Твори в 4-х томах. Том 4

— Як же ти вийшов на неї просто через ліс, без стежки і без зарубок на деревах?

— А ти не помітила позначок на трьох кряжах? — Ні.

— Колись я тобі їх покажу.

— Це ти їх поробив?

— Ні. Вони тут ще з давніх часів.

— Чому ж ти мені їх не показав?

— Не знаю, — сказав Нік. — Мабуть, хотів похизуватись.

— Нікі, вони ніколи нас тут не знайдуть.

— Сподіваюсь, що ні, — промовив Нік.

Приблизно в той час, коли Нік та його сестра підходили до першого завалу, доглядач, що спав на веранді, пробуркався від сонця; будинок стояв над озером у затінку дерев, і сонце, піднявшись над відкритим схилом, засвітило йому прямо в обличчя.

Вночі доглядач вставав напитись води, і коли повернувся з кухні, то влігся на підлозі, підмостивши подушечку одного з крісел собі під голову. Тепер, пробуркавшись, розшолопав, де він, і підвівся. Спав він на правому боці, бо під лівою пахвою в нього в кобурі був револьвер «сміт і весон» 38-го калібру. Прокинувшись, він помацав, чи зброя на місці, відвернувся від сонячного проміння, що різало очі, й пішов до кухні; там зачерпнув води з відра біля кухонного столу. Дівчина-служниця саме розпалювала у плиті, й доглядач звернувся до неї:

— А як із сніданком?

— Нема сніданку, — сказала дівчина. Вона спала в хатині за будинком і зайшла до кухні півгодини тому. Розпростертий на підлозі доглядач і майже порожня пляшка віскі на столі викликали в неї страх і огиду. Потім це її розізлило.

— Що значить «нема сніданку»? — запитав доглядач, все ще тримаючи в руці кухля.

— Нема, та й годі.

— Тобто як?

— Нема чого їсти.

— А кава?

— Нема й кави.

— А чай?

— Нема чаю. Нема бекону. Нема кукурудзяного борошна. Нема солі. Нема перцю. Нема кави. Нема згущених вершків. Нема гречаного борошна від тітки Джемайми. Нічого немає…

— Що ти верзеш? Учора ввечері тут було повно харчів.

— А тепер немає. Мабуть, бурундуки порозтягали. Почувши їхню розмову, південець устав і зайшов до кухні.

— Як ви почуваєте себе? — запитала його дівчина. Доглядач не звернув на неї ніякої уваги.

— Що тут таке, Евансе? — спитай він товариша.

— Цей сучий син приходив сюди ввечері й набрав собі купу харчів.

— Не лайтеся в моїй кухні, — сказала служниця.

— Давай вийдемо, — промовив південець.

Вони вийшли на веранду й причинили за собою кухонні двері.

— Що це означає, Евансе? — південець показав на пляшку «Олд грін рівер», в якій віскі лишилося менше ніж на чверть. — Скільки ж ти в біса хильнув?

— Я пив, скільки й ти. Сидів коло столу… — І що ж ти робив?

— Чекав, чи не заявиться цей клятий Адамсів хлопець.

— І дудлив віскі!

— Ні. Я сидів, а потім устав і пішов до кухні напитися води. Десь о пів на п'яту я ліг тут, під дверима, щоб трохи подрімати.

— Чому ж ти не ліг під дверима кухні?

— Звідси його було б краще видно, якби він прийшов.

— Ну, а далі?

— Мабуть, він заліз до кухні через вікно і все повиносив.

— Бичачий кізяк!

— А ти що робив? — спитав місцевий доглядач.

— Я так само спав.

— От бачиш. Нема чого сваритися. Це нам нічого не дасть.

— Скажи тій служниці, щоб вийшла сюди.

Дівчина вийшла з кухні, й південець звернувся до неї:

— Скажи місіс Адамс, що ми хочемо з нею поговорити.

Та нічого не відповіла, проте попрямувала до кімнати, причинивши за собою двері.

— Неси сюди повну й порожню пляшки, — сказав південець. — Його тут так мало, що вже не нап'єшся. Тобі дати?

— Ні, дякую. Я ще маю сьогодні працювати.

— То я вип'ю сам, — мовив південець. — І буде порівну.

— Я нічого не пив, коли ти пішов, — уперто повторив місцевий доглядач.

— Чому ти затявся на цій лайнячій брехні?

— Це не лайняча брехня. Південець опустив пляшку.

— Ну, що вона сказала? — спитав він дівчину, яка саме вийшла на веранду.

— У неї мігрень, і вона не може з вами зустрітися. Каже, у вас є ордер. Каже, що ви можете робити трус, якщо хочете, а потім іти геть.

