Твори в 4-х томах. Том 4
Твори в 4-х томах. Том 4 читать книгу онлайн
Хемінгуей Е. Твори в 4-х томах. Том 4. — К.: Дніпро, 1981. — 718 с.
Зміст
Небезпечне літо (Переклали Юрій Покальчук та Людмила Гончар)
Свято, що завжди з тобою (Переклали Володимир Митрофанов та Мар Пінчевський)
Острови в океані. Роман (Переклав Володимир Митрофанов)
Частина перша. Біміні
Частина друга. Куба
Частина третя. У морі
Із книги «Оповідання про Ніка Адамса» (Переклали Людмила Гончар та Юрій Покальчук)
Три постріли
Індіанці виїхали
Останній незайманий край
Переїзд через Міссісіпі
Остання ніч у морі
Сезонники
День одруження
Про творчість
Вибрані репортажі, публіцистика, листи
Муссоліні — найбільший шахрай у Європі (Переклала Ольга Ночева)
Хто вбив ветеранів? (Переклав Сергій Сингаївський)
Крила над Африкою (Кілька слів про орнітологію) (Переклала Ольга Ночева)
Два листи до І. Кашкіна (Переклала Соломія Павличко)
Лист до К. Симонова (Переклала Соломія Павличко)
Фашизм — це облуда (Переклала Соломія Павличко)
Долина Кларкових вил, Вайомінг (Переклала Оксана Дяченко)
Битва за Париж (Переклав Віктор Ружицький)
Як ми вступили в Париж (Переклав Віктор Ружицький)
Промова з нагоди вручення Нобелівської премії (Переклала Оксана Дяченко)
Інтерв'ю з Ернестом Хемінгуеєм (Переклав Віктор Ружицький)
Післямова
Основні дати життя і творчості Ернеста Хемінгуея
Алфавітний покажчик творів, вміщених у чотиритомнику
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
— Місіс Пакард, — мовив Нік. — Не міг би я порозмовляти з вами хвилинку?
— Гаразд, — одказала вона. — Тільки ж бачиш, я зайнята.
— Якщо можна, я хотів би взяти гроші зараз.
Місіс Пакард була вродлива, дуже заклопотана жінка в смугастому бавовняному фартусі. Вона мала чудовий колір обличчя. Разом з нею на кухні поралися служниці.
— Не за рибу, бува? Ти хіба не знаєш, що продавати форель заборонено?
— Знаю, — відповів Нік. — Я приніс вам цю рибу в дарунок. Я мав на увазі те, що рубав і складав у вас дрова.
— Зараз дам, — сказала місіс Пакард. — Треба піти до флігеля.
Нік із сестрою вийшли за нею надвір. На дощаному помості, який вів із кухні до льодовні, місіс Пакард зупинилась, засунула руку в кишеню фартуха й витягла гаманця.
— Забирайся звідси, — мовила вона швидко й приязно. — Забирайся мерщій. Скільки тобі потрібно?
— Моїх шістнадцять доларів, — відповів Нік.
— Ось тобі двадцять, — сказала вона. — І не вплутуй дитину у цю халепу. Нехай вона йде додому й пильнує за ними, аж поки ти будеш у безпеці.
— Коли ви почули про них? Вона похитала головою.
— Купувати так само небезпечно, як продавати, — мовила місіс Пакард. — Тримайся подалі, доки все не втихне. Ти славний хлопчина, Нікі, хоч би що там казали. Знайди Пакарда, якщо буде зле. Приходь сюди вночі, коли щось знадобиться. Я сплю чутко. Просто постукай у вікно.
— Ви ж не будете готувати рибу сьогодні ввечері, ні, місіс Пакард? Не будете подавати її клієнтам?
— Ні, — відповіла вона. — Але я не збираюсь її викидати. Пакард сам з'їсть із півдесятка за раз, і я ще кількох таких знаю. Будь обережний, Нікі, хай усе перемелеться. Не попадайся нікому на очі.
— Мала хоче йти зі мною.
— Не здумай брати її, — сказала місіс Пакард, — Приходь надвечір, а я подбаю про те, щоб дещо тобі наготувати.
— Ви дозволите мені взяти каструльку?
— Я приготую все, що треба. Пакард знає, що тобі знадобиться. Більше грошей я тобі не даю, щоб ти не встряв у яку халепу.
— Я б хотів попросити містера Пакарда дістати деякі речі.
— Він дістане тобі все, що треба. Але не крутись поблизу крамниці, Ніку.
— Я можу передати йому записку через Малу.
— Передай, тільки-но тобі щось знадобиться, — мовила місіс Пакард. — І не бійся. Пакард стежитиме за ними.
— До побачення, тітонько Хеллі.
— До побачення, — сказала вона й поцілувала його. Від неї війнуло приємним запахом. Такий запах стояв на кухні, коли там щось пекли. Від місіс Пакард пахло її кухнею, а там завжди стояв приємний запах. — Не бійся й не роби ніяких дурниць.
— Я не боюся.
— Ну, звичайно, — сказала вона. — А Пакард щось придумає.
Вони зустрілися серед високих ялиць на схилі за будинком. Настав вечір; сонце зайшло за пагорби по той бік озера.
— Я все знайшла, — сказала сестра. — У нас буде чималенький клунок, Нікі.
— Я знаю. А вони що роблять?
— Вони добре повечеряли, а тепер порозсідалися на веранді й п'ють. А ще розповідають один одному байки про те, які вони спритні.
— Не такі вже вони й спритні.
