Такий вiн був...

НЕ МИНУЛА ДОЛЯ

Дерев’яні бараки, колись військові, були густо розставлені на широкій площі. Коли приглянутися здалеку, виглядали як відділ вояків. Ось-ось почнуть вправляти: ляж! встань! вперед! бігом! Але вони стояли в своїх шерегах один біля одного і не збиралися нікуди рушати. А ще ж табір довкола обведений дротом, на брамах озброєні стійки. Ті самі СС’и, що ескортували втікачів із Словаччини. На них темнозелені уніформи з чорними вилогами й труп’ячою головою на шапці.

Табір був розбомблений. Глибокі вирви свідчили про недавні бойові дії. Багато бараків було пошкоджених, деякі й зовсім завалились. Але не бракувало рук. Втікачів з кожним днем прибувало більше. Разом з розвалом німецьких фронтів зростало й число втікачів. Тож працювали над відбудовою пошкоджених бараків, зарівнювали вирви, направляли дороги. Був це перехідний табір, в якому збирали втікачів і з якого відряджували їх далі, переважно на працю до Німеччини. Таких таборів було чимало, і в одному з них поблизу Відня опинились обидві сім’ї: Ставничих і Жуків.

Мали вони за собою тяжкі переживання під час мандрівки через Словаччину. Бували в тихіших околицях, де населення жило в добробуті і досить приязно відносилося до втікачів. Потім в’їздили в околиці, де панував повний хаос і воєнна замішанина; ще в інших уже орудували комуністи, яких скидали з літаків. В одній із таких околиць попали до комуністичних партизанів, які завернули їх назад на схід. Але транспорт натрапив на відділ німецького війська, що розігнав партизанів. У перестрілці згинуло немало й втікачів.

Далі вже валка посувалася під ескортом війська, і люди мали хоч захист від наскоків і самоволі скомунізованих чи зорганізованих комуністами людей. Сім’ї Ставничих і Жуків виходили щасливо з усіх тих тяжких і небезпечних ситуацій. Навіть на війні не кожний вояк гине. Втратили більшу частину своїх речей, але найважливіші — віз і коні — зберігали.

Так захоплених людей німці везли до табору. Зі страхом думали про нього. Знали не мало про большевицькі табори, знали й про німецькі, і обидва були однозначні з тяжкою, примусовою працею, знущанням та голодом. Але переживання в Словаччині, постійна загроза збоку комуністів видавались їм гіршими від усього. Тож потішали себе старим: якось то воно буде.

Бо й який мали вибір? Раз покинули рідний край, то тепер уже були як той лист, що його вітер зірвав з дерева: куди хоче, туди ним кидає.

Отак опинилися за дротами в таборі.

Панувала там велика тіснота. В бараках містилося по кільканадцять родин нараз. Були там тільки дерев’яні ліжка одне над одним, інколи й у три поверхи. Поміж рядами ліжок тільки перехід по цементовій долівці. На середині довгий стіл і біля нього лавки. В деяких бараках були печі, в інших ні.

Усе майно втікачів лежало на ліжках і під ними. В ліжках було повно блощиць, і вони страшно дошкуляли людям. З блощицями вони зразу ж стали до боротьби. Ніяких хемічних засобів їм не дали, тож єдиним способом було вишукувати тих паразитів і вбивати голіруч. Така була головна робота тих, що не виходили на працю в таборі або поза ним.

Харчі були мізерні. Вранці чорна кава, малий кусок гливкого хліба і дрібка мармеляди з буряків. Вполудне зупа з брукви, чи радше бруква з водою, ввечері те, що вранці. Зупи ніхто не міг їсти, вона мала відразливий смак і її виливали. Їли те, що кожний привіз з дому. Не всі бо мали таку довгу мандрівку за собою, як наші знайомі. Дехто їхав залізницею просто на захід і тільки в Австрії попав до табору. Ті мали з собою все, що вдалося взяти з дому: муку, кусок сала, м’яса чи сухарі. Тож часто ділилися з тими, які не мали нічого. Варили на печах крупи та картоплю. Зрештою, можна було підкупити стійкових цигарками, вийти до міста й дістати там трохи харчів, хоч як тяжко було їх роздобути.

Вдень, коли люди розходились на працю, було тихо. Зате вечорами панував гамір, як у вулику, штовханина, плач і крики дітей, сварки. Кожен мав щось розказати про події дня. А з них найважливіші були: реєстрація і відрядження на працю.

