Юнаки з вогненноi печi

Дещо з цих речей я вже чув, батько повторювався, але, очевидно, для того, щоб я ліпше запам’ятав. Говорив повільним і спокійним голосом, ніби хотів, щоб я з цієї науки не згубив ані слова. Передавав мені свій досвід, хоч як на мене, був, може, аж занадто обережний. Але його вчила так чинити Біблія: “Не йди на суд нечестивих!” і “Не кидай перел перед свиньми”. Зрештою, ці афоризми він повторював мені не раз, а тепер пригадував. Не раз дивувався з його розсудливості, хоч він був простий чоловік, а тепер мав нагоду пересвідчитися в тому ще раз.

— Гаразд, тату,— сказав я.— Кидати перел перед свиньми не буду.

— Оце і все, що я від тебе хотів би,— мовив він.— Хай тебе боронить Бог.

Те, що мій батько був віруючий, я здогадувався, свідчив про те його великий інтерес до Біблії, але був він віруючий-самотник. Тобто не відвідував ані церкви, ані сект, хоч мав одного приятеля, з яким вони розмовляли на біблійні теми. Свої оригінальні погляди на Бога і на стосунок людини з ним він уже частково виявив і виявить мені пізніше, і я хочу їх обов’язково тут записати, бо згодом сам їх перейняв, а зараз говорити про те не місце.

Зараз же я був зворушений його увагою до мене — щиро турбувався й уболівав. Зрештою, було й з чого: незабаром мене й справді викликали в КДБ, де між мною і слідчим із Житомира, в присутності якоїсь понурої особи, котра не назвалася, відбулася тривала розмова. Слідчий назвався капітаном Остюком і почав мене розпитувати про Славка й Артура. Спитав мене, чого я покинув Житомир і перебрався до Києва, на що я щиро оповів, що побоювався: після звільнення з кочегарки в Житомирі мене на роботу не візьмуть. А тунеядцем, сказав я, бути не збираюся, бо бажаю чесно, як всі люди, працювати й приносити суспільству користь. Розповів так само просто, нічого не притаюючи, епізода у школі, через що навчання я покинув, і Остюк мене раптом похвалив за цей учинок, сказавши, що я зморозив, звісно, дурницю, але йому моя принциповість подобається. Наступне питання було про Артура, при цьому дивився на мене, як вуж на жабеня, хоч намагався вдавати, що дивиться, як батько на сина. Я сказав, що справді з Артуром ми дружили, але моя дружба з ним розбилася і ще перед тим, як виїхав до Києва.

— Чому ж розбилася? — м’яко запитав Остюк, до речі, говорив він зі мною українською мовою.

Я зніяковів і сказав, що вони, як організація всюдисуща, повинні знати це самі. Остюк сказав, що вони, звичайно, все знають, але мене допитують як свідка, тож мушу про причини нашого розладу сповістити від себе.

— Причини інтимні,— сказав я і знову замовк.

Остюк почав наполягати, щоб я сказав, а я огинався, ніби й справді соромився. Нарешті потупив очі й трагічно промовив:

— Він відбив у мене дівчину.

Мене спитали, як звуть ту дівчину, і я відповів. Чи мав я з Артуром стосунки після того? Я відповів, що зустрічався раз. Про що говорили? Про дівчину, але порозуміння не знайшли.

— Чи не давав він тобі читати анти радянську літературу або чи не бачив ти такої в нього?

Я страшенно здивувався, може, навіть трохи переграв і відповів, що він питає в мене дивні речі: чи може людина, яка ненавидить іншу, давати їй ще якусь бозна-яку літературу?

— А що, в нього знайшли таку літературу? — поцікавився ніби ненароком я.

— Чого це тебе дивує?

— Та він взагалі майже нічого не читав,— сказав я.— Типовий бельбас, у якого тільки дівчата в голові.

— Але в нього таку літературу знайшли,— сказав Остюк.

— Ну, це, може, з дурної цікавості десь узяв. Наскільки знаю, він політикою ніколи не цікавився.

— В нас щодо цього інша думка. Є дані, що його дівчина, ота Лариса, приїжджала до тебе, чого?

— Любовні справи, і я про те не можу говорити.

Здається, я слідував батьковій науці, й хвостів у своїй правді не залишав. Остюкові це увіч не подобалося, і він перейшов до Славка, сповістивши, що той уже інтерес до книжок має чи не так? Я згодився. Величезний інтерес.

— До речі, хто така Лорка? — спитав Остюк ніби ненароком.— Чи не ваша дівчина?

— Це іспанська поетеса,— не моргнувши оком, сказав я.— Її звати Гарсія. До речі, цю поетесу розстріляли фашисти.

— Да? — заломив брову Остюк.— А я думав, що це ви так дівчину звете.

— Дівчину ми звемо Лариса,— повідомив я.

Остюк глянув на мене, ніби я йому брехав, а тоді спитав, чи не знаю я Славкового дядька. Я чесно відповів, що тільки візуально: раз застав його у Славка, але той швидко пішов.

— Про що ви тоді говорили?

— Про поезію. Славковий дядько говорив, що Франко ніякий не поет, а ми із Славком заперечували.

— Це не той іспанський Франко? — ніби пожартував Остюк.

— Цього разу, український. Іван Якович Франко.

