Такий вiн був...

Отже, тепер часто почала виходити з хати господиня. Брала з собою торбинку з харчами, господареву білизну і виходила рано вранці. Мала Марточка мусіла погодувати братчика й себе, і єдиним їхнім опікуном був тоді Фік. Заходила крадькома сусідка, яку Марія просила доглянути за дітьми. Але й вона, як усі інші люди, боялася заходити до хати, в якій когось заарештовано.

Але такі виходи з дому Марії ставали щораз рідші і врешті зовсім припинились: чоловіка кудись повезли. Сказали, що може до Києва, а може ще далі…

Жінка з малими дітьми залишилася напризволяще. Трохи харчів привіз крадькома Маріїн брат, але тої картоплі та капусти було обмаль, а що й говорити про м’ясо та товщ.

Важкі дні лежали нестерпною вагою над людьми. Давалися вони взнаки і їхнім тваринам. І Фікові пригадалася голодна зима в місті.

Марія з дітьми замешкала в одній кімнаті, решту кімнат мусіла віддати іншій сім’ї. Дітям не було де гратися. Тож Марточка вже не бігала, як колись, а бавилася в кутку ляльками. До неї підходив Фік, обнюхував личко, інколи сягав язиком по щічці. Наче жалів бідну дівчинку. Вже не відбирав їй іграшок. Йому теж уділювався настрій хати.

Один тільки Івась не розумів нічого з страшних подій, і з ним, як і досі, Фік дружив, піклувався за нього. Але й ці хвилини були позбавлені безжурної грайливости. Фік споважнів. Туга муляла його псяче серце. Вона примушувала його щоранку йти захололими слідами господаря. Похнюпивши голову, опустивши хвіст, він ішов, і вся його постава виявляла безнадійну зневіру. Час від часу підносив голову і нюшив. Здавалося, що, не вловивши сліду пана на землі, шукав його в просторі. Може звідкись долетить його знайомий запах? Але ні земля, ні вітер не приносили вістки від господаря.

Тож, опустивши вуха, йшов поволі, нога за ногою, до школи. Ставав під будинком і чекав. Годину, дві… Люди входили й виходили, але ніщо не віщувало появи Ставничого.

Стояв так якийсь час, а потім, мабуть, зрозумівши марність чекання, повертався й ішов назад знайомими дорогами. Вернувшись додому, не підстрибував і не гавкав радісно, як колись, а підходив до господині. В його очах був не то запит, не то болючий вираз провини: він не знайшов пана. Клав голову на її коліна і стиха скавучав. Пестила його тоді Марія й говорила:

— Нема нашого пана, Фіку, і хто знає, де він і чи не замучили вже його.

Слово «пан» він розумів. Підходив до Омелянового ліжка, обнюхував його. Але запах послаб, не відновлювала його щоденна поява людини.

Лягав на килимчик біля ліжка і, зідхнувши, западав у журливу дрімоту.

Так ішли дні й місяці. Фік чекав на свого господаря.

ПОВОРОТ

Несподівано, наче буря-громовиця, вибухла війна.

Глуху, тривожну тишу містечка прорвали вибухи бомб, що їх скинули літаки на залізничий двірець.

По дорогах заметушилися авта, військові сталеві й цивільні кольорові. В один і другий бік, хто-зна куди.

Відкілясь долетіла скорострільна пальба. Хтось біг, когось несли.

Кров на бруках…

Першого дня, коли містечко стривожили воєнні дії, терор запанував над жителями. Декого виводили з хат — невідомо за що і вели невідомо куди. Поночі вивозили з тюрми в’язнів. І заповнювали її новими.

На овиді — заграви.

В місті вили пси.

Гуркіт коліс, відгомін кроків, гук сирен. Шум крил і смертоносний ладунок на зляканих людей.

Марія з дітьми сиділа, зіщулившись, у підвалі. Невеликий дім не дав би все одно захисту від бомб, але підвал беріг від поранень відламками набоїв і склом.

І Фік лежав біля дітей, що тулились до мами. Але кожен гук підривав його на ноги, він підбігав до віконечка і стежив за тим, що діялося на світі. Дрижав і час від часу гавкав: уривано, хрипко.

Марія наказувала йому мовчати, він слухав і знову лягав біля її ніг, але тривога шарпала його не менше, ніж людей. А може й більше: люди хоч розуміли причини і зв’язки, хоч надіялися на зміну. А він, пес, жив теперішністю, жахом і небезпеками. Серед них єдине ясне і певне: людська сім’я, що, збившися докупи, чекала на свою долю.

Наблизився фронт: гомін ручної зброї, гаркіт гармат.

Вночі горіли склади і тюрма.

Вранці настала тиша. Большевики залишили містечко.

Люди повиходили з пивниць і вернулися назад до своїх жител. Також і сім’я Ставничих. Хата мала велику пробоїну, що її вирвала граната. На підлозі повно тиньку, все вкрите пилом. Ні одного цілого вікна. Скло, румовисько, меблі — усе вимішане в хаосі нищення.

Марія почала чистити хату, виносила румовисько. Вікна закрила папером. Дітей примістила в комірчині, що її не зачепили воєнні дії. Фік був разом з дітьми, доглядав їх.

Німці господарювали в місті і наводили новий лад. Появився тяжкий чорний хліб.

Перший раз від довшого часу Фін поїв доволі отого чорного, гливкого хліба.

Одного дня на порозі з’явилась людина. Докраю схудла, бліда, обдерта. Був це Омелян.

Стояв і дивився, наче боявся промовити слово. Марія дивилась якусь хвилину з нерозумінням, наче на з’яву, на примару.

— Маріє, це ж я! — голос його був слабий і ніби беззвучний. В роті бракувало зубів.

— Ісусе Христе! — заголосила Марія і кинулась до чоловіка.

Почувши голоси, Фік увійшов до кухні. На порозі стояв приблуда. Фік загарчав і кинувся до нього.

— Фік, Фік! Це я! — сказав Омелян.

Пес спинився у вичікуючій поставі, похилив голову й насторожив вуха. Що то за голос, чий то голос? Ні, цього голосу він ніколи не чув.

Нюшив. Від постаті йшов відразливий сморід бруду, тухлини, спаленини, тюремний сморід.

Загарчав знову й вискалив зуби.

— Фік, Фік, це твій пан! — крикнула Марія.

Вона, прочунявши від несподіванки, допомагала чоловікові скидати тюремне лахміття. Пес ще не наважувався наблизитися. Сів оподалік і пильно стежив. Очі сторожко вдивлені в людину, з пащі звисає язик, дихає швидко й неспокійно.

Омелян розказував:

— Спершу я сидів у нашому місті. Почалися допити…

— Чи вони сказали, за що тебе ув’язнили?

— Ні, ані зразу, ані потім. Допитували ж завжди про те саме: про мене, мою сім’ю і приятелів. І до якої організації я належав. І вимагали, щоб видав ворогів совєтської влади. Не помогли запевнювання, що я до жадної організації не належав і що нема в мене знайомих, які ставилися б вороже до совєтської влади. Допит кінчився завжди одним: «Знаємо ми вас, всі ви вороги. Але винищимо вас з корінням!»

— Спершу списували все, що я говорив, і наказували підписати. Та згодом набридло їм, мабуть, слухати й писати те саме. Почали гостріше вимагати, щоб виказав спільників. А далі почалися знущання й муки.

Омелян не мав зовсім передніх зубів: їх вибив слідчий. Пальці на обох руках були покривлені: їх ломили між дверима, і вони зрослися криво.

Марія закривала руками очі й схлипувала. Фікове схвильовання дійшло до крайности: він підійшов до господині, готовий боронити її від приблуди. Але погляд цих очей, знайомий погляд …

Чий це погляд ? …

Фік стояв, дивився і наче пригадував собі щось. І нараз ніздрі вловили знайомий запах, бо тюремне лахміття Марія викинула вже геть.

Та ж це пан!

Фік кинувся до Омеляна, став на задні ноги, передні поклав на нього і нюшив. Коли ж Омелян нахилився, лизнув його обличчя. Так, це був він, його пан!

З радісним гавканням пес почав кружляти довкола Омеляна, підстрибувати, лизати його руки й ноги. В його очах було велике щастя, велика псяча радість.

А Омелян розказував:

— З одної тюрми перевели в другу. Людей привозили й вивозили, і крізь тюремні мури доходили до нас тривожні вістки про тортури та розстріли. Чекав і я на свою чергу. Але вибухла війна. Ожила надія. Разом з нею страх, що пас винищать. Нам звеліли збиратися. Може, не всім. Тепер знаю, що частину в’язнів вистріляли в тюрмі, а тюрму запалили. Групу в’язнів, до якої належав я, вислали під конвоєм на схід. Не знаю, чим керувалися у виборі.