— Що вона сказала про хлопця?

— Що не бачила його й нічого про нього не знає.

— А де решта дітей?

— Поїхали в Шарлевуа.

— До кого?

— Я не знаю. І вона теж не знає. Вони поїхали на танці, сказавши, що залишаться на неділю в друзів.

— А що то за дитина крутилася тут учора?

— Я нікого тут учора не бачила.

— Як не бачила, коли вона була тут?

— Може, приходив хтось із друзів наших дітей. А хлопчик чи дівчинка?

— Дівчинка, років одинадцяти-дванадцяти, темноволоса й з карими очима, веснянкувата й дуже засмагла. Така в штанях, в хлопчачій сорочці і боса.

— У нас таких багато, — промовила дівчина. — Ви сказали, років одинадцяти-дванадцяти?

— А, чорт! — вилаявся південець. — Із цих селюків нічого не витягнеш.

— Якщо ми селюки, то хто ж тоді він? — Дівчина глянула на місцевого доглядача. — Хто тоді містер Еванс? Його діти ходили зі мною до однієї школи.

— Що це за дівчинка? — спитав її Еванс. — Скажи, Сузі, бо я все одно дізнаюсь.

— Відкіль мені знати, — відповіла служниця. — Нині сюди з'їжджається стільки людей. Я почуваю себе тут, наче у великому місті.

— Ти ж не хочеш, щоб у тебе були неприємності, правда. Сузі? — запитав Еванс.

— Ні, сер.

— А можуть бути.

— Ви ж, мабуть, теж не хочете, щоб у вас були неприємності, правда? — спитала Сузі.

Запрягаючи коней, південець сказав:

— Не дуже ми з тобою відзначились, еге ж?

— Він таки випорснув від нас, — мовив Еванс. — Тепер у нього є харчі й, певно, рушниця. Але він ще недалеко. Я можу спіймати його. Ти вмієш ходити по сліду?

— Ні. Не дуже. А ти?

— Хіба по снігу, — засміявся другий доглядач.

— А нам і не треба вистежувати його. Нам головне зметикувати, де він може бути.

— Він би не брав так багато харчів, якби тікав на південь. Узяв би що-небудь і попростував би до залізниці.

— Що зникло з дровітні, я не можу сказати. Але в кухні він набрав чимало. Отже, кудись прямує. Я розпитаю про всіх його друзів. А ти зробиш усе можливе, щоб не дати йому потрапити в Шарлевуа, Петоскі, Сент-Ігнас та Шібойген. Куди б ти пішов, якби був на його місці?

— На Верхній Півострів.

— Я також. І він там бував. На поромі його було б найлегше схопити. Але до Шібойгена страх як далеко, і він знає цю місцевість не гірше від нас.

— Їдьмо краще до Пакарда. Ми ж збирались сьогодні все з'ясувати.

— А що йому завадить піти на південь через Іст-Джордан і Гранд-Траверс?

— Нічого. Але для нього ці місця чужі. Він піде туди, де йому все знайоме.

Сузі вийшла надвір, коли вони вже відчиняли браму.

— Можна, я під'їду з вами до крамниці? Мені треба купити харчів.

— А чому ти думаєш, що ми їдемо саме до крамниці?

— Ви ж казали вчора, що хочете побачити містера Пакарда.

— А як назад? Як ти все донесеш?

— Я гадаю, що хто-небудь підвезе мене. Може, хтось їхатиме на озеро. Сьогодні ж субота.

— Гаразд. Сідай, — сказав місцевий доглядач.

— Дякую, містере Еванс, — відповіла Сузі.

Біля пошти й крамниці Еванс прив'язав коней і, перед тим як зайти досередини, вони з південцем перекинулися ще кількома словами.

— Я нічого не міг випитати в цієї клятої Сузі.

— А що ж ти хотів!

— Пакард непоганий чолов'яга. Його люблять в окрузі. Цю справу з фореллю йому не пришиєш ніяк. Він не з лякливих, і нам не варто псувати з ним стосунки.

— Гадаєш, він може нам посприяти?

— Якщо діяти обережно.

— Ходімо до нього.

Зайшовши до крамниці, Сузі швидко поминула скляні вітрини, одкриті барильця, ящики, полиці з консервами, не помічаючи нікого й нічого, аж поки не дійшла до поштового відділення, де стояли сейфи і видавалась кореспонденція до запитання. Віконечко для відвідувачів було опущене, і вона пройшла далі, в глибину приміщення. Містер Пакард ломиком відкривав дерев'яний ящик. Він глянув на неї і всміхнувся.