— А, це той западенець. А антирадянської літератури у Славка не бачив?

— І в нього знайшли? — зчудовано спитав я.— Не повірю! Він цікавився філософією, Гегелем, Кантом, Фейєрбахом, Енгельсом (Енгельса я навмисне сюди ввернув), але ніколи політикою. До речі, Фейербах йому менше подобався, Славко більше був гегеліанець, але й кантіанство не заперечував.

— Ти недурний хлопець,— сказав Остюк.— І охота тобі вкалувать на бетонному заводі?

— Де дітися? — розвів я руками.— Всі ми кожен по-своєму будуємо соціалізм.

— До речі, такого собі Степана Вітличного знаєш?

— Знаю,— сказав я.— Він мене трохи підучував з української та російської літератур та мов, бо я таки хочу вступити в інститут. Але я тільки трохи ходив до нього — набридло, та й часу в мене мало. Робота забирає все, а коли вільний, хочеться і в кіно піти.

— Як з ним познайомилися?

Я сказав: Славковий дядько — родич Вітличного, він через Славка порадив мені брати в нього уроки.

— Брав у тебе за уроки плату?

— Та ви що? — здивувався я.— Це дуже безкорисливий чоловік.

— А літератури тобі ніякої не давав?

— Коли б і давав, то ви б знали,— мовив я.— Там у мене один субчик весь час у тумбочці риється. А в іншому місці де б я її міг покласти?

— Який це субчик?

Я назвав. Назвав, а мені йокнуло в серці: а що, коли Коля не провокатор? В цьому я порушив батькові приписи й подав зайву інформацію. Зрештою, коли він провокатор, то вони його, дурного, відставлять, а заведуть хитрішого — що я з того виграю? Мені аж неприємно стало: дав маху й почав розговорюватися, а це вже небезпечно. Отож я насторожився і вже тільки відповідав на запитання, суворо керуючись батьковими приписами. Остюк коло мене заходжувався з того чи з того боку, ставив каверзні запитання; коли щось із того була правда, наприклад, щодо знайомства та зустрічей, я того не заперечував, але жодного підтвердження, що бачив у когось нелегальну літературу, не давав, навіть дивувався, що така є, і наївно спитав, а що саме вважається антирадянською літературою?

— Кнігі і ізготовлєнниє матіріали, клівєщущіє на совєцкую власть! — сказав, перейшовши на російську, Остюк.

— Такого мені не доводилося зустрічати,— сказав я.— А що, їх у нас друкують?

Але на це відповіді мені не було дано. Натомість Остюк популярно мені розповів про підступи імперіалістичних розвідок і про негідних людей, особливо з гнилої інтелігенції, яких ті розвідки одурманюють. Потім мені дано кілька аркушів паперу, і я мав свої відповіді на запитання докладно записати. Остюк мені диктував запитання, а я старанно писав, слово в слово повторюючи те, що сказав. Одне мене дивувало: чомусь не запитували про мою поїздку до Львова і про зустріч із братами Горбачами — очевидно-таки, про те не знали. Коли б знали, то вже забагато в мене виявилося б точок дотику із заарештованими. Отож я зіграв перед ними отакого невинного, дещо наївного, але цікавого до всього хлопця, компанійського і спраглого знань, яким я, зрештою, й був; водночас ненав’язливо дав знати, чи, точніше, зрозуміти, що ні мої друзі, ні Вітличний мені не довіряли, хоч я не знаю й чому, принаймні нічого недозволеного читати не давали, і я поняття зеленого не маю, що в тих книжках і матеріалах може бути. Одне слово, я був ніби камінчик, якого омиває, не шкодячи йому, вода, і ніяких хвостів (окрім промаху з Колею) з мене не зависло. Розмашисто підписав свої зізнання, і мене випустили на волю, попередивши, щоб я про ці наші балачки нікому не казав ні слова. І тільки на бульварчику, за ворітьми цієї жахнющої установи, я відчув, у якому колосальному напруженні був весь цей день. Змушений був сісти на лавку, щоб перекурити: був випотрошений до дна. Іще раз перепустив через мозок усе те, про що говорив і що мене запитували. Ні в чому, здається, не міг собі дорікнути, хіба в одному: я так само, як колись апостол Петро, відрікся від свого приятеля. Пізніше, бувши в Житомирі, я взяв батькову Біблію і знайшов це місце в Євангелії від Матвія (XXVI, 69—70). Ось воно: “А Петро перед домом сидів на подвір’ї. І приступила до нього служниця одна та й сказала: “І ти був з Ісусом Галілеянином!” А він перед всіма відрікся, сказавши: “Не відаю я, що ти кажеш!” Десь так само вчинив сьогодні я; зрештою, інакше вчинити не міг, як, очевидно, й святий Петро. Була між нами й різниця. Не відаю, чи Петро, відрікшись од куса, хотів його врятувати, я ж Артура врятувати хотів хоч би й тим, що він не матиме супроти себе свідка в моїй особі. З другого боку, класти свою голову за Артура було б усе ж донкіхотством — це, очевидно, й дурний зрозуміє. Однак неприємне почуття з душі не зникало, я звівся й подався геть, бо мені раптом здалося, що залізні ворота вогненної печі, в якій щойно побував, розчиняться, як рот почвари, і вона знову ковтне мене в себе, може, й навіки.