Єрусалим на горах

Господи, яке безмір'я пласких, немов блощиці, рудих на колір і гірких на смак, зеренець страху засівало життя в мою душу — з них виростали хащі, в яких вилежується змій; траплялися роки або й десятиліття, коли змій спав тихо, обростав мохом, обплітало змія корінням дерев і трав, спадало на нього листя, що поступово ставало перегноєм… і на перегної, на гумусі колосилося жито й розквітали бриндушки. Життя ж бо є життям. Мені інколи починало здаватися, що ніякого страху в мені нема, що змій у мені здох: кого б то я мав боятися, здобувши в мистецтві й серед людей визнання та ім'я?

Деколи я настільки забувався, що дозволяв собі мати власну думку з приводу полотен Панаса Завади, котрого у сімдесятому засудили на п'ять років за нібито розповсюдження універсалів Центральної Ради; я говорив на спілчанських зборах, що мене не цікавить політичний світогляд Панаса, я найперше його сприймаю як талановитого мистця, його твори не арештуєш, вони живуть і будуть жити помимо чиєїсь заборони. Я так і сказав: «Вони будуть жити». Тоді — із-за стола президії підвівся товариш Подолюк — наш куратор із обкому, людина ввічлива, тиха, з постійною вибачливою усмішкою на тонких губах… я ніколи не чув, щоб товариш Подолюк на когось прикрикнув, щоб комусь клеїв ярлик, як це уміли робити інші куратори; він зовсім не був схожий на єфрейтора й на давнього оперуповноваженого Ступу; це був з вигляду рафінований інтелігент при краватці й завжди в бездоганно випрасуваному костюмі; він любив при нагоді продекламувати строфу, скажімо, з Байрона або ж — Тагора; особливо любив, перехиливши лисувату, продовгувату, немов огірок, голову на праве плече, декламувати Тагора. Я мав враження, що цього поета Подолюк штудіював наскрізь, бо таки знав його віршів чимало, але найчастіше він декламував на різних зібраннях художників чи письменників вірш Тагора, в якому сказано: «Людям нещасним, о праведний Боже, жаху позбутись, коли допоможеш? Допоможи їм, заляканим, стерти страх перед ближнім, раджою і смертю. Щоб не принижував. Боже, віднині жах нездоланний людину в людині».

Досі для мене залишається загадкою, чому Подолюк повторював повсякчас цю індійську молитву. Щоб продемонструвати нам свою начитаність? Щоб нас, малярів і письменників, відучувати від страху? Щоб ми почувалися вільними у своїй творчості? Якщо так, то це була наперед продумана облуда, зверхнє глузування над нашими пензлями і перами… так, глузування, бо Подолюк любив у своєму присмерковому обкомівському кабінеті, де на стіні Ленін день і ніч читає «Правду», відчиняти сейф і одна по одній діставати звідти «Справи» з прізвищами письменників, режисерів, художників, і при цьому вихвалявся, лагідно посміхаючись, що такі «Справи» ним заведені чи не на кожного з нас, бо кожен із нас може стати «ненадійним», бо кожного з нас або ж десь критикують, або хвалять, або на зборах принагідних тереблять кісточки, або ж згадують нас, не дай Боже, різні «голоси із-за горбів», або ж відряджають за кордон, або пишуть на нас анонімки, або представляють до орденів, і йому — нашому ангелові-хранителеві треба знати, хто й чим дихає, хто з наших родичів має п'ятнадцять'років Колими, хто був виселений на Сибір чи в Караганду, хто має вуйка в Америці, а кому стрийна в четвертому коліні, що мешкає, приміром, в американському Мініаполісі, висилає тричі на рік пакунки з шальовими хустками, і хто вдома тримає старі книжки, і хто милується іконами, хто — керамікою…

Серед інших «Справ» лежала в сейфі і моя папка, Подолюк якось спробував мені її показати, мені було б неприємно читати про себе доноси начальству, що мене, приміром, чекісти витягли зі схрону десь там під Коломиєю. «Поміг йому Бог не зазнати сибірської висилки, а шкода… шкