Людина натовпу

Чудернацький танок світла притягував увагу до окремих облич, і хоча швидкість, з якою юрби людських освітлених постатей проминали моє вікно, не давала мені придивитись як слід до кожного, завдяки незвичайній душевній прозірливості я, навіть просто глянувши, вичитував з тих облич історію довгих років.

Притулившись чолом до шиби й пильно стежачи за натовпом, я раптом натрапив на обличчя (якогось трухлявого, мабуть, сімдесятирічного діда), що вмить заполонило мою увагу своєю незвичайністю. Облич, хоч трохи подібних до цього, я ще ніколи не бачив. Добре пам'ятаю, як у мене відразу з'явилася думка, що Ретц,* побачивши його, безперечно признав би, що його власні живописні втілення образу лиходія тьмяніють перед цим обличчям. Коли в ту коротку мить я хотів уловити його вираз, у мене в голові враз заворушилися неясні суперечливі думки про непересічний розум, зажерливість, скупість, обережність, холоднокровність, злобу, кровожерність, утіху, веселість, неймовірний жах і безмежний розпач. Мене охопило якесь дивне збудження, страх і цікавість. «Які ж бурхливі події, – сказав я собі, – лишили свій слід у цім серці!» І тут мені закортіло простежити за ним і дізнатись про нього якнайбільше. Поспіхом накинувши пальто, схопивши капелюха й тростину, я вибіг на вулицю і став пробиватися крізь натовп у той бік, куди він пішов, бо вже не бачив його. Коли ж нарешті побачив, то, наблизившись, не відставав уже ні на крок, намагаючись не привертати його уваги.

Тепер я міг роздивитися його як слід. Він був низький, худий і на вигляд зовсім охлялий. Одяг обшарпаний і брудний, але в яскравому світлі ліхтаря я зауважив, що білизна, хоч і брудна, – з добротної тканини, і, якщо не зрадив мене зір, в розпірку наглухо застебнутого roquelaire, [4] що був явно придбаний у тандитника, я вловив блиск діаманта й ножа. Ці спостереження ще більше посилили мою цікавість, і я вирішив стежити за незнайомцем, хоч куди б він пішов.

Була вже ніч, над містом повис густий вологий туман, що незабаром випав шпарким дощем. Така переміна погоди якось дивно вплинула на людей, що враз заметушилися, й над головами в них виріс ліс парасольок. Безладдя, штовханина, гармидер посилилися стократ. Сам я не дуже зважав на дощ, бо після недавньої гарячки волога була мені, хоч і небезпечна, проте дуже приємна. І я стежив за старим, закривши рот носовою хустинкою. З півгодини старий насилу пробивався головною артерією міста, і я мало не наступав йому на п'яти, боячись загубити його. Мене він не бачив, бо не обертався. За якийсь час він завернув у провулок, де людей було трохи менше. Тут його поведінка цілком змінилася. Він сповільнив ходу і йшов уже не прямо, а наче вагався й без усякої причини став переходити то з правого боку вулиці на лівий, то з лівого на правий. Юрба була такою густою, що я мусив не відставати від нього. Майже годину брів він по цій вузькій та довгій вулиці, поки натовп став рідшати й розтанув; людей було не більше, ніж опівдні біля парку на Бродвеї. Ось яка велика різниця між кількістю населення в Лондоні і в найлюднішому місті Америки. Повернувши ще раз, ми вийшли на яскраво освітлену площу, на якій вирувало життя. Незнайомець поводився як тоді, коли я вперше його побачив. Підборіддя впало на груди, а очі з-під нахмурених брів злісно зиркали на кожного, хто тиснув на нього. Він, проте, вперто пробирався крізь натовп; і як же я здивувався, коли, обійшовши площу, старий повернув назад. Коли ж він проробив це кілька разів, одного разу мало не викривши мене, я вже й зовсім не знав, що гадати.

Проминула ще одна година, перехожі вже не так докучали. Дощ лив без угаву, похолодніло, і люди заспішили до своїх домівок. Роздратовано шарпнувшись, незнайомець завернув у провулок, порівняно безлюдний, і з чверть милі промчав з такою спритністю, що, як на такого діда, була цілком несподівана. За кілька хвилин ми опинилися біля великого людного базару, який незнайомець вочевидь добре знав і на якому знов ожила його справжня природа; він став безцільно тинятися між купців і торговців. Півгодини, поки ми були на базарі, я мусив добре пильнувати, щоб не загубити його і водночас не привернути до себе уваги. Завдяки гумовим калошам я ходив безшумно, і він мене не помітив. Переходячи з крамниці в крамницю, він ні до чого не прицінювався, ні з ким не розмовляв і дивився на все несамовитим, далеким поглядом. Це мене остаточно заінтригувало, і я вирішив, що не відійду, поки хоч трохи не задовольню свою цікавість.

