Останнi орли

Радiсний настрiй запанував серед мешканцiв Лисянки; через годину пiсля повернення батюшки все село вже знало про несподiване щастя, послане Всевишнiм, i зiбралося в садибi Данила Кушнiра. Нiколи ще рада не була така багатолюдна й нiколи ще так не свiтилися щастям очi селян! Як тiльки блиснув перший промiнь сонця, отець Хома запросив усiх до церкви послухати подячний молебень з водосвяттям. Вдарив радiсний дзвiн, i все село, з старезними дiдами, з хворими, з дiтьми, широкою рiкою попливло у вiдчиненi дверi яскраво освiтленого храму…

Другого дня пан Левандовський зiбрав селян i оголосив, що всi поля й сiножатi земель Лисянського ключа вiддає їм споловини, а пасовиська просто так i що, крiм того, решту податкiв — подимне, шляхове, рiчкове, хлiбне, церковне та iншi, скасовує зовсiм, а церкву їхню бере пiд свiй захист i заступництво. Благодiяння цi були такi великi, що, незважаючи на попередження отця Хоми, приголомшили громаду. Селяни, поскидавши шапки, стояли мовчки, не смiючи поворухнутись, i тiльки тривожнi погляди спiдлоба виразно промовляли, що кожного мучив сумнiв: чи не з'їхав з глузду пан? Запанувала гнiтюча тиша, яка зовсiм збентежила Левандовського.

— Може, ви, панове громадо, не задоволенi? — сумно спитав вiн.

— Спасибi! Щиро дякуємо за ласку! Пошли, боже, пановi вiк довгий! — несмiливо обiзвалося кiлька голосiв.

— Вiк довгий! — пiдхопили iншi, вже. трохи дружнiше.

— Ви, панове, начебто не довiряєте менi, — вiв далi господар. — То ось що: оберiть своїх виборних i розмежуйте помiж себе, за згодою, мої лани й сiножатi… А за побажання менi здоров'я — велике спасибi, а також зичу вам здоров'я i всякого добра… Тiльки насухо зичити — не випадає… То йдiть до корчми, i хай орендар викотить на громаду цiлу бочку горiлки вiд мене.

— Спасибi! Оце пан, так пан! Дай, боже, пановi! Ну й пан! Спасибi! Спасибi! Пошли, боже! — одностайно закричала й загомонiла юрба, пiдкидаючи шапки вгору, i посунула до корчми.

Дозвiл пана зараз же взятися до подiлу його ланiв i запропоноване частування одразу розвiяли всi сумнiви й викликали в натовпi шалену радiсть. Горiлка розпалила серця ще бiльшою втiхою.

Даремно диякон, який не схотiв навiть пити на панську ласку, намагався протверезити захоплених селян i збити їх iз мирного настрою; його не слухали.

— Та не вiрте ви пановi, — надривався диякон. — Паки й паки реку, не вiрте! Вiн хитрий як лисиця, от щоi Бачить, що всi селяни ховаються по лiсах, що села й хутори спустiли, а жнива наближаються… От вiн i вдався до хитрощiв, що, мовляв, половину даю… Ха-ха! Та чи є на свiтi такий дурень, щоб готового вiддав половину? Нема! Тож-бо й воно!.. А вiн вас дурить, щоб вижали йому хлiб i звезли, — а другу половину вiн i сам забере з ваших токiв. От що! Збагнули?

Дехто з селян чухав потилицю й мимрив: "Еге ж, отець диякон, може, й має рацiю". Але їх не слухали: "Та що ви базiкаєте? Батюшка запевняє… А йому кожен повiрить… Та й одразу видно, що добрий пан… Його самого скривдили… А хiба мало панiв на Запорожжя тiкало? Вiн же одразу звелiв ниви дiлити… виходить, без обману… i частування, як слiд".

— Слухайте, дурнiї — посинiвши, кричав диякон i потрясав у повiтрi могутнiми кулаками. — Ех, ви! Нажлуктилися панської горiлки та й вуха собi позатикали! Та якби й справдi пан надумався вiддати вам землю, то не допустить же такого шляхта: це був би їм усiм пiдрив… Якщо пан зовсiм вiдбiг розуму, то в нього вiднiмуть маєток. Так чи iнакше, але нi пани, нi губернатор, нiже сам князь Яблоновський не вiддадуть хлопам землi: її тiльки силою можна взяти!

— Ех, отче! — докоряли дияконовi за цi слова хмiльнi голови. — Тобi б тiльки одне — гайдамачити!.. Та якщо вiвцю можна спiймати за хвоста, то навiщо пiднiмати на неї голоблю?

— А я кажу, — гарячкував диякон, — що коли ви повiрите в панськi обiцянки й згорнете руки, то вас передушать, як курей… Вiдомо, що дурня i в церквi б'ють, а береженого й бог береже.

