Щастя Ругонiв

У Сільввра теж забриніли на віях сльози.

— Я не бачу наших, а вони ж сьогодні вийшли з Пласана, — прошепотів він.

Він вдивлявся в хвіст загону, що губився в тіні. І раптом вигукнув, увесь охоплений радістю:

— А ось і вони! У них є прапор, їм довірили прапор!

Йому захотілося стрибнути з косогору й приєднатись до своїх, але в цей самий мент повстанці зупинилися. Вздовж колони передавали наказ. Пролунав останній акорд «Марсельєзи», і далі тільки чути було невиразний гомін схвильованого натовпу. Прислухавшись, Сільвер розібрав слова наказу, що передався по загонах: пласанців викликали стати на чолі колони. Батальйони уступилися, щоб пропустити наперед прапор. Сільвер, тягнучи за собою Мієту, почав сходити назад на косогір.

— Ходімо, — сказав він, — раніш їх добіжимо до мосту і зустрінемо їх по той бік.

Видряпавшись нагору до зораних нив, вони побігли до млинової греблі, перейшли Віорну по дошці, що перекинув мірошник, і бігцем кинулись. навскоси через луки Сен-Клер, усе тримаючись за руки й не кажучи ані одного слова. По великій дорозі темною биндою зміїлася колона, і вони йшли за нею попід живоплотом. Кущі глоду місцями уривались, і в одну таку дірку Мієта і Сільвер вилізли на дорогу.

Хоч вони і йшли манівцями, але не вiдcтaли від пласанців. Сільвер потиснув приятелям руки. Очевидячки, вони подумали, що він почув про новий маршрут повстанців і вийшов їм назустріч.

На Міету, обличчя якої було напівукрите відлогою, поглядали з цікавістю.

— Е! Так. це Шантагрей, — сказав хтось із мешканців передмістя, — племінниця Ребюфа, лимаря з Жа-Мефрену.

— Відкіля ти, втікачко? — спитав другий.

Схвильований Сільвер не подумав, в яке ніякове становище може попасти його кохана, коли з неї почнуть глузувати робітники. Засоромлена Міста поглядала на нього, ніби прохаючи допомоги й захисту. Але раніш ніж він устиг розтулити рота, з натовпу почувся чийсь грубий новий голос:

— Батько її у в’язниці, ми не хочемо, щоб була з нами дочка злодія та вбивці.

Мієта страшенно зблідла..

— Брешете, — пробурмотіла вона, — хоч мій батько і вбив, але ніколи не крав.

І бачачи, як блідий Сільвер стиснув кулаки і затремтів дужче за неї, вона сказала:

— Облиш. Це стосується мене.

Потім, звернувшись до натовпу, вона голосно гукнула:

— Брешете, ви брешете, він ніколи не взяв жодної копійки ні в кого! Ви це добре знаєте. Чому ви обвинувачуєте його, коли знаєте, що він не винен?

Від гніву вона гордо випросталась, її палка, бунтівлива натура, здавалось, досить спокійно сприймала обвинувачення в душогубстві, але те, що батька винуватили в злодійстві, доводило її до люті. Всі це давно вже знали, і тому люди з безглуздою жорстокістю найчастіше кидали їй в обличчя саме таке обвинувачення.

Чоловік, що тільки що взивав її батька злодієм, повторив лише те, що говорилося вже багато років. Гнів Мієти викликав сміх. Сільвер ще більше стискував кулаки і справа могла б скінчитися погано, але раптом один мисливець з Сея, що присів відпочити на купі каміння, прийшов на допомогу дівчині.

— Вона правду каже, — озвався він. — Шантагрей був один із наших. Я добре знав його. Справа його заплутана. Я, наприклад, вірю, що він сказав на суді. Він застрелив жандаря на полюванні, але той же сам цілився в нього з карабіна. Кожен, бувши Шантагреєм, став би захищатися. Але Шантагрей чесна людина, він не крав.

— Як завжди в таких випадках, досить було заступитися одному, щоб знайшлись і інші оборонці. Виявилось, що багато робітників теж знали Щантагрея.

— Так, так, це правда, — підхопили вони, — він не злодій. У Пласані багато є волоцюг, що треба було б посадити у в’язницю на його місце… Шантагрей наш брат… Заспокойся, дівчинко.

