Гiлея

— Яка ти красива, Марино, — прошепотів Парамон, він хотів обняти її, але не насмілився.

Хтось постукав у двері, і русалка вибігла в другу кімнату. Ввійшов Ілько Сторожук. Парамон не здивувався, бо не було такої хати на хуторі чи кімнати в гуртожитку, щоб там щодня не побував Ілько. До кожного в нього було діло, або його кликали на пораду чи й на сварку, щоб помирив.

— Вечеряти будете, Ільку? — вийшла вже переодягнена Марина.

— Може, доб’юся додому, то з Тетяною повечеряю... Казала, що подасть на розлучення, — посміхнувся Сторожук, а потім до Парамона: — Тебе викликав сьогодні Каїтан?

— Викликав. Я там бумагу якусь підписував, — пояснив Парамон, — щоб нам зменшили плана, бо ще ж треба засадити й ту площу, що вівці з’їли, то Каїтан сказав, що у нас не вистачить ні средствов, ні енергії. То я, значить, підписав.

— Молодець, — похвалив Ілько, — грамотний чоловік, одразу й видно... Ну, а про Івана Запорожного що там написано?

— Про Запорожного? — морщив лоба Парамон. — Про Івана, значить, пише, що він... слово якесь не наше...

— Фальсифікатор, — підказав Ілько.

— Точно, — підтвердив Парамон, — і дезертир... Відкрив мені очі Степан Стратонович, а я думав, що Запорожний чоловік справжній, а воно виходить...

— Що виходить? — спитала Марина. — Кажи!

— Каїтан каже, що Запорожний все оце навмисне робив, щоб... втекти з хутора. Відмовитися боявся, щоб з партії не виключили, то він, значить, підлаштував усе так, щоб його зняли за порушення агротехніки... О, — Парамон прицмокнув язиком і підняв продимленого тютюном пальця. — Хитрий. А тепер цю кашу Каїтану розсьорбувати доводиться... І старого чабана він тоді навмисне від отари забрав...

— А це навіщо? — ще спокійно спитав Ілько.

Діло ясне, — нахилився Парамон до Ілька, — щоб замести сліди... Та ділянка, яку знищили вівці, була посаджена за методом Вигдарова, без торфу... Тепер спробуй доведи, на чиєму боці правда.

— Це брехня, — промовила Марина. — Я ніколи не повірю, щоб Запорожний...

— Мартинюк говорив Каїтану, що все це Вигдаров з Іваном зробили, а ти — «брехня», — ображено сказав Марині Парамон. — Не я вигадав, а люди кажуть...

— І я тобі кажу, Парамоне, що брехня, — насупився Ілько. — Це Каїтан хоче втекти звідси і все звалює на Запорожного. Що плани завищив, бо хотів вислужитися, знищив ліс, щоб замести сліди...

— Хіба ти не знаєш Івана, Парамоне? Невже ти забув той перший рік, коли він приїхав у цей степ? — з докором похитала головою Марина. — Ти забув, як ми садили ті лісочки, як тачками возили торф...

— Я не забув, Марино, але Каїтан каже, то я мушу слухати...

— А ти знаєш, що сказав Каїтану Карагач? — спитав Ілько.

— Карагач — діло інше, він лютий ворог Іванів, той що хоч наговорить, а я мовчав і слухав, — відповів Парамон. — Знаєш, що було колись між ними?

— Знаю. Так цей «ворог» сказав Каїтану, що не простить йому, коли щось станеться із Запорожний...

— Чув? — нервово прикушувала губи Марина.

— Сказав Карагач, що піде в обком партії, до ЦК, якщо буде треба.

— І я піду, — сказала Марина.

— Я не проти, але... — опустив голову Парамон, — коли начальство каже, то...*’ Що ж мені робити, Ільку?

— Роби так, як підказує твоя совість. — Сторожук заправив порожнього рукава за пояс. — Марини спитай. Вона знає.

...Каїтан перестрів Сторожука біля контори:

— Усіх оббігав?

— Ще ні, — спокійно відповів Ілько.

— Ти мені, Сторожук, палиці в колеса не вставляй, бо я не подивлюся, що ти партгрупорг...

— Ви мене, Степане Стратоновичу, не лякайте, бо я вже ляканий. І в піжмурки з вами грати не буду і під вашу дудку не танцюватиму. Чого ви хочете, скажіть?

— Справедливості, — відрубав Каїтан, згадавши Лобана. — І я доб’юся... А ти не заривайся, Сторожук, бо невідомо, чи буде ще те весілля, чи ні...

— Яке весілля? — здивувався Ілько.

— Кажуть, що Мірошник у твої зяті... проситься... Чи, може, вже й хрестини разом із весіллям відгуляємо? — Каїтан розсміявся і пішов у контору.

* * *

За обідом Сергій вибрав все-таки момент і шепнув Марті, яка снувала з підносом поміж столиками їдальні.

— Приходь у кіно, чекатиму.

Марта ледь кивнула головою, щоб не привертати уваги офіцерів, їй і Сергієві здавалося, що ніхто й не догадується, які стосунки між ними. Та це, звичайно, було не так, бо на аеродромі, крім військових секретів, інших не існувало. Всі знали, що майор Кортунов по вуха закоханий у довгоногу степовичку і сам влаштував її на роботу.

Поява Марти викликала сенсацію серед нежонатого контингенту льотного складу, одружені теж не без цікавості поглядали на горду красуню з лукавими очима. Жіноче населення аеродрому — кілька офіцерських дружин — старалося не помітити цієї появи, бо говорили про неї чомусь через оцінку власної персони:

— Я, коли була молодшою, то в мене талія була тонша... Така тонка, що аж невдобно...

— У мене коси були кращі... Це зараз повилазили, а то були кращі...

— А я брала походкою... Так, як і ця, ходила.

Офіціантки, а їх було три, зустріли Марту вороже: а ця звідки взялася? Особливо була невдоволена Ася — старша офіціантка, яка носила найкоротшу зачіску, спідничку і мала найдовші нафарбовані нігтики. В одну мить, тільки глянувши на Марту, Ася зрозуміла, що програє їй по всіх статтях і параграфах. Скликавши подруг — ще двох офіціанток, Полю і Марію, — Ася провела коротку нараду, на якій новенькій було оголошено бойкот.

Марту не одразу випустили в зал. Кухар наказав, щоб вона придивлялася, як працюють дівчата, а поки поставив мити посуд. Згодом начальник адміністративно-господарської частини приніс Марті відріз зеленуватої тканини на плаття, ще один на спідницю і на кофту — це була форма. Видали Марті й жовті туфлики на високому каблучку. Аеродромний кравець з допомогою Марти пошив і плаття, і спідницю, але за кофту не взявся. Довелося Марті шити самій.

І ось одного ранку Марта з’явилася перед начальником АГЧ і кухарем у своїй новій формі.

— То, шо нада, — сказав начальник, оглянувши критичним поглядом Марту.

— Так точно! — сказав кухар.

— Пхі, — сказала Ася.

Марта взяла піднос зі стравами і вийшла в зал.

Офіцери заніміли, їх обличчя розповзлися в усмішках.

Старший комсклад розмов не припинив, але багатозначно переглянувся.

Ася спостерігала за цією картиною, сховавшись за ширмою, і бажала своїй (майбутній) суперниці усіх лих та бід. Асине бажання було таке жагуче, що саме тоді, коли Марта розставляла склянки з кефіром, молоденький лейтенант встав, щоб дівчині зручніше підійти до столу, зачепив плечем піднос, і все, що стояло на ньому, — розлетілося зі дзвоном по залу.

Марта вмерла.

А коли ожила, то побачила, що цілий офіцерський взвод збирав на підлозі шматки скла і черепки. Чорнявий капітан витирав серветкою облитий кефіром кітель і всміхався Марті так, ніби це була найщасливіша хвилина в його житті. Марта розплакалася і побігла на кухню.

Ася аж заливалася від сміху.

Кухар підморгнув Марті:

— Усі так починають.

— Не плач, Марто, — заспокоювала Поля, яка першою порушила умову про бойкот.

Для дівчат начальник АГЧ виділив невеличку кімнатку при складі, обставив її солдатськими ліжками й тумбочками і, як людина лірична, виписав кілька метрів парашутного шовку на покривала. Стіни кімнати були прикрашені текстом військової присяги, ілюстраціями з журналів, фотокарточками родичів і обгортками з плиток шоколаду, яким безперебійно й щедро постачали офіціанток льотчики.

Біля Асиного ліжка висіло чотири карточки військових і цивільних хлопців, біографії і почуття яких змінювалися в залежності від настрою Асі. А Марія запевняла, що це ніякі не кавалери, бо Ася забуває їх імена і завжди плутає.

— А ти сама собі пишеш листи! — нещадно викрила Маріїну таємницю Ася.