Гiлея

Марія — низенька, з довгим, у ластовинні носиком, з руденькими косами — тиха й несмілива, справді писала собі листи від імені міфічного лейтенанта Льоні. Їй минуло вже двадцять два роки, і ще жоден хлопець не написав їй. І ось одного разу, коли Ася й Поліна пішли в кіно, Марійка написала собі листа, в якому невідомий красень клявся їй в коханні і благав, щоб вона не гуляла з льотчиками енського аеродрому, а чекала його Як звали хлопця — Марія не знала і вирішила підписати так: «Твій до гроба лейтенант Льоня».

Листа було прочитано вголос дівчатам. Вони зітхали і просили Марію бути вірною лейтенанту Льоні. Потім листи почали надходити частіше й частіше, інколи по два на день. Льоня дедалі більше закохувався і захоплювався красою своєї Марійки і, мабуть, тому дуже швидко одержував підвищення по службі і звання. Як тільки Ася розповідала, що їй не дає проходу старший лейтенант Корольков, то в наступному листі Льоня підписувався: «Твій до гроба старший лейтенант Льоня». Досить було Асі запевнити, що капітан Бабич призначив їй побачення, як через тиждень і Марійчин Льоня вже був капітаном... Дізнавшись, що майор Сергій Кортунов уже давно закоханий в Марту, — командування енської Льониної частини негайно присвоїло Льоні звання майора.

Може, й досі тривало б це листування Марії із Льонею, якби Ася не знайшла чорновика останнього листа майора Льоні, який чомусь писав Марійчиним почерком в її тоненькому зошиті.

Майор Льоня був нещадно розвінчаний Асею, розжалуваний і відправлений в небуття. Марійка плакала, наче за справжнім, за живим. Ася сміялася; Поліна мовчала, як завжди.

— Це нечесно, — сказала Марта Асі. — Не треба лізти в чужу душу... з ногами.

— А тобі яке діло? — закопилила губу Ася. — Маєш свого хахаля, то й тримайся за нього. Чесна яка! Бачила я таких шмондь розманіжених.

Різким хлопчачим рухом Марта дала Асі ляпаса, потім схопила за плечі і виштовхнула за двері:

— Скажеш ще одне погане слово — приб’ю!

Ася прийшла опівночі, проплакала всю ніч, а вранці кинулася Марті на шию і знову гірко плакала:

— Марто, прости... Не буду... ніколи...

З того дня вони стали подругами.

Сергій не приховував своєї симпатії до Марти, бо, як уже було сказано, секретів, що стосувалися б життя кожного, на аеродромі не було. Генерал Чоботар і політпрацівники, люди з великим досвідом і тактом, зуміли поєднати в єдине ціле залізну дисципліну і душевність у взаєминах особового складу. На аеродромі, закинутому в цих безкраїх степах, далеко від населених пунктів, льотчики і техніки, обслуга наземного забезпечення жили справді доброю бойовою родиною, основою якої були льотчики, що пройшли війну в з’єднанні генерала Чоботаря. Цим духом звитяжної слави, самовідданістю переймалося й молоде поповнення, що прибувало з училищ.

Чоботаря любили й поважали, прощали йому деяку різкість у висловах, бо в них ніколи не було зла. У Лідії Миколаївни — дружини генерала — на думку всього особового складу, взагалі не було ніяких вад. Офіцери й рядові, всі без винятку, любили її, як матір. Вона була для кожного немов часткою рідного дому. Невеличка, сива й струнка, як дівчина, вона переносила всю свою любов після загибелі сина на цих сміливих, чесних і добрих орлят.

Лідія Миколаївна до всіх зверталася лише по імені, знала про кожного все не з послужного списку, а з душевних розмов. Дружини офіцерів, хоч їх було й мало, намагалися в усьому наслідувати їй, так виникла на аеродромі жіноча рада, яка, власне, й зігріла якоюсь душевністю, людяністю тяжку солдатську службу. Жіноча рада відзначала дні народження солдат і офіцерів, звичайно, не було урочистих трапез, але на тумбочці іменинника завжди стояв букетик степових квітів і маленький торт... Тільки той, хто знає, що таке військова служба, може оцінити це...

Лідія Миколаївна зустріла Марту як давню знайому, запросила до себе, розпитувала про хутір, про всіх, кого знала. Те, що вона приїхала сюди, не осудила, бо зрозуміла, що не тільки бажання перемінити місце спонукало дівчину до цього. А Марта й не приховувала своїх тяжких дум од Лідії Миколаївни. Розповідала їй і про Івана Запорожного, і про Сергія.

— Про Івана ти, Марто, забувай, — промовила Лідія Миколаївна.

— Не зможу... Думаю про нього, думаю...

— Треба дивитися на речі реально, — сказала Лідія Миколаївна. — Він одружений...

— Що?! — вирвалося в Марти.

Одружений, хіба ти не знала?

— Ні... Не може бути, не міг він... а як же я?..

Лідія Миколаївна пошкодувала, що сказала їй про це, (і гадки не мала, що Марта не знала.

— Ще минулої осені одружився. Надіслав нам запрошення...

— Ви їздили, Лідіє Миколаївно? З Яриною одружився чи...

— Ми отримали запрошення із запізненням на тиждень, Марто... Таке життя.

— Я піду, — налилися невимовною тугою Мартині очі, — я піду...

Марті хотілося не йти, а бігти, розтанути в темені весняної ночі, кричати, проклинати його, свою долю і день, коли зустрілися вони. Але бігти було нікуди — аеродром лежав перед нею, заллятий білим світлом прожекторів, ревіли мотори.

Марта зупинилася, не знаючи, що їй робити, куди піти.

Чітким строєм пройшов повз Марту взвод солдат. Старшина, що командував ним, задивився на дівчину, спотикнувся, збився з кроку і сердито крикнув:

— Ногу!

Марта розсміялася...

* * *

Мірошник, не заходячи в райком, під’їхав до свого будинку. Відпустив шофера і якось несміливо відчинив хвіртку, йшов стежкою до ганку і встиг за ці секунди згадати все: і першу зустріч з Оленою, і ще неосмислену усмішку доньки, і останнього листа, в якому Олена писала, що вийшла заміж, бо їй написали, що він пропав безвісти... «Може, приїхала й Олена? — билася тривога. — Навіщо? Чого вона хоче?»

Світилися вікна в квартирі Прокопа Марущака, напевно, вони там. Мірошник постукав. Огрядна Параска виросла перед ним. Стояла, взявшись у боки, загравала:

— Не пущу! Викуп давайте, Романе Олексійовичу.

— Добре, — сказав Мірошник і побачив за столом веселенького, прилизаного рідного діда Юхима Івановича.

— Ромка, стройся! — вигукнув дід і поліз цілуватися. — Не ждав? А ми — раз, два і як часи!

Роман нарешті вивільнився з дідових обіймів і побачив на ліжку худеньку дівчинку з пишним волоссям і червоними бантиками.

— Варя, стройся! — скомандував дід. — Ось твій тато! Став, Ромка, могорич дідові.

Дівчина зіскочила з ліжка, обсмикнула коричневе платтячко й білого фартушка, проковтнула слину, витягнувши тоненьку шию, і широко розплющеними очима, не кліпаючи, дивилася на високого худого чоловіка з сивими скронями.

Роман ступив крок до дівчинки, і підлога провалилася під його ногами.

— Варю, — тихо сказав Роман і підхопив дочку на руки. Вона й не поворухнулася, так і тримав, наче ляльку.

Так тривало довго, а може, мить.

І раптом Варя міцно обвила руками батькову шию, припала обличчям до його грудей і заплакала, голосно, аж зайшлася слізьми.

— Не плач, моя маленька, не треба, Варочко, — носив її по кімнаті Роман, відчуваючи, що зараз розплачеться й сам.

— Ромка, давай за щасливу зустріч! — голосно нагадав про себе Юхим Іванович.

— Злякалася дитина, — зітхнула Параска. — Не плач, Варочко, це твій тато...

— Ромка, стройся!

— Вона вечеряла? — спитав Роман Параску.

— Нагодована, спати її треба покласти, Романе Олексійовичу.

— Хочеш спати, Варочко? — Роман так і тримав дочку на руках.

— Хочу.

Мірошник відніс Варю в свою кімнату, посадив і заходився лаштувати постіль, дістав чисті простирадла, підбив подушку.

— Роздягайся, Варочко.

Варя акуратно склала платтячко, згорнула в трубочки кісники й лягла.

— Ви можете йти, я не боюсь, — випросталася в ліжку, натягнувши на шию ковдру.

— Я посиджу, Варю... Ми поговоримо з тобою. — Роман сів на ліжко і взяв холодну доччину руку.

— Про що поговоримо?

— Ти мені розкажеш про себе, як вчишся...