Ніколи ще Мієта не чула доброго слова про свого батька. Його називали звичайно в її присутності волоцюгою й розбишакою, а ось тепер добрі люди знаходили для нього слова виправдання, запевняючи, що він чесна людина. Мієта залилася сльозами, її пойняло те саме зворушення, що від нього стискалось горло при звуках «Марсельєзи», їй захотілося віддячити тим людям, що так тепло ставляться до бездольних. Спершу їй майнула думка по-чоловічому стиснути руки кожному, але серце підказало інше. Біля неї стояв повстанець, що тримав прапор. Вона доторкнулася до держака і замість подяки сказала благальним голосом:

— Дайте мені прапор, я понесу.

Робітники, люди прості серцем, зрозуміли наївну шляхетність цього пориву.

— Справді! — вигукнули вони. — Хай дочка Шантагрея понесе прапор.

Один дроворуб зауважив, що вона швидко втомиться й не зможе йти далеко.

— О, я дужа, — відповіла Мієта, з гордістю закасуючи рукава й показуючи свої круглі руки, міцні, як у дорослої жінки.

І коли подали їй прапор, вона додала:

— Пождіть трохи!

Швидко скинувши керею, дівчина знов одягла її навиворіт, червоною підбійкою догори.

Освітлена білуватим промінням місяця, вона стояла перед юрбою ніби в широкій пурпуровій мантії, що спадала до самих ніг. Відлога покривала їй голову, мов фрігійський ковпак, вона взяла прапор і притулила держак до грудей. Зборки цієї кривавої корогви майоріли поза нею, її дитяче натхненне обличчя в ореолі кучерявого волосся, з великими вогкими очима і всміхненими розхиленими устами. було гордо й рішуче зведене до неба. У цей мент вона нагадувала богиню Свободи.

Повстанці привітали її гучними оплесками. Їх, цих південців, захопив ентузіазм, коли перед ними раптом з’явилася ця велична дівчина, уся в червоному, що таїс палко притискала до грудей їхній прапор.

— Браво, Шантагрей! Хай живе Шантагрей! — гукнули з натовпу.

Ще довго вітали б її, аби не пролунав наказ іти далі.

Загін рушив, і Мієта, стиснувши руку Сільверові, що стояв поруч неї, прошепотіла йому на вухо:

— Чуєш? Я залишаюся з тобою. Ти радий?

Сільвер, не відповідаючи, стиснув їй руку. Він погодився. Він був глибоко вражений, його пойняв той самий захват, що і його товаришів. Мієта здавалась йому чарівною, великою, святою. «Увесь час, поки вони підіймалися берегом, він бачив її перед собою; вона ніби сяяла промінням, укрита пурпуром слави. Тепер вона була образом другої його любові — образом Республіки. Йому хотілося чимшвидше дійти до міста, швидше взяти на плече рушницю, але повстанці сходили поволі, бо був даний наказ зберігати тишу. Загони сунули алеєю в’язів, звиваючись, як величезна гадюка. Холодна груднева ніч знову стала тихою, і тільки одна Віорна, здавалося, клекотіла ще дужче.

Порівнявшися з першими будинками передмістя, Сільвер побіг по рушницю на площу св. Мітра. Вона все так само дрімала в місячному сяйві. Повстанців він уже наздогнав коло Римської брами. Мієта нахилилася до нього й сказала з дитячим усміхом:

— Мені здається, що це хресний похід і я несу корогву святої діви.

II

Пласан — підпрефектура, що має десять тисяч мешканців. Місто збудоване на згір’ї, понад Віорною; на півночі воно прилягає до Гаррігських горбів — останніх відног Альпів — і лежить ніби в сліпому завулку. 1851 року його зв’язували з сусідніми країнами тільки дві дороги — одна, на сході, спускалася схилом гори до Ніцци, друга, на заході, піднімалася на Ліон, продовжуючи першу рівнобіжно їй. Згодом до Пласана проведено залізницю, колія її проходить з південного боку, під крутим згір’ям, що уривається від старих валів до річки. Вийшовши з станції, збудованої на правому березі Віорни, можна вже побачити вгорі перші будинки Пласана і сади, що підіймаються терасами. Треба сходити добру чверть години, поки дійдеш до тих будинків.

Років двадцять тому, коли ще не було шляхів сполучення, в Пласані ще панував святенницько-аристократичний дух, притаманний стародавнім містам Провансу. Воно мало та ще й досі має цілий квартал великих палаців, збудованих за часів Луї XIV та Луї V, з двадцять церков, кілька будинків єзуїтів і капуцинів та значну кількість монастирів. У Пласані класова різниця довго визначалася кварталами міста. Цих кварталів три, і кожний з них являв собою ніби окреме містечко зі своїми церквами, місцями для гулянок, своїми звичаями й поняттями.