Останнi орли

— Пане, — тремтячим голосом заговорив вiн пiсля короткої паузи. — Я нiкого не силую iз своїх парафiян. Всяк має свою волю й свiй розум… Склич їх i поясни сам волю найяснiшого короля й могутнього сейму… Насильством, пане, не можна анi насадити, анi знищити вiру… За неї, пане, люди йшли на хрест i на вогнище… Що ж до мене, смиренного служителя вiвтаря, то нiякi принади свiту цього, нiякi блага його не можуть спокусити мене на нечестивий вчинок… Я не зламаю присяги, даної мною у вiвтарi мого рiдного храму, й зрадником не стану! Нiякi погрози мене до цього не змусять… Смертi я не боюся, за її межею — сонце правди й сiяння вiчної любов! I радощi життя, i муки його — все тлiн, усе скороминуще… Тiльки там — вiчне! — гучним, урочистим голосом закiнчив отець Хома, указавши перстом на глибоке блакитне небо.

Спокiй й мужнi його слова так розлютили улана, що вiн позеленiв, задихнувся i якусь мить не мiг вимовити й слова.

— То ти не пристаєш до унiї? — просичав довудца, наїжджаючи конем на священика.

— Нi, — рiшуче вiдповiв батюшка.

— Чому?

— Бо не хочу зрадити вiри мого народу, вiри батькiв моїх.

— Ключi вiд церкви! — крикнув довудца.

— У мене їх немає! — тихо вiдповiв священик.

— Ключi! — несамовито заревiв шляхтич.

— Присягаюсь… У мене їх немає… та я б i не дав… Хоч би якi ти муки вигадав… я їх за благо прийму: вони стануть менi блаженством…

— Повiсити його!

— Благослови тебе, господи, сину мiй! — пiдняв угору руки священик. — Яке щастя, що ти прискорюєш менi путь до Христа й встеляєш його спокутною мукою…

А в церквi, пiсля того, як пiшов батюшка, титар з дiдами кинулись у вiвтар i ризницю, щоб винести священнi речi й надiйно сховати їх. Усi церковнi облачения, срiбнi й кипарисовi хрести, плащаниця, срiбнi канделябри, лампади й iкони в окладах виносилися з вiвтаря i з самої церкви, передавалися парафiянам, а тi розносили священнi речi по селу й ховали, а срiбло закопували в землю.

Та зосталися на жертовнику чаша й потир з ложицею, а на престолi ковчег iз освяченими дарами. Торкнутися цiєї святинi нiхто не зважувався, а тим часом найпекучiша потреба була саме в тому, щоб винести й сховати її вiд напасникiв-унiатiв, тому що без цiєї святинi ксьондз не мiг служити мшу, а отже, й фактично перетворити православний храм в унiатський костьол.

Час минав. До церкви, дедалi наростаючи, долинали з вулицi крики й тривожний гомiн. Били на сполох… Сумнi, мiрнi звуки дзвона пливли важкими хвилями й розносили по околицях тривожну звiстку.

— Боже! Що ж робити? — у вiдчаї заволав титар. — Ось-ось увiрвуться вороги… Я вже чую тупiт… I тодi все загинуло… Дiду, ви старший… Вiзьмiть он ту шовкову хустку, що покриває чашу й потир, i загорнiть у неї дари.

— Недостойний, недостойний я, грiшний, i торкнутися, — застогнав дiд. — Може б, ви, Охрiме? — звернувся вiн до свого товариша. Але той покрутив головою i перелякано замахав руками:

— Ой на бога! Що ви? Адже менi з моєю скверною… i пiдступитися грiх! Нiкому це зробити, пане титарю, опрiч вас…

— Oй що ж дiяти, що чинити? Якщо захоплять дари, храм загинув. А я, грiшний… недостойний… оскверню своїми руками… Не за себе я боюся… Хай би мене й грiм небесний за моє зухвальство убив. тiльки б урятувати храм… Але осквернити святиню… Не смiю, не смiю!!

В цю мить бiля самої церковної огради пролунав кiнський тупiт.

— Рятуйте дари! Замкнiть церкву! — крикнули обидва дiди, беручи на засув вхiднi дверi. Титар розгубився: вiн кинувся був до малого притвору, щоб замкнути дверi, та потiм мерщiй повернувся у вiвтар i впав на колiна перед запрестольним образом:

— Милосердний, ласкавий боже!.. Карай мене, але допусти врятувати дари! Мати божа!

Вiн пiдвiвся блiдий, тремтячий, з розчуленим поглядом; похапцем обмотавши руки шовковою хусткою, що лежала на жертовнику, титар, з трепетом священного жаху, взяв iз жертовника чашу й потир, накинув на них другу хустку i з належною обережнiстю зав'язав. Перед ковчегом вiн упав був ницьма, але дiди квапили, бо зовнi посилився гомiн. З таким же трепетом i благоговiнням зняв титар з престолу ковчег i загорнув його в ту саму хустку; взявши обома руками дорогоцiнну ношу й тримаючи її перед собою так, щоб вона не доторкалася його одежi, титар обережно вийшов у сiнцi й попросив дiда виглянути, чи немає поблизу ляхiв. На щастя, виявилося, що стукiт i гомiн зчинились од возiв, на яких селяни поверталися з поля. Господарi зупиняли коней бiля церковної огради, а самi бiгли до своїх хат, щоб дiзнатись, чи не сталося чого з їхнiми сiм'ями. Таких возiв стояло вже чотири, пiд'їжджав п'ятий.

— Поспiшай, пане титарю! — сказав дiд. — Хвалити бога — це свої, можна пройти.

— Замкни ж дверi на засув i на замок… Ключi забери… I мерщiй за мною! — сказав титар i квапливою ходою, крадькома, прошмигнув у бiчну хвiртку, а звiдти в провулок i зник iз дiдом у буйнiй гущавинi левад…

Тим часом звiстка про наїзд докотилася на царину; найближчi встигли приїхати, деякi пiшки бiгли в село, сповiщаючи зустрiчних хуторян про наглу бiду, а iншi, щоб повiдомити односельцiв, подалися на сiножатi й дальнi ниви… На лихо, новий пан був десь на хуторах, i двоє верхiвцiв помчали його розшукувати.

Тiльки-но титар з дiдом сховалися в провулку, як до церковної огради пiдскакав пан довудца. Там уже стояло вряд шiсть розпряжених возiв, бо на конях в усiх напрямах помчали хлопцi й дiвчата. На цвинтарi бiля замкнених дверей церкви юрмилося чоловiк дванадцять лiтнiх статечних господарiв. З найближчої вулицi й з поля поспiшали люди.

— Вiдiмкнiть церкву! — крикнув довудца селянам, якi сидiли на папертi. Тi встали, скинули шапки й, перезирнувшись помiж себе, нiчого не вiдповiли.

— Вiдiмкнiть! — ще голоснiше крикнув шляхтич. — А нi — всiх посаджу на палю…

— Змилуйся, пане, — вiдповiв статечний господар, що стояв попереду, — чим же ми вiдiмкнемо, коли в нас ключiв немає?

— Ага! У вас ключiв немає? Де ж вони? У кого? У кого? — лютував довудца, наїжджаючи конем на людей.

— Не знаємо, пане, в панотця або в титаря…

— Ведiть титаря!

Селяни переступали з ноги на ногу, але нiхто не рушав з мiсця.

— Сокир! Рубайте дверi! Чуєте? Зараз же менi рубайте дверi!.. Чого ж ви стоїте, хами? Я їх висаджу сам!.. — i вiн, стиснувши коня, помчав до дверей.

Селяни зiмкнулись i заступили дорогу, замахнувшись на коня цiпками. Кiнь рвонувся вбiк i мало не скинув з сiдла завзятого улана.

— Церкви не дамо! — глухо обiзвалися з натовпу.

— Не дасте, пся крев?! — зарепетував, скажено блискаючи очима, розлючений довудца. — Та я вас на капусту посiчу! — i вiн, повернувши коня, вихопив шаблю й кинувся був на селян; та зваживши, що їх стало бiльше й що вони зiмкнулися щiльною лавою, миттю повернув до ворiт i крикнув на все горло:

— Гей, сюди! До зброї!

На цей крик до нього пiдскакав гусар.

— Гвалт! Рятуйте! — закричали селяни й всi, як один, кинулися до титаревого двору.

Довудца й гусар шарахнули вiд натовпу вбiк, гукнувши на допомогу команду, що саме наближалась до церкви. Шлях був вiльний, i селяни, не звертаючи уваги на гусарiв, кинулись прямо до титаря. Вони не помiтили навiть, що з протилежного боку майдану мчав. новий загiн, чоловiк з двадцять драгунiв, на чолi з осавулом полковника Стемпковського; осавул повiдомив довудцовi, що губернатор уже виїхав iз замку в супроводi сотнi команди й прибуде сюди через пiвгодини найпiзнiше.

До прибуття драгунiв довудца не тiльки не мав намiру чiпати розлючених селян, але й подумував уже про вiдступ; та й тепер, хоч i прибула пiдмога, вiн не зважувався атакувати чималий натовп, який показав, що зможе дати вiдсiч: адже довудца розраховував, що матиме справу з беззахисними вiвцями. "А коли це не вiвцi, а вовки… то лiпше, поки немає явної переваги, не рискувати, — думав губернаторiв небiж. — Тим бiльше, що його основне завдання — вiдiмкнути й приготувати церкву, отже, на неї i треба вдарити, добре, що хлопи залишили її без захисту". I вiн наказав драгунам оточити церкву, а сам з гусарами в'їхав в ограду.