Шабля i стрiла

І це було все. Але життя завирувало в ньому, забило, як весняний потік з

гір, і вже виривалося безбережно. Ледь оросут розрізав на ньому мотузки, як

він скочив на ноги, швидко розтер затерпле тіло, бо ледь не впав було з ніг, так затекло все після тих мотузок, а вже думка працювала точно і чітко, він

метнувся було вглиб юрти, тоді зупинився, схопив оросута за шию і в саме

вухо, торкаючись губами, ледь чутно шепнув: «Охоронця в юрту!»

Той ствердно кивнув головою, і далі вони вже діяли мовчки, влад, як

колись, як завжди. Зараз, як завжди.

Данило мовчав у відповідь, здивований і пойнятий незрозумілим

хвилюванням від розповіді молодого кипчака. Те, що скоїлось із хлопцем, у якийсь

химерний спосіб нагадувало йому власні біди, власну лиху долю, її несподівані

виверти, її удари і примхи, той шлях, який завів його аж так далеко на

чужину.

Єдине, чого не сказав йому зараз Айдар, це про свої взаємини з Шолпан. Але

Данило вгадував уже, відчував, що за розповіддю хлопця про трагічну долю батька і

братів, про його власну біду, про те, як султан забрав собі в жони наймолодшу

дружину Айдарового батька красуню Шолпан, стоїть ще більша особиста трагедія

юнака. Він потрапив зараз у глухий кут, у цілковиту безвихідь, став перед глухою

стіною заперечення цього власного роду і племені, усього степу, в якому він виріс.

Тут йому зараз вже не було місця, він мусив кудись тікати. Куди?

Але Данило мовчав, не поспішаючи, за азійським звичаєм, висловити

припущення чи думку або задати питання. Ні, він чекав — повинен був говорити

Айдар.

— Пересидимо кілька днів у горах. Тут не знайдуть, та не дуже й шукатимуть.

А потім... Я повинен хоч на часину дістатись до свого аулу, це у передгір'ях, звідси на захід десь із тиждень шляху. . на джайляу зараз має бути наш аул. Це у нас

виїжджають в передгір'я на літні випаси худоби, завжди в своє місце. Я хочу

дізнатись, що з матір'ю, що з моїми родичами, що там лишились. . Хоч і там мені

місця немає, мене вважають зрадником, отож рано чи пізно Касим-султан

дізнається, де я, і тоді...

— Мені теж в тому напрямку путь. Отож і далі 'ідемо разом, а відтак

побачимо. . — похопився Данило. — Бачиш, знову разом. . така наша доля, юначе...

Айдар зиркнув на нього, і в погляді хлопця Данило побачив біль і

сподівання, змішані водно, втрату і надію, невиразну, благеньку, але надію, ніби

хворий, що раптом почав сподіватися, що одужує...

— Ти ще молодий, зовсім молодий, і життя ще попереду, все може

трапитись, треба жити...

— Треба жити? Мабуть. Тільки навіщо, для кого? І. .

— І все-таки треба! Хоч би для себе, для того, що ти живеш, що ти — воїн, мужчина, а не слабка жінка, що ти можеш, бо мусиш!.

— Давай поспимо! — сказав Айдар. — Ще часу в нас вдосталь. А тоді

подбаємо, що нам їсти і що робити.

Вони так і позасинали, стомлені після важких випробувань минулої ночі, кожен

під своїм кущем, і коли Данило прокинувся, вже вечоріло, а коли зиркнув навпроти

під розлоге дерево, де примостився було Айдар, хлопця там не було.

Коні паслися на схилі, чути було їхнє похропування і легеньке шурхотіння

трави під копитами.

Данило встав, потягнувся, розім'яв тіло і відчув, що проголодався. А ще

хотілося пити.

Треба б піти пошукати воду, подумав він. При такій рослинності десь

недалеко має бути вода, джерельце якесь або потічок.

Аж тут зашурхотіли кущі, Данило насторожено озирнувся, хапаючись за

зброю. Та з кущів виліз Айдар. Через плече в нього висіли зв'язані одна з одною

за лапки кілька підстрелених гірських куріпок, а в руках був повний хурджин

води.

— Прокинувся вже, оросуте? Ось бачиш, я вчасно! — І він широко усміхнувся, блискаючи рівними білими зубами, очі його збіглися у зовсім вузенькі

складочки.

— Коли ж це ти встиг? — здивувався Данило.

— Встав раніше, а їсти хочеться, ну і спрага ж! Як тобі, певне, зараз. А що

було тебе будити? Тут однаково пустка. Ось і пішов, підстрелив кількох куріпок, ну джерело знайшов. Треба ще коней напоїти... Напийся поки сам...

Данило з насолодою пив холодну джерельну воду. І майже відразу вчув, як сили

повертаються до нього, неусвідомлена певність того, що все буде гаразд, зростає в

ньому дедалі більше, і, одірвавшись від води, він сказав про це Айдарові.

Той нахмурився.

— Рано ще твердити, що все буде добре, якщо напився води, втоливши спрагу. Все ще може бути по-всякому. Але якщо таке є

відчуття, то добре. А я...

Він не хотів висловлюватись більше, бо суперечливі почуття мучили і його

зараз.

Він не переказував Данилові, що пережив десь із годину тому чи більше, коли пішов роззиратися навколо.

Забралися вони на схил гори, де була невелика, доволі полога місцина, від якої і

вгору і вниз вився крутосхил. Розраховуючи на куріпок, Айдар вирішив було

піднятися вище, де менше росло дерев і більше кущів. Птахи тут були неполохані, отож полювання не могло не вдатися, і Айдар був спокійний, що їжу для них

здобуде. Тому роззирався навколо, милуючись горами і виглядом з гори на долину, де ніщо не видавало присутності людей. Від долини вже починався степ, і якби

з'явився вершник, то помітно було б його з дуже далекої відстані, десь за годину

чвалу на коні. Це теж заспокоїло хлопця, і він усівся на скелястому виступі.

Вище починалися вже голі скелі, а тут, ось саме на цьому терені, і мають водитись

куріпки.

Айдар задивився вгору на скелі, що налізали одна на одну, за ними проглядало

пронизливо синє небо і кілька невеличких рідень-' ких хмаринок,' що повзли над

вершинами гір. Вабило його туди, віддавна вабило його небо, нескінченне й

прозоре у своїй синяві, широке, як степ, але безмежне, сповнене райдужної

чистоти, прозорості, правди...

«Чому людина не може літати, як птах?» — згадалася Айдарові його дитяча

мрія, його наївне хлопчаче бажання полетіти і вирватися в небо, на простір, у

безмежжя, у чистоту і синяву, розправити крила, озирнути степ і гори, увесь

світ...

Раптом десь майже неподалік, з вершини гори злетів у небо птах з

різким посвистом і завмер в польоті, розправивши широкі крила, ніби завис

у небі.

Айдар стрепенувся, і дріж пройшов його тілом. Беркут був великий, дуже великий, темно-бурого кольору, крила майже чорні, лише з невеликим

світлим візерунком на тулубі, а на хвості і плечах пера були зовсім білі.

Він завис у повітрі, здавалось, вишукуючи здобич, щоби каменем впасти

на неї з неба, але Айдар зіщулився, стало йому боляче і страшно, як малому.

Тільки хай живе, хай на цей раз живе, аби не трапилося зараз з ним нічого...

Скільки було тоді Айдарові років? Мабуть, тринадцять. Вони щойно

перекочували на джайляу у високотравній долині під горами, неподалік

текла річка, місцевість була чудова, і Айдар разом із ровесниками

допомагав старшим влаштовуватись на новому місці, виганяти коней на

пасовисько, обскакав верхи все довкола, а тоді помчав якомога вище в гори, прив'язавши коня, і сам поліз у гори.

Врешті вибрався доволі високо і відчув, що втомився, тоді знайшов собі

місце для відпочинку. То була невисока вершина гірського хребта, тут і

всівся хлопчак, дивився на долину, бачив кочівку, своїх родичів біля юрт, бачив коней, що бігали на пасовиську неподалік, і гори довкола. Він був

щасливий.

Ось тоді йому захотілося літати, ось тоді вимріяв він собі такий політ, задав безнадійне питання собі, а потім старшим, на що ніколи відповіді

бажаної не дістав, — чому людина не може літати?..

Тільки старий джунгар Кудабай якось сказав йому: