Юнаки з вогненноi печi

Ми підійшли до приміщення суду. Кінця й краю йому не було; Люда стояла синя й переминалася з ноги на ногу. Артурових батьків впустили в коридор, а Люда лишилася надворі. До речі, ми даремно про неї критично думали, очевидно, це було із ревнощів. Була вона відважна й віддана і, здається, по-справжньому Славка любила. Щастя, що є ще на світі такі дівчата.

— Біжи, випий чаю,— сказав я, і Люда пішла, майже побігла — вже ледве не цокотіла зубами.

— Боюся, що ми тут простоїмо цілий день,— мовив я.

— Простоїмо,— героїчно сказала Лариса.

— Що в Артура знайшли, не знаєш?

— Він мені не довіряв. Як і ти. Вважав за дурочку і що дівчатам секретів довіряти не можна.

— Бо це часто й справді так.

— Нічого ви не розумієте. Через це вас і кидають у піч, бо не довіряєте жінкам.

— Може, маєш рацію, Ларисо,— сказав я примирливо.

Стояли на морозі й переминалися з ноги на ногу. Дочекалися Люди, була так само синя, але вуста її вже не тремтіли.

Саме в цей час виглянув із дверей Артурів батько і сповістив, що зараз будуть зачитувати вирока і що ми можемо зайти. Ми кинулись у приміщення, двері суду були відчинені, і ми вільно туди зайшли. І тут я побачив Артура з постриженою під машинку головою — нагадав мені шкільні часи, коли ми мусили стригтися під машинку. Виглядав жалюгідно — якийсь вихудлий і виморений.

Ми вислухали виступ прокурора, він говорив, яке у нас щасливе життя, скільки в нас шкіл і бібліотек, як розцвітає культура і які великі досягнення нашої держави в космосі і взагалі скрізь. Артур від заключного слова відмовився, а на запитання, чи визнає себе винним, сказав: “Так!” Це мене здивувало. Виступив адвокат і говорив щось про молодість засудженого і про те, що він покаявся. Потім був вирок: три роки таборів суворого режиму.

Коли ми виходили, я зустрівся із членом суду, на вигляд відставником.

— Совість вас не мучить? — спитав.

— Нєт! — жорстко рявкнув відставник, показуючи золоті зуби.

Лариса смикнула мене за руку й потягла геть, вона була заплакана.

І тут сталася несподіванка: біля суду стояв її батько, чи, як я його називав, діккенсівський тип. Обличчя в нього стривожене, сам він також змерз, бо був аж синій.

— Ну що? — спитав він у Лариси.

— Три роки,— відповіла вона.

Ларисин батько зітхнув і понурився. Тоді звів очі.

— Підеш зі мною додому? — спитав.

Лариса кивнула, попрощалася зі мною, і вони пішли. Я опинився сам, і саме в цей час підійшла до мене Аллочка.

— Це ти мав би сидіти на тій лаві,— сказала вона з ненавистю.— Викрутився, зараза! Будь ти проклятий!

Її губи затремтіли, а за мить гордо йшла геть, наздоганяючи батьків. Я остовпів.

Вийшла заплакана Люда.

— Коли зручніше зайти до Славка? — спитав я, все ще не можучи отямитися від того, що проти себе почув.

— Зараз пішли,— мовила Люда.— Нап’ємося кави чи чогось гарячішого. Ніколи не пила, а зараз хочу... Щоб вони поздихали!

Я теж кипів від обурення: з-за того, що відбулося, і з-за того, що проти мене сказала Аллочка. Можна все говорити, але таке! Ні, я на такі слова не заслуговував.

Люда заскочила до магазину, а я лишився курити. Вогник сигарети аж шкварчав у вустах. Плюнув недопалком і закурив цигарку нову. Усе в мені тремтіло.

— Знаєш, що мені сказала Аллочка,— мовив я, коли Люда знову підійшла до мене.— Що це я мав сидіти на лаві підсудних, а не Артур.

— Не зважай! — м’яко сказала Люда.— В неї горе, й вона несамовита!

І тут ми побачили прокурора. Виявляється, він був кривий на ногу і сильно кульгав, а може, мав протеза. Прокурор ішов повз нас.

— Щоб тобі й другу ногу викрутило! — сказав тихо, але виразно я і вперше в житті обдав іншу людину хвилею своєї ненависті.

Прокурор злякано на мене зиркнув і пошкандибав швидше. Люда схопила мене за руку й потягла.

— Чи ти здурів? — зашипіла вона.