Та хоч як надривався вiн, а пiдпилий натовп був настроєний миролюбно й волiв веселитися, а не воювати. Навiть на другий день слова диякона мало вплинули на селян: однi квапились у поле дiлити панськi лани, iншi поспiшали перевезти з лiсу в село свої сiм'ї i, незважаючи на всi умовляння диякона не ризикувати принаймнi жiнками й дiтьми, не могли вiдмовитись вiд спокуси знову зажити по-людському… Войовничий диякон нарештi плюнув, назвав Лисянку новою Гоморрою i подався на сусiднi хутори збирати загiн.

Цiлий тиждень в Лисянцi кипiло життя, наче стояв там ярмарок; на всiх кутках села заскрипiли вози з домашнiм добром; бiля вiдчинених хат заметушилися баби, молодицi, бiля колодязiв почали збиратися дiвчата; з веселим криком забiгала по вулицi дiтвора, здiймаючи хмари пилюки… Вечорами знову мекали вiвцi й ревли корови, а вночi лунали на левадi сумовитi пiснi парубкiв i дiвчат.

Батюшка розчулено поглядав, як село потроху знову повертається до мирного життя, й, дiставши дозвiл правити службу в церквi, коли тiльки забажає, користувався ним майже щоденно. Звiсно, в буднi, сповненi клопоту, до церкви приходили тiльки старi — вони побожно слухали палкi молитви священика.

Так минув тиждень. Того дня господарi з раннього ранку подалися хто на царину, хто на розподiл ланiв, а парубки на сiножать, бо на високих мiсцях уже горiла трава. Батюшка, вiдправивши ранню обiдню, разом з титарем i паламарем був iще у вiвтарi, а в церквi шепотiли останнi молитви три сивi дiди й одна беззуба пiдслiпувата бабуся. Раптом до церкви вбiг блiдий, переляканий хлопець i заволав не своїм голосом:

— Хто в бога вiрує, рятуйте! З гори мчать… уже близько…

— Хто мчить? — стривожено спитав з вiвтаря батюшка; вiн уже скинув рясу й був тiльки в полотняному пiдряснику, а в руках тримав довгу патерицю й бриля.

— Ой панотче, поляки!.. По конях i по збруї видно… Ой лихо! — заламував руки переляканий хлопець.

Усi зблiдли. Iз безладних хлопцевих слiв i священик, i всi присутнi зрозумiли, що над церквою й селом нависла смертельна небезпека.

— Слухай, пане Даниле i ви, мої любi дiди, — квапливо заговорив отець Хома. — На все воля божа! Я пiду додому… Зле, коли мене застукають у храмi… А ти, друже Даниле, разом з дiдами рятуйте всi священнi речi з вiвтаря й ризницi… Щоб не дiсталися вони до рук латинян… Ключ також доручаю тобi… хоч у рiчку закинь! Хай вдеруться до церкви, аки татi, аки розбiйники, а не ввiйдуть мирно… Благослови вас, боже! А мене простiть i розрiшiть, аще був що не гаразд вчинив.

— Що ви, панотче, батьку наш рiдний? — пiдходячи до батюшки за благословенням, сказали титар i дiди. — Хiба ж завинила коли перед ким-небудь ваша свята душа?

— Ох, простiть i прощайте! Хай береже вас господь! — тремтячим голосом промовив отець Хома i, перехрестивши схиленi голови дiдiв, вийшов iз церкви.

Ледве вiн дiйшов до садиби титаря, як назустрiч йому вискочив добрий десяток вершникiв.

Попереду мчав на баскому гнiдому жеребцi молодий улан з пихатим виразом обличчя, небiж Кшемуського.

— Гей, попе, сюди! — гукнув вiн, осадивши бiля ворiт змиленого коня. Батюшка, скинувши бриля, пiдiйшов i шанобливо зупинився перед довудцою.

— Слухай, ти, — погiрдливо заговорив улан, — сейм постановив, щоб в крулевствi не було бiльше нiякої схизми, розумiєш, нi-я-кої! Щоб усе населення було католиками або принаймнi унiатами — i квит! I жодне покровительство й заступництво вам не допоможе, жодне! — червонiв од роздратування шляхтич, погрожуючи на-гаєм. — Нi ваш гайдамака Мельхiседек, якого цими днями посадять на палю, нi Москва, проти якої пiднялося все лицарство… I я тобi зараз доведу, що гонорове слово сейму i святе, i тверде! Слухай мiй наказ: ти задля свого спасiння й блага мусиш негайно, до приїзду губернатора, присягнути сам i привести в церквi парафiян до присяги на унiю. Даю тобi на це двi години. Якщо запiзнишся i його ясна мосць ще застане тут схизму, тодi пощади не буде!

Отець Хома слухав зухвалу мову молодого улана скорботно й схвильовано; в нього була спалахнула надiя на заступництво нового пана, але зараз же згасла, — вiн раптом зрозумiв усю її ефемернiсть i подумав, що тисячу разiв мав рацiю диякон, коли закликав нi в чому не покладатися на панiв. А втiм, вислухавши улана, батюшка оволодiв собою, i в його ясних очах засвiтився непохитний спокiй вiри.