Пробамкало одинадцяту годину, і люди стали швидко розсіюватись. Якийсь крамар, закриваючи віконниці, штурхнув старого, і я побачив, як його членами пробігла дрож. Він поспіхом вийшов, стривожено роззирнувся і напрочуд швидко побіг по кручених безлюдних вуличках, аж поки ми знову вийшли на головну магістраль до готелю Д., звідки й почалися наші мандри. Правда, вулиця тепер виглядала зовсім інакше. Й досі яскраво світилися ліхтарі, але дощ не вщухав і мало хто траплявся на очі. Незнайомець зблід. Понуро ступивши кілька кроків по цій, ще донедавна людній вулиці і важко зітхнувши, він повернув до річки. Покружлявши, ми вийшли до одного з провідних театрів. Саме скінчилася вистава, і публіка товклася на виході. Старий, задихаючись, кинувся туди, але я помітив, що обличчя його вже не таке страдницьке. Голова знову повисла, і він став таким, як і раніше. Його потягнуло потоком публіки, а я й нітрохи не розумів усієї химерності його вчинків.

Чим далі він простував, тим рідшав натовп, і до нього повернулися нерішучість і тривога. Якийсь час він ішов услід за гуртом з десяти-дванадцяти гультіпак, але ті один за одним розходились, поки у вузькій темній вуличці лишилося всього троє. Незнайомець зупинивсь і наче замислився, а тоді, вочевидь хвилюючись, швидко завернув на вуличку, що вивела нас у передмістя, цілком відмінне від кварталів, які ми проходили. Це була найгидкіша частина Лондона, і на всьому лежала печать страшних злиднів і наймерзенніших злочинів. Де-не-де тьмяно світилися ліхтарі; скрізь випиналися високі, ветхі, поточені шашелем дерев'яні будівлі, що мало не падали; вони так близько й безладно тулились одна до одної, що між ними годі було побачити якісь проходи. То тут, то там витикувалась брущатка, валялися камені, випхані зі своїх гнізд буйною рослинністю. В канавах – смердючі покидьки, всюди відчувалася пустка. Та потрохи почав долинати людський гамір, і ми невдовзі побачили гурт послідущих лондонських волоцюг. Старий знову загорівся, мов лампа перед тим, як погаснути. Хода його враз набула пружності. На повороті нас раптом осліпив яскравий спалах: ми зупинилися перед величезним заміським палацом Нестримної Волі – одним із храмів горілчаного бога.

От-от мало світати. Та нещасні жалюгідні п'янички й досі тиснулись у яскраво освітлених дверях. Радісно зойкнувши, старий пропхався досередини і, знову відродившись на обличчі, став знічев'я тинятися між людей. Правда, недовго: хазяїн уже закривався, і всі посунули до виходу. На обличчі, за яким я так настирливо стежив, відбилося щось вагоміше за розпуку. Однак він, і на мить не загаявшись, мов шалений, кинувся до осереддя могутнього Лондона. Він промчав неабияку відстань, і я, цілком спантеличений, проте несхибний у рішенні не припиняти спостережень, що так заінтригували мене, не відставав від нього. Незабаром зійшло сонце, і коли ми знову підійшли до готелю на вулиці Д., то опинилися в такій же густій людській юрбі, як і вчора ввечері. І хоч людей ставало дедалі більше, я ще довго не відставав від свого незнайомця. Але він, як і вчора, безцільно ходив туди-сюди, штовхаючись у юрбі цілий день. Коли й цей день став хилитися до вечора, я відчув смертельну втому і підійшов до цього волоцюги впритул. Я подивився йому прямо в лице, але він навіть не помітив мене – занурившись у себе, простував своєю дорогою. Я зупинивсь і замислився. «Цей старий, – подумалось мені, – уособлення найстрашнішого злочину. Він не може бути наодинці. Він – людина юрби. За ним марно стежити, бо ні про нього, ні про його вчинки я так і не знатиму. Навіть найлихіше серце – книга грубша за «Hortulus Animae»,* і, мабуть, одним з божих благословень є те, що «es lasst sich nicht lesen». [5]