Шабля i стрiла

униз, якомога ближче до рідного-джайляу, рівно настільки не могли його

почути собаки, здійняти лемент і насторожити когось, сів на пагорбі й

упродовж усієї ночі дивився на юрти внизу, на згасаючий дим від багать, на

все знайоме до болю з самого дитинства, те, що було йому нерозривно

рідним і що на очах віддалялося у туман минулого, у холод і стужу чужого, у

відрубність, у заперечення, у небуття.

Він відчув усе наперед, лише не знав подробиць. Смерть матері, він вже

передчував її давно, мати сильно хворіла' вже з давніх часів. Чи могла вона

пережити всі втрати?

А все ж надія теплилась, а все ж так хотілося хоч на мить притулитись

ще раз до материного лона, відчути її тепло, тепло свого початку, свого

народження, тепло дитинства, з якого його так рано вирвало життя. Нічого

не вернути. Тепер нічого не вернути.

Усе поглинали сутінки, загусла навколо темрява серед сонячного дня, сходило небуття серед буття, він існував ще у цьому світі, але його вже не було в своєму роду, у своїх близьких, і в нього нічого не

було. І нікого.

Серед суцільної темені лише єдине світло лишалося зараз, немов

вирізнялось серед навколишнього мороку, — людина, яка сиділа навпроти

нього і розповідала йому усе це, її обличчя, її очі, її обрис. Це лишалося

світлим, і Айдар серед холоду й темені, які сповзли на нього важким

сніговим обвалом, холодно дивувався тому, що бачить серед усього лише ці

очі, що лишається світло в оточенні цього чоловіка, що сидить навпроти і

говорить до нього, говорить якісь слова, що ледь доходять до його

свідомості, але таки долинають, досягають його в судомній втечі від

реальності, таки пробивають шар змерзлого чуття, зледенілого сприймання

світу.

Данило замовк і дивився на хлопця мовчки.

Інших слів у нього не було. Та й на зараз було досить. Вони дочекалися

вечора, а тоді поїхали впрост на північ, бо у передгір'ях зараз скрізь були

кочів'я, скрізь на літні пасовиська виїхали аули казахських племен, й

Айдарові слід було триматися подалі від людей, від своїх. Від тих, хто був

йому своїм, тепер треба було триматися подалі.

Упродовж двох діб вони їхали мовчки, спали здебільшого вдень, як

колись, а їхали поночі, майже не розмовляли, за винятком того, що раз по

раз перекидалися фразами про те, де зупинитись, чи напоїти коней, чи

поїсти щось, чи як укладатися спати.

Аж ось надвечір серед степу вдалині перед ними замаячила якась споруда, чималенька як на вигляд, і Данило зрозумів, що знову їм трапився на шляху

мазар, вибудований тут на честь якогось святого чи воїна в давніші часи, і

скерував Айдара туди, на що кипчак байдуже погодився, як зараз майже

завжди реагував на усе, що пропонував Данило.

Щось вмерло в Айдарові і ще не народилося нове. І Данило чекав, бо

мав минути хоч якийсь час, аби розмову можна було продовжити, аби міг

він щось сказати хлопцеві, щось, що вже виносив у собі, що вже відчував

здавна, але лише недавно усвідомив, зрозумів і прийняв.

Вони розташувалися на ночівлю біля мазара. Тут знайшовся і степовий

колодязь, який, однак, вони ще доволі довго відкопували, аж доки в ньому

з'явилась вода. А втім, коней напоїли, повечеряли самі — ще лишалися

запаси їжі з того, що Данило припас зі свого перебування у джайляу в

Айдарових родичів. Вечір спадав прохолодний і лагідний, спокій довкола, тиша, й Данило зрозумів, що сьогодні можна вже спробувати поговорити.

Вони мовчки сиділи біля багаття, як вже бувало багато разів, стали

звичними рухи кожного, жести і навіть слова.

—Слухай, хлопче, — сказав Данило. — Ми з тобою вже чи не півроку

разом, а як тебе звати?

—Ти ж знаєш, — знизав плечима Айдар. — Айдар мене зовуть.

— Я знаю, — сказав Данило, — і не знаю водночас. Бо ніколи не

називаю тебе так, як і ти мене моїм іменем. А чому?

— Тебе зовуть Данило, я знаю теж це, — сказав Айдар. — А чому не

називаю тебе так? Справді, чому?