— Пес! — сказав я люто, але прокурор уже мене не чув, він од мене, зеленого юнака, тікав.

— Вгамуйся! — шепотіла коло мене Люда.— Що це тебе вкусило?

Я весь тремтів. Ніколи в мене не виникало таких негативних ефектів супроти якоїсь людини, навіть супроти тієї набитої дурепи, через яку я змушений був піти зі школи — Соплі Вольфовни.

Люда все ще тримала мене за руку, і я відчував, що таки заспокоююсь. Зрештою, всі ці афекти — марна річ, від них нічого не зміниться. З другого боку, можна пожаліти й тих судейських: скільки ненависті вони викликають у людей своїм праведним, а особливо неправедним судом! Ми ж побували на суді нечестивих. Суддя й засідателі знали наперед, скільки років їм треба було вліпити Артурові, отже, то не був суд, а обряд, бо істина, правдивість і честь нікого не цікавили. Через це на такому суді не потрібна й оборона, та її, зрештою, й не було, бо адвокат призначався з тієї ж компанії. В Артура адвокат був лисий і улесливий, мов лис; мені здавалося, що цей переляканий чоловічок також був служкою культу контрольованого насилля, а не захисником,— якась мізерна й нікчемна особистість без “я” і без значення (згодом я довідався, що той адвокат був місцевим письменником і навіть писав п’єси). Засідателі правили роль бовванів, бо зрештою й були бовванами; судячи із моєї зустрічі з одним із них і з його лютого: “Нєт!” — він підсудного ненавидів ще до того, як почав судити. Отже, нікого з того суду не цікавили ані факти, ні справедливість, ні права людини, зокрема, право вільно мислити й висловлювати власні погляди. Мене здивувало в тому суді тільки одне: Артур винним себе визнав. Чому? Очевидно, слідчий його у певний спосіб зламав. Саме, це й непокоїло мене найбільше, але то, зрештою, мало бути у волі самого Артура. Кожна людина має право на власні рішення та вчинки, і про те я думати не хотів. Хто зна, може, я так само повівся б, коли б мені пообіцяли, що дадуть не п’ять років, а три, адже правди своєї доказувати тут не було перед ким.

Коли ми зайшли до Славка, він лежав у постелі і щось читав. Побачивши нас, одразу ж відкинув книжку і німо на нас подивився.

— Три роки,— сказала Люда,— в таборах суворого режиму.

— Ну, слава Богу! — сказав Славко.— Думав дадуть більше.

Люда відразу ж пішла готувати каву, бо ми й досі були змерзлі, а я присів біля Славка. Той подивився на мене очима, повними сліз.

— Знаєш, що вони зі мною зробили? — спитав він.

— Знаю,— відказав я.— Не треба тим перейматися.

— Але ж я зганьблений! — сказав Славко.— Як тепер зможу людям у очі дивитися?

— Не будь дитиною, Славку. Хто розумний, зрозуміє, що над тобою вчинили насилля,— сказав я,— а хто дурний, то тому й не треба. Головне, щоб ти був чистий перед власним сумлінням.

— Перед власним сумлінням я чистий,— сказав Славко.

— Оце головне: нікого не продав, і нікого не закопав.

— Але я ніби відрікся від Артура і дядька.

— Як святий Петро,— мовив я.— У нашому житті це не гріх, а необхідність.

— Я так не вважаю. Відрікатися від друзів, щоб врятувати себе — це неморально.

Я подумав про себе, адже також учинив гріх святого Петра.

— Може, й так, а може, й ні. Кожен такі речі має вирішувати для себе сам. І судити себе, а не інших.

— Я себе й суджу,— тихо сказав Славко.— Жити мені не хочеться!

— Тобі себе судити нічого. Ти ж не писав тієї статті.

— Поки Люди нема, я тобі скажу,— прошепотів Славко.— Я її не писав, але підписати погодився. Можеш плюнути мені в лице й піти.

Очі його хворобливо блищали, а вуста тремтіли. Я взяв його руку в свою й міцно стис.

— Не було в мене більше сили витримувати їхньої брутальності. Краще б мене посадили.

— Тоді ти ще більшою мірою мав би витримувати їхню брутальність. Знаєш, що тобі скажу: є один моральний закон — коли людина дає клятву під примусом, така клятва вважається за нечинну. Зрадником називається тільки така людина, яка дає клятву самохітно і щиро, а потім від неї відступає.

— Не знаю, чи є такий закон,— сказав Славко.

— Є,— мовив я.— А коли нема, то мусить бути.