— Вони хочуть зморити тебе голодом, — сказала сестра. — Побудеш, мовляв, кілька ночей у лісі й прийдеш додому. Почуєш пару разів крик гагари на голодний шлунок і вернешся.
— Що мати давала їм на вечерю?
— Якусь погань, — відповіла сестра.
— Добре.
— Я все записала. Мама лягла спати з мігренню. Вона написала батькові листа.
— Ти його бачила?
— Ні. Він у неї в кімнаті разом зі списком харчів, що їх треба купити завтра в крамниці. Але їй доведеться складати новий список, коли вранці вона виявить, що все зникло.
— Вони багато п'ють?
— Та вже видудлили майже пляшку.
— Шкода, що ми не можемо підмішати їм тих крапель, від яких утрачають свідомість.
— Я могла підмішати, коли б ти навчив мене, як. Їх додають у пляшку?
— Ні, в чарку. Та в нас їх однаково нема.
— А може, вони є в нашій домашній аптечці?
— Ні.
— Я могла б вкинути їм трохи опію. У них там є ще одна пляшка. Або каломелі. Я знаю, в нас вона є.
— Ні, — сказав Нік. — Коли вони заснуть, спробуй надлити трохи з початої пляшки в яку-небудь пляшечку з-під ліків і винеси мені.
— Ліпше я піду й попильную за ними, — відповіла сестра. — Ех, якби у нас були ті краплі. Я ніколи навіть не чула про них.
— Власне, це не краплі, — пояснив Нік. — Це порошок хлоралгідрату. Його підсипають повії в чарки роззявам лісорубам, коли хочуть їх обібрати.
— Які погані! — сказала сестра. — Але нам, мабуть, не завадило б мати його трішки на крайній випадок.
— Дай я тебе поцілую, — мовив брат. — Просто на крайній випадок. Ходім подивимось, як вони п'ють. Хотів би я почути, про що вони теревенять у нашому домі.
— Обіцяй, що ти не розсердишся і не зробиш їм нічого лихого?
— Обіцяю.
— І коням теж. Вони не винні.
— Певно, що не винні.
— Шкода, що в нас немає тих крапель, — віддано сказала сестра.
— Що ж, нема то й нема, — відповів Нік. — Гадаю, їх немає ніде у цьому районі Бойн-Сіті.
Вони сховались у дровітні й стежили за двома чоловіками, що сиділи біля столу на веранді. Місяць ще не зійшов, і було темно, але обриси чоловіків вирізнялись проти світла, яке падало на стіну з озера. В цю мить обидва мовчали, схилившись над столом. Потім Нік почув, як дзенькнув лід об цеберко.
— Імбирного пива нема, — пробурчав один із чоловіків.
— Я ж казав, що його ненадовго стане, — відповів другий, — Це ти запевняв, що його багато.
— Принеси води. Відро й черпак на кухні.
— Я не хочу вже пити. Ляжу посплю.
— Ти хіба не будеш чекати на хлопця?
— Ні. Я хочу трохи поспати. А ти чекай.
— Як ти гадаєш, він сьогодні прийде?
— Не знаю. Я хочу трохи поспати. Збуди мене, коли будеш лягати.
— Я можу не спати цілу ніч, — сказав тутешній доглядач. — Скільки таких нічок я провів, очей не стуливши, коли ганявся за браконьєрами!
— Я теж, — мовив південець. — Але тепер я хочу трохи поспати.
Нік та його сестра бачили, як він зайшов у двері. Мати сказала чоловікам, що вони можуть лягати у спальні поруч із загальною кімнатою. Діти бачили, як він черкнув сірником. Після того у вікні знов стало темно. Вони стежили за другим доглядачем, що сидів біля столу, доки голова його не схилилась на руки. Потім вони почули, як він захропів.
— Почекаймо ще трохи, поки будемо певні, що він заснув міцно. А тоді заберемо речі, — сказав Нік.
— Перелізь через паркан і чекай з того боку, — мовила сестра. — Я можу тут вештатись скільки хочу. Але раптом він прокинеться й побачить тебе.
— Гаразд, — погодився Нік. — Я повиношу те, що в дровітні. Тут майже всі наші речі.
— А ти їх знайдеш без світла?
— Певно. Де рушниця?
— Я почепила її на горішню крокву з того боку. Гляди не спіткнись і не поваляй дрова, Ніку.
— Не бійся.
Вона підійшла до паркана в глибині двору, де за великою ялицею Нік пакував свій клунок. У цю ялицю минулого літа влучила блискавка, а восени її звалила буря. З-за далеких пагорбів саме сходив місяць; його світло проникало крізь дерева, і Нік добре бачив, що він складає. Його сестра поставила додолу мішок і сказала:
— Вони сплять, як свині, Нікі.
— Добре.
— Південець уже хропе, і той, що надворі, теж. Здається, я все взяла.
— Ти молодець, Мала.
— Я залишила мамі записку, написала, що йду з тобою, аби тобі було безпечніше, і щоб вона нікому не казала, і що ти піклуватимешся про мене як слід. Я поклала записку під двері, бо вони були замкнені.
— От паскудство, — сказав Нік і додав: — Вибач, Мала.
— Ти ж не хотів. Я тобі не дорікаю.
— Яка ти зануда.
— Нам хіба не буде гарно тепер?
— Буде.
— Я принесла віскі, — мовила вона, щоб задобрити брата. — В пляшці лишила тільки на дні. Кожен із них думатиме, що це товариш випив. У них все одно є ще одна пляшка.
— А ковдру для себе взяла?