— Ти не мав часу про це думати, а я мав, і я подумав. Бо упродовж

всього часу, що ми разом, скільки ми не пройшли вже усього, ми завжди

були порізно, поряд, але порізно. Наші шляхи доля зводила разом, але ми

йшли лише тимчасово одним шляхом, кожен знаючи, що ось-ось

розійдемось назавжди. Який був сенс знайомитися ближче, пізнавати один

одного?

— Мабуть, так. Ти сам наголошував, що у нас шляхи різні, ну і я...

— Ти їхав до своїх родичів, ти їхав додому, а я — у світ, в далину, на

свою батьківщину, до якої далеко, майже як до неба... Ми розходились, але

доля зводила нас. Ти врятував мені життя, а мені вдалося витягти з біди

тебе...

— Я належу тобі, — сказав Айдар, — якби не ти, то мене б уже не було в

живих, ти знаєш...

— А я? Кому ж тоді я належу, як не тобі, коли б ти не вернув тоді з

дороги за мною, я давно б уже висів на майдані в Ташкенті перед зінданом

на великому дереві, де вішають рокованих на смерть. Ти його не бачив, а я

добре знаю ті місця, ой добре...

Мене зовуть Данило, — сказав він, і голос його раптом здригнувся. —

Але найближчі мені люди називали мене Данко. Так у нас кажуть

скорочено, коли людина близька... — Так називала Данила тільки мама та

ще... Ганя... І Раду! А потім Хамід... і Зейнеб... Давно то було, колись давно, тисячу літ тому...

— Данко... — сказав Айдар. — Я називатиму тебе теж Данко, можна?

— Так, Айдаре, так, інакше б не казав тобі цього...

Запанувала мовчанка, вони дивились у вогонь багаття, і Данило

відчув неспокій, вогонь нагадував йому, кликав кудись, вирував у ньому...

— Ти нічого не знаєш про мене, Айдаре, майже нічого, лише

позірно, лише те, що назовні, що видно й зрозуміло, так, як і я про

тебе... Ніколи ми не говорили відверто... Хоч я не знаю, чи в своєму

житті хоч з кимось говорив відверто, не криючись, не боячись сто

роннього, не знаю, чи й ти спромігся на таке... Але зараз, зараз я

чую, що треба нам правди ізсередини, треба іншому того, що є ко

жен для себе, а не лише для людей, про людське око. Ти можеш так?

Айдар відчув, як хвилювання, незнане досі, пойняло його, як стрибок у

безодню, як перед проваллям, у яке мусиш кинутись, хоч і знаєш, що

випливеш, що вода винесе тебе, а все ж...

— Можу... — сказав він глухо. — Можу і хочу...

— Людина живе в собі особливим життям, і якось спало мені на думку, що правда про людину є те, що їй сниться, чим вона марить, що їй

ввижається в її мріях, чим вона спить... Ось зараз я дивлюся на вогонь, Айдаре, і поймає мене відомий віддавна острах,

незрозуміле хвилювання, і постає минуле моє переді мною, те, якого ти не знаєш.

Ось слухай...

Данило розповів йому і про своє дитинство, і про пана Семена, і про Горпину, а надто про Ганю, і квітку папороті, про заповіт Свирида і про опришкові свої

роки, і про Раду і хлопців, і про Зейнеб, про Зейнеб чорнооку, останній спалах

кохання, зарубаний життям...

. .Настала довга, затяжна весна з паморозками й інеєм, і я довго ріс крізь цю

весну, довго зрів, шукаючи опертя в повітрі, шукав не :шати чого, мріяв не знати

про що, аж доки не з'явилася у мареві моєму квітка папороті, яка відсвітила мені

очима кохання..

Я шукав їх, я шукав твої очі в повітрі, на землі, на небі й у воді, я пробивався

крізь твердь земну і шукав їх під землею, я злітав високо в позахмарні висоти і

шукав їх там, я спраглий чистої, джерельної води твоїх очей, їх глибини, їх

неосяжності, їх безсмертя і можливості розчинення в них, їх буття в небутті, їх

правди, єдино можливої на землі, правди кохання...

Я бродив світом, неприкаяний і стражденний, втомлений і зраджений, спустошений і виповнений тягарем земних тривог, порожньої ваги щоденності, і