Реєстрація відбувалася зразу ж, як тільки люди прибували до табору. Її переводили німки. Були вони не менше суворі, як чоловіки, інколи й більше безоглядні та нетерпимі до чужинців. Для них усіх вже пропала відвічна мрія Германців: здобути родючу українську землю, про яку розказували легенди, що вона медом і молоком тече. Оце замість тої землі мають її людей і мусять їх ще годувати. Врешті, згідно з нацистською наукою, вони були панівним народом, а ці люди їхніми рабами. Чи там на тій землі, чи тут, засудженими на винищення. Винищити «авсроттен» було одним з головних німецьких кличів того часу.

Але не так то легко було вигубити нашого брата. З вдачі твердий і видержливий, терпеливий, відважний і бойовий, він ставив спротив всюди, де міг, а тут, у таборі, один одного зберігав і рятував, як міг. Пізнали це й Ставничі.

Ані коней, ані Фіка не було з господарями. Що сталося з ними? Невже їх спіткала доля, яку обіцяли їхнім господарям німці?

Під час реєстрації зараз же першого дня вийшло он що:

— Маю коні і пса, — заявив Микола.

— Ферботен! [1] — обурилась німка-службовичка.

— Алеж ми без них не погоджуємось залишитися! — заявили нараз обидва чоловіки.

— Мовчати, швайґен! — визвірилася німка. — Ми наказуємо! Коні відрядимо на господарство. І вони теж мусять працювати для перемоги.

Чоловіки переглянулися. Ще тепер, коли вже все валилося, вони сподіваються перемоги. В голову їм ударив нацистський режим і його змаг до панування.

— Алеж коні наша власність і, якби не вони, ми сюди й не добрались би, — пробували боронитися.

— Дістанете посвідку, що ви їх здали. З нею підете до команди табору. А щодо пса: Ганс, забери пса і заведи його до інших! — дала німка наказ помічникові.

— Змилуйтеся! — благали вже всі разом. — Це ж не звичайний пес. Він пройшов стільки! Його господарів вивезли большевики… він беріг нас …

— Не цікавить мене історія вашого пса. Забрати!

Марія взяла Фіка на руки, закутала в своє пальто і заявила, що нікому його не віддасть.

Двоє вояків підскочили до Марії, один скрутив їй руки назад, а другий вхопив пса. Била ногами, плювала й кричала. Омеляна, що став її боронити, ударили двічі в лице.

Фік виривався з рук вояка, гавкав і гарчав, укусив його в ногу. Вояк палкою вдарив пса по голові, а потім узяв за ноги і кудись поволік.

Діти плакали, Марія виривалася бігти, але її здержали чоловіки. Цим подіям приглядалися люди, що купчилися біля урядового бараку.

Обидві сім’ї приділили до одного з бараків. І часу їм не дали на розпуку та побивання. Приспішували: «Шнель, шнель, форвертс!» [2] Мусіли швидко занести рештки свого майна, щоб успіти приміститися перед ніччю. Усі були зморені, схвильовані та пригноблені. Марія й донечка плакали. Як же можливо, щоб Фіка дати отак на загибіль?!

ЛЮДИ В ТАБОРІ

Люди відстояли чергу за вечірньою кавою й хлібом і повернулися з своїми горщиками вечеряти. Хто мав місце, сидів за столом, інші посідали на ліжка.

Та наших мандрівників не бралася їжа. Вони й не ходили за нею. Поскидали клунки й стали розглядати людей та радитись. А людей було багато, різних. Були в цьому бараку тільки українці, і то з різних областей, з різних повітів. Усі мали за собою довгу, страшну мандрівку. Не одна родина втратила когось по дорозі: чи то вбитого бомбою, кулею чи застріленого з рук грабіжників або чужих партизанів. У дорозі через гори й Словаччину пропало багато людей.

Он сидить самітня жінка. Не молода вже. Дивиться на новоприбулих і сумно похитує головою, їхала, як і вони, возом. Чоловіка з кіньми забрали ще в Україні до війська, а її саму відрядили потягом на захід. Їхала довго, потяг затримували на бічних рейках, і там доводилось стояти по кілька днів. Просто чудом пережила страхіття бомбування залізничих станцій.