Бочка Амонтiльядо

Даремно спитувавсь Фортунато освітити глибину цієї ніші, піднісши свій тьмяний факел. Слабе світло не дозволяло нам побачити її межі.

— Будь ласка, — сказав я, — отут і є Амонтільядо. А що Лукезі…

— Він невіглас, — перебив мій друг, непевним кроком рушаючи далі, а я ішов за ним слід у слід. Він зразу досяг краю ніші і, побачивши, що далі не пустить суцільний камінь, ошаліло став. Ще мить – і я прикував його до граніту. На гранітній поверхні були дві залізні клямри, яких два фути одна від одної в горизонтальному напрямі.

З однієї звисав короткий ланцюг, на другій був висячий замок. Перекинувши ланцюг через поперек, це було діло кількох секунд — замкнути його. Фортунато занадто був вражений, щоб опиратися. Витягши ключа я відступився з ніші.

— Поведіть-но рукою по стінах, — сказав я, — хіба ж не чуєте там салітри? Справді, тут надзвичайно вогко. Ще раз дозвольте благати Вас повернутись. Ні? Тоді я доконче мушу покинути Вас. Але перше мушу віддати Вам всю невеличку увагу, яка тільки є в моїй силі.

— Амонтільядо! — погукнув мій друг, досі іще не отямившись від несподіванки.

— Слушно, — сказав я; — Амонтільядо.

З цими словами я заходився біля купи кісток, що за них я вже згадував. Розкидавши їх я скоро знайшов каміння та вапно з піском для мурування. З поміччю цих матеріалів та моєї лопатки я притьмом взявся замуровувати вхід до ніші.

Ледве я закінчив перший шар мурування як уже спостеріг що Фортунато в значній мірі протверезів. Першим знаком цього був тихий болісний крик з глибини печери. Це не був крик п’яного. За ним настало довге і уперте мовчання. Я поклав другий шар, і третій поклав, і четвертий; і тут я почув скажене гримотіння ланцюгом. Гриміт тривав кільки хвилин; на цей час я спинив роботу і сів на кістках, щоб краще потішитися цим гуком. Коли врешті він перестав, я знову узявсь до лопатки і закінчив без перепину п’ятий, шостий і сьомий шар. Мур здіймався уже врівень з моїми грудьми. Я знов припинив роботу і, закріпивши факел в мурованні, освітив слабим його світлом постать у глибині.

Шерег гучних і пронизливих зойків, вибухнувши із горла прикутої в пітьмі постати, здавалось, нагально одкинув мене назад. На коротку мить я завагався — я весь тремтів. Вихопивши рапіру, я узявся ширяти нею кругом у ніші; але хвилеве роздум’я мене заспокоїло. Я поклав свою руку на міцне муровання підземелля і відчув задоволення. Я знов підійшов до своєї споруди. Я відгукувавсь на цей лемент. Я був, як луна — я вторував йому — я повершив його силою і протяжністю вигуків. Так я зробив — і крикун замовк.

Це була тепер північ, і робота моя доходила краю. Я закінчив уже восьмий, дев’ятий шар. Я поклав частину останнього — одинадцятого: лишався один єдиний камінь — покласти і закріпити. Я підняв його на превелику силу; я вже майже помістив його в належне місце. Але тут із ніші залунав тихий сміх, що від нього волос мені став диба на голові. За ним почувся печальний голос, що в ньому я насилу пізнав благородного Фортунато.

— Ха! ха! ха! — хи! хи! — от справді чудесний жарт — от так штука ! Здорово посміємось над нею в палаццо — хи! хи! хи! — за пляшкою нашого вина — хи! хи! хи!

— Амонтільядо! – сказав я.

— Хи! хи! хи! — хи! хи! хи! — так, Амонтільядо. Але чи не надто пізно? Чи не чекають на нас у палаццо пані Фортунато та інші? Годі, ходім уже.

— Так, — сказав я, — ходім уже.

— Монтрезоре, божим ім’ям заклинаю!

— Так, — сказав я, — божим ім’ям!

Але на ці слова я даремне ждав відповіди. Мені не терпілося. Я вголос покликав його:

— Фортунато!

 Жодного звуку. Я просунув факел в отвір, що іще лишався, і кинув його в середину. Мені відповіло тільки дзвеніння його бубонців. Мені стало млосно — від випарів підземелля. Я поспішив закінчити роботу. Я вложив на місце останній камінь, я закріпив його. Проти нового муровання я знову звів, як було, вал із кісток. Минуло вже півстоліття — і ніякий смертний не зрушив їх. In pace requiescat.*

Примітки

Новелу Едґара Аллана По «Бочка Амонтільядо» в перекладі Бориса Ткаченка представлено тут за виданням «Едґар По. Вибрані твори», Харків, ДВУ, 1928. В цій публікації 2017 року збережено правопис видання 1928 року, котрий дещо відрізняється від сучасного.

The Cask of Amontillado — Новелу вперше надруковано 1846 року в листопадовому номері журналу “Godey’s Lady’s Book”.

Херес і амонтільядо — сорти іспанських вин, схожі на смак.

roquеlaure — керея, плащ. Пер.

Медок — сорт французького вина.

Nemo me impune lacessit — Ніхто мене не зневажить безкарно. (латин.). Пер.

Де Ґраве — сорт французького вина.

In pace requiesca — В мирі хай почиває. Пер.