліву руку?

Жак: Так, і ручуся, що саме те, що не дозволяє ні мені продовжувати мою історію, ні вам починати свою...

Жак казав правду. Коли те, що вони бачили, рухалося до них, а вони до нього, цей подвійний зустрічний рух скорочував дистанцію; і вони скоро побачили задрапований у чорне віз, що його тягло четверо чорних коней, покритих чорними намітками, що вкривали їм і голови й опадали аж до ніг; у задку колісниці стояло двоє слуг у чорному, а за нею ще двоє інших теж у чорному, кожен на чорному коні, покритому попоною. На сидінні колісниці — кучер у чорному, його капелюх був завинений у чорний креп, що спадав уздовж його лівого плеча. Кучер сидів з опущеною головою, попустивши віжки, так що не стільки він керував своїми кіньми, скільки вони ним. Наші подорожні порівнялися з цією похоронною колісницею, і в цю мить Жак заволав, радше упавши, ніж злізши з коня, рвучи на собі волосся й качаючись по землі з вигуками: »Мій сотнику, мій бідний сотнику! Це він, я не маю в тому сумніву: ось його герб...« І справді на колісниці стояла довга труна, задрапована чорним, на жалібному драпі лежала шабля й орденські відзнаки, а поруч з труною сидів священик з молитовником у руках і читав молитви. Колісниця рухалася далі, Жак, лементуючи, слідував за нею, його пан з прокльонами за Жаком, і слуги підтвердили Жакові, що справді супроводять в останню путь його сотника, який помер у сусідньому місті і має бути похований поруч своїх предків. Цей вояка, з того часу, як смерть забрала іншого вояку, його друга, сотника того самого полку, і він утратив можливість битися щонайменше раз на тиждень, як між ними було у звичаї, впав у глибоку меланхолію, яка й доконала його за кілька місяців. Жак, віддавши своєму сотникові останню шану і проливши скрушну сльозу, вибачився перед своїм паном, сів на коня, і вони мовчки рушили далі.

— Але, ради Бога, авторе, — запитаєш ти мене, читачу, — куди вони йшли?

Але, ради Бога, читачу, — відповім я тобі, — чи хто взагалі знає, куди він іде? А ти, куди ти йдеш? Хочеш, щоб я тобі нагадав пригоду Езопа? Його пан Ксантіпп сказав йому одного літнього чи зимового вечора, бо греки купалися в усі пори року: «Езопе, піди до лазні; якби там було мало людей, покупаємося...» Езоп пішов до лазні. По дорозі трапилася йому атенська сторожа. «Куди йдеш?» — «Хіба я знаю, — відповів Езоп. — Я нічого не знаю». — «Ти нічого не знаєш? Гуляй до в'язниці». — «От бачите, — відповів Езоп. — Чи я не сказав, що не знаю, куди йду? Хотів іти до лазні, а виходить — пішов до в'язниці...» — Жак ішов за своїм паном, як ти, читачу, за своїм; його пан ішов за своїм паном, як Жак за ним.

— Але хто був паном Жакового пана?

Отуди! Чи бракує на цьому світі панів? Жаків пан мав їх, як і ти, читачу, сто на одного. Але, мабуть, серед стількох панів Жакового пана не було жодного доброго, бо він кожного дня їх міняв.

— Він був людина.

Пристрасна людина, як ти, читачу; допитлива людина, як ти, читачу; надокучлива людина, як ти, читачу; людина, що без кінця питає, як ти, читачу.

— Чому він питає?

Гарне питання! Він питав, щоб про щось дізнатися й розповісти далі, як ти, читачу... Пан сказав Жакові:

— Мені здається, що ти не маєш настрою продовжувати розповідь про своє кохання.

Жак: Бідний мій сотник! Він пішов туди, куди ми всі підемо, дивне мені тільки те, що він не потрапив туди раніше. О... о...

Пан: Але, Жаку, здається мені, ти плачеш!.. «Плач і не турбуйся, бо можеш плакати, не соромлячись; його смерть звільняє тебе від незручної стриманости, яка тебе дратувала під час його життя. Ти не маєш підстав критися з своїми стражданнями, як мусів би ховатися з своїм щастям. З твоїх сліз ніхто не зробить тих висновків, які зробив би з твоєї радости. Нещастя прощають. А потім — у таку мить доводиться показати себе розчуленим або невдячним; і, як добре все зважити, ліпше виявити слабість, ніж накликати підозру в душевній ницості. Я бажаю тобі, щоб твої стогони були невимушені і тому менше болючі; і тому короткотриваліші. Згадуй, який він був, і навіть перебільшуй: його проникнення у найскладнішу матерію, його здібність делікатно й витончено сперечатися, його добрий смак, який привертав його увагу тільки до найістотнішого, плідність, якої він умів надати найбезпліднішій матерії, його мистецтво боронити обвинувачених: його поблажливість надихала його в тисячу разів більше, ніж користолюбство чи самолюбство винного; суворий він був тільки до себе. Далекий від того, щоб виправдувати дрібні слабості, властиві йому, він, навпаки, з непримиренною затятістю перебільшував їх і, з суворістю заздрого аналізуючи кінцеві причини їх вияву, намагався применшити свої чесноти. Не приписуй своєму болеві ніякої іншої мети, крім тієї, яку визначить йому час. Приймаймо, не ремствуючи, вирок долі, коли втрачаємо своїх друзів, як не ремствуючи маємо його прийняти, коли надійде наш час. Обов'язки похорону не суть останні обов'язки душі. Земля, розкопана в цю мить, закриється над могилою твого укоханого, але душа твоя збереже всю глибину твого зворушення».