Єрусалим на горах

Світ наш простий, і світ наш затаєний у тисячі таємниць, і хто знає, чи варто до всіх таємниць добирати ключі. Може, досить лягти на купу старого хмизу в малиннику на пагорбі за моєю хатою в селі, піддатися його, світу, чарам, і тоді відкриється тобі гніздо малинівки, і заграють на сонці кольори, і запахнуть усі достиглі ягоди разом із розпареною кропивою, і побачиш, як тонко Бог вирізьбив малиновий лист, і як «сонечко», немов вертоліт, злітає з твого пальця, а руда мурашва снує уверх і вниз по всіх стовбурцях, квапиться кудись поміж хабаззям — і нічого тобі більше не треба, окрім цього спокою душевного, оцієї скромної краси, мудрого миру, в якому для кожного є місце, є робота, є життя.

Колись я вперше подібне пережив, побачене й осмислене мене потрясло; колись я ненароком заглянув у вікно світове, за яким гойдалося гніздечко з одним яйцем, схожим на велику зеленкувату краплю. Кожної митті гніздечко могло перехилитися і яйце могло викотитися і розбитися, але цього не сталося, все в міру було виважено — і вітер, і будова гнізда, і навіть яйце не могло бути ані більшим, ані меншим.

То невже я тоді торкнувся світової гармонії?

Хто міг відповісти на це питання? Зрештою, я не очікував від когось відповіді, я шукав її сам у собі — і безліч разів знову й знову припадав до свого малювання, що називалося «День, який я підглянув».

Чи це була моя найкраща робота? Очевидно, ні. Критики знайшли б у ній певні вади, а найперше — перевантаження деталями, що заважало, може, зосередженню думки, але свій «День…» я любив, мені ніколи не надокучувало його допрацьовувати — щось змінювати, а щось додавати, там пригасити колір, а там — підпалити; ні, ні, це не було тупцювання на місці чи копирсання в самому собі, це було, може, сходження углиб натури, пізнання і єднання з нею.

Моя дружина, якось розглядаючи картину, попросила:

— Слухай-но, Василику, я не можу оцінити, що ти намалював, може, це ще не шедевр… може, взагалі мазанина. Або й щось направду путнє, яке і через сто років буде хвилювати людей і буде примушувати їх розмишляти… і люди прийдешні теж побачать, як вітер віє у малиннику й вигойдує на стовбурці гніздо. Я б тебе попросила, щоб цю річ нікому, навіть у престижні музеї, не продавав… не варто, очевидно, показувати її також на виставках. Бо навіщо? Щоб начальство скривилося… щоб «передові» відвідувачі писали у книжці відгуків свої обурливі оцінки. Мовляв, той митець їде на БАМ, щоб оспівати геройський труд, той співає пеан дружбі радянських республік, той славить партію, той поповнює ленініану. А якийсь, вибачайте, Бережан заліз у корчі. Чи не смішно? Тому я раджу підібрати добру раму, принести «День» додому й повісити у нашій спальні. Добре?

Й Дарка цмокнула мене у руку, зазираючи при цьому у вічі; я аж схвилювався від цього поцілунку: колись у моєму селі цілували жінки чоловіків у руки лише з великої пошани.

Я, правда, таки збирався жінку послухати… збирався — день, другий, місяць, поки не забув про обіцянку й про поцілунок; поки котрогось надвечір'я до майстерні не постукав сам Володимир Іванович Подолюк — обкомівський куратор від мистецтва. Нічого надзвичайного у його відвідинах не було, він мав звичку приходити в наші майстерні для «ознайомлення і керівництва творчим процесом», а точніше — для контролю за творчістю. Подолюк і всі, які за ним стояли, вищі й нижчі єфрейтори боялися, щоб ми нишком не малювали чогось такого… такого, що випадає з рамок соціалістичного реалізму.

Усміхнений, як завжди у бездоганно випрасуваному костюмі, у невиразного кольору краватці, з червоним значком Леніна на лацкані, він правою рукою вітався, а лівою раз-по-раз прилизував майже зовсім лису голову. Очі його з-під скелець масивних окулярів стріляли тобі в лице підозріло, пильно, й коли Подолюк довго зупиняв свій окулярний обстріл на тобі, то здавалося, що він пронизує тебе наскрізь.

— Ну-ну, — казав Подолюк, — давно я не був… що тут поробляєте? Чи, може, не раді гостеві, га? — Він ввічливо сміється, показуючи рядок бездоганно білих зубів; він умів сміятися зубами.

