Юнаки з вогненноi печi

Зайшла з кавою Люда.

— Ми так перемерзли,— сказала вона,— що вирішили щось випити. Та й настрій, мов на похоронах.

— Але в нас нічого нема,— сказав Славко.

— Передбачено,— мовила Люда й витягла з сумки пляшку коньяку.

— Я б з вами теж випив би. Бо й мені не легше.

— Тобі не можна,— залізним голосом сказала Люда.

— Гаразд,— опустив очі Славко.— Випийте ви, а я символічно.

— Символічно можна,— сказала м’якше Люда.

Ми випили, але сьогодні мені трунок не пішов: усе аж трусилося. Тоді я попросив налити коньяку в каву. Пив гарячу суміш, а Люда знову налила собі й випила.

— Вибачте мені, хлопці,— сказала вона, і раптом по її обличчю покотилися сльози. Вона по-дитячому витирала їх обома руками.

— Дати тобі почитати ту статтю? — спитав Славко.

— Ні, сказав я.— Не хочу нічого такого читати. Не мають значення жодні статті, має, здається, значення тільки рівень нашого самоусвідомлення. Тобто усвідомлювати, що учинив і як.

— Але ж він нічого не вчинив,— сказала Люда.

— Тим більше. До речі, від Артура і я відрікся. Сказав на допиті, що ми з ним не контактуємо і не дружимо через Ларису.

— По-моєму, ти правильно сказав,— мовила Люда.— Та й розумно,— вона підлила собі коньяку в каву.— Чи Славко тобі повідомив, що маємо одружитися?

Славко подивився на Люду із здивуванням, вона йому підбадьорливо моргнула. Я вдав, що не помітив того перезирання.

— Налити тобі ще? — спитала Люда.

— Налий! — згодився я.— Цього разу за вас. Дуже радий!

— Тепер не до радості,— сказала Люда.— Хай вони поздихають!

Ми випили і за Славка із Людою, і за те, щоб вони поздихали. Тепло потекло по мені, в кімнаті стало затишніше, і майже зникла та напруга, яка відчувалася спершу. Я розповів про “іспанську поетесу” Гарсію Лорку, яку сплутали з Ларисою,— Славко не витримав і зареготав своїм заразливим дитячим сміхом.

— Отже, Лорка — іспанська поетеса? — спитав він.— А чого зайшла мова про Лорку?

— Вони вилучили в моїх батьків твої листи.

— Дивно, мені про ті листи нічого не згадували.

— Бо там тільки й було компромату, що ця загадкова “іспанська поетеса”. І компромат цей стосувався не тебе, а їхнього ступеню освіченості.

— Здорово! Іспанська поетеса Гарсія Лорка,— зі смаком проказав Славко.— Не, це все-таки здорово! А чого з вами не прийшов двійник Лорки?

— Її забрав від суду батько і повів під вартою, оголивши шаблю,— сказав я.

— Бідна Лариса! — сказав Славко.— До речі, я її завжди мало розумів — чого її тягло до нашої компанії? їй би щось веселіше й простіше.

— По-моєму, ти її недооцінюєш,— сказав я.— Але те, що вона бідна зараз — це справді, тож давай будемо говорити про неї тільки добре. Їй сьогодні не легко.

— Він має рацію! — владно сказала Люда; дивно, вона здобула здатність і право командувати Славком, а він залюбки підкорявся.

— Тепер їй батьки всиплють! — сказав Славко.

— Буде проведено курс стандартизаційного лікування,— мовив я.

— Що це за лікування? — не зрозуміла мого гумору Люда.

— Процес перетворення людини розумної в людину стандартну,— сказав я.

Було то сказано легковажно, може, й жартував я, знаючи Славкову смішливість і намагаючись якось вирвати його з кігтів меланхолії, але остання фраза — то був сміх на кутні зуби, бо і я сам згодом пройшов курс стандартизаційного лікування і зрештою в стандартну людину, якою є тепер, коли пишу ці записки, перетворився. Перетворилася зрештою в таку людину й Лариса, і тут не сміятися, а плакати треба було б. Але тоді нами керувала молодість наша, бо тільки молодість може жартувати в той час, коли над її головою свистить меч, грозячи знести їй ту голову, і слава їй за те!

Зрештою, я побачив, що Славко втомився, очі його зтуманіли, і він сам зблід, тож попрощався й пішов, міцно потиснувши приятелеві руку. Люда пішла мене провести.

— Така тобі вдячна,— сказала вона, вивівши мене надвір.— Він уже давно не сміявся. До речі, я так і не зрозуміла, хто така та іспанська поетеса?

— Це не поетеса, а поет,— пояснив я популярно.— Великий іспанський поет.

— Ну, не все можна знати,— мовила розважливо Люда.— Добре, що Славко трохи розтерп. Ти його підкріпив.

— Тримайтеся! — сказав я.— А коли що, напиши мені, і я відразу ж приїду. В Славка моя адреса є.

— Гаразд! — згодилася Люда.— Ти на нього чудово впливаєш.

Вийшов на вулицю й відчув, що той холод, що його запущено нам сьогодні в душу, з мене не вийшов, незважаючи на те, що я просидів у кімнаті кілька годин і випив пару чарок коньяку, а все через те, що той холод сидів у нутрі моїм. Я знову побачив вихудлого, вимореного Артура з отією принизливо остриженою головою, побачив траурні обличчя його батьків і повний ненависті до мене Алоччин погляд. Чому вона так зле про мене думала і такі лихі слова сказала? Правда, було те, що я перший привіз і вніс у наше товариство самвидав, але чи моя вина, що Артур був такий необережний (та й Славко), що не захотів його вчасно позбутися, адже його було попереджено? Та й чи той самвидав був злом? Суб’єктивно так, бо через нього постраждали мої приятелі, але не тому, що сам він був злом, а тому, що проти його правди воювало зло суспільне. Отже, зло було не в мені і не в самвидаві, а в тому, що суспільну правду держава безжально викорінювала — сама була носієм неправди і зла. Може, таке суспільство й мало свою рацію, воюючи нещадно із правдою про себе, бо вона для неї й справді руйнівна. Бо неправдою світ пройдеш, назад не вернешся. Бо неправдою і злом можна жити тільки короткий час, хоч яке б управне було суспільство в одурманенні людей. Хочеш — не хочеш, а десь з’явиться гончар Теренцій і заспіває свою легковажну, висміювальну пісеньку. Гончаря Теренція знайдуть і вб’ють, але пісеньку його вбити не зможуть. Бо зло хоч і могутнє, але не всесильне...

Щось таке думав я, спускаючись Чуднівською вулицею, але спокою душевного не мав, бо відчуття вини мене не покидало. Не покидало мене й видиво Артура на підсудній лаві, остриженого наголо й вимореного. Не покидало його тихе “Так!”, коли запитали, чи визнає він себе винним. Холод у душі моїй розростався, кублився, перетворювався в крижану кулю, тож коли я відчинив хвіртку свою, визнав і сам свою вину, оте сказане тихим голосом: “Так!” Розумів Славковий розпач: розумів Артурове: “Так”; розумів понурену Ларису, коли покинула мене й пішла під охорону батька; розумів, що вона ніколи зі свого дому не втече і не приїде до мене, щоб урятувати й себе, й мене від стандартазіційного лікування; розумів, що суд нечестивих сьогодні відбувся не тільки над Артуром, але й над нами всіма, бо прийшов день і приніс сокири, як писалося в одному із віршів Гарсія Лорки. Було нас троє, а тепер двоє! Я зирнув на небо й побачив, що там волочаться срібні крила хмар, і мені на очі викотилися сльози. Я зупинився на дворі й намагався оволодіти своїми почуттями, бо зараз маю переступити батьківського порога, а батьківського порога треба переступати з ясним обличчям і мирною усмішкою на вустах.

Але для того, щоб учинити це, треба мати більше сили, ніж мав. Зайшов у дім і побачив батька й матір, які зустріли мене занепокоєними поглядами. Я роздягся і десь таким же голосом, яким оповідала мені Люда про Славка, розповів коротко головні новини: про те, що суд відбувся і який винесли вирок. Мати пішла на кухню, не промовивши й слова, розігрівати обід, а я рушив у свою кімнатку. Перше, що впало у вічі: книжки на полицях були розставлені не так, як їх розставляв я, а на столі в мене лежав другий примірник написаного під копірку олівцем прокотолу обшуку. Я пробіг його очима. Крім Славкових листів, забрано було деякі листи до батьків і мої юнацькі щоденникові нотатки, яких я не донищив. Для чого вони їм були потрібні, невідомо, бо там були лише сентиментальні виливи закоханого юного дурника. Я пошкодував, що не знищив раніше і їх, бо навіщо брудним очам читати виливи мого серця? Сів за стола й завмер, дивлячись у заморожене вікно і пильно розглядаючи узори та химерне крижане листя на ньому — мені не хотілося зараз ані рухатися, ані будь з ким говорити. Ніби впав у якусь часову яму і побачив юнака, який іде польовою дорогою у драбинчастому возі й поганяє коней. У нього тонке, розумне обличчя, а одежа, як на селянині. Попереду замайорів гайок, і я плеснув віжками коней. Зрештою, вони самі відчули домівку й наддали ходи. І ось я в’їжджаю у ворота хутора, які відчинила молода вагітна жінка. Зіскочив із воза й почав розпрягати коней.