А проте я по-дружньому беру його за вузькі плечі, мало не обіймаю і воджу його по майстерні, і показую зо два десятки картонів, привезених мною з Гуцульщини; я цими роботами, якщо по правді, тішуся, нема там гуцульського етнографізму, красивості, зате є гуцульські «роботи та дні» у гірському колгоспі: є полонина і нічна ватра, є будова хати, є показовий Палац культури в оточенні смерек, є старосвітське розпилювання дощок на трачці, є на цвинтарі сивий грабар, що оперся на рискаль, а за грабарем — могили та могили, які він насипав за життя, є підхмелений лісоруб, який дрімає, сидячи під облупленою, як стара єврейська корчма, сільською «Берізкою», є церковця з похиленим хрестом на бані, і є вуйна Параска, що сидить за ткацьким верстатом, є діти, що купають коней у Черемоші, є голова колгоспу — владний лобатий чолов'яга, який сидить за столом, поклавши важкі п'ястуки на столешницю, і є там гойна молодичка, білява, зеленоока відьма, в яку закохане — це я знаю точно — все чоловіцтво села (і мені здається, що теж перебуваю серед того чоловіцтва).

Я так і признався Подолюкові, щоб його трохи розвеселити.

— Чи вам про дурниці думати, про любасок із Гуцульщини, коли наступають на вас неприємності? — Він не договорив, навмисне розтягував собі задоволення; солодко було йому спостерігати за мною. Булькаті його окуляри фіксували, певно, мій стривожений погляд і раптово зблідле обличчя; він тішився, що я поступово, як утопленик водою, наливався непевністю, і в цій непевності, як у калабані застояної зеленої води, я переставав бути мистцем, на дно баюри втоптувалося моє ім'я; у непевності я почувався винним без вини, як в'язень перед енкаведистами.

Ні, мої нові роботи Подолюка сьогодні не цікавили, він прийшов з неприємною звісткою, це було відразу видно з його усміхнених зубів.

Я безпорадно оглянувся; я мимоволі зиркнув на полущений образ Христа на старій іконі, що висіла в кутку на стіні, й подумав: «Боже, де ти на цій земній юдолі набираєш цілі копи неприємностей, які обсідають нас? Кожного дня кожному, кому тільки не заманеться, мистця можна звинуватити в пристрасті до національного, що, зрозуміла річ, сусідує із націоналізмом, у формалізмі, втечі від сучасності, в прихованому небажанні оспівувати радянську дійсність, в потягу до патріархальщини».

О, тяжкі гріхи наші.

Подолюк мав приємність від того, що нанизував, як коралі на нитку, наші вольнії, як кажуть, і невольнії прогрішення. То викличе в обком й поспівчуває, що вчора на засіданні бюро обкому негативно прозвучало ваше прізвище: зазнаєтеся, майстре, не буваєте в колгоспах, на заводах, нема портретів передовиків; то конфіденціально повідомить, що є сигнал: Бережан захоплюється іконами й навіть малює іх для продажу. Що, це не правда? Ніхто й не стверджує, що це правда. Але сигнал є сигналом. А хіба на цей раз теж не підтвердите сигнал, що ви десь-колись нарікали на обласне начальство, яке нібито спеціально зволікає з будівництвом нового приміщення Музею… нібито, хе-хе, партійне начальство спеціально очікує, щоб коштовні ікони, що зберігаються у непристосованому приміщенні, зіпсувалися від вологості. Невже ви, Василю Васильовичу, запідозрили партію в недбалому ставленні до національних скарбів, хоч… хоч ще треба довести, чи ікона в комуністичному суспільстві матиме естетичну вартість. Що, ви не так сказали? Перекрутили ваші слова? Але ж диму без вогню не буває. Пам'ятаю, які блискавки ви кидали з приводу підпалу бібліотеки у Києві… були, були там далекосяжні натяки. Та це я так, до слова, щоб ви пам'ятали, щоб остерігалися. Народ, знаєте, заздрісний, злий, а ви, товаришу професор, на видноті.

Іншого разу Володимир Іванович пізно ввечері потелефонує, що так і так, сьогодні на виставці «Люди й час» у Карпатській галереї в книзі відгуків прочитав не вельми приємну оцінку вашого триптиху «Бойківщина, яку я люблю». Пенсіонер, здається, на прізвище Гордієць, людина заслужена, пише, що на ваших картинах забагато похмурості, мало там відчувається радості. Художник (від слова «худо» — ха-ха), пише пенсіонер, виносить на перший план стару бойківську хату, оборіг, лавку біля перелазу. Далі — білий кінь, що пасеться. На другій же частині триптиха — косовиця… Косять бідні бойки траву вручну. А на третій частині… Хіба це сучасне бойківське село, хіба так працюють наші горянії? — запитує вас, Василю Васильовичу, шановний пенсіонер, і він має рацію… так, має, бо те саме я вам говорив на засіданні виставкому. Хіба я вас не попереджав: збіднюєте сучасність. Де телеантени на дахах, де лампочка Ілліча, де на вулиці сільськогосподарська машинерія? Нема ніяких ознак того, що Бойківщина живе в достатку. Хоч би «Москвича» якого намалював, що забрів на подвір'я, — була б значуща деталь. А так виходить, що дуже смутно живеться нині на Бойківщині, художник нібито навмисне нагнітає похмурість. «Треба, отже, спитати з художника, з того Бережана, — пише пенсіонер, — чом він зводить наклеп на радянську дійсність. І притягти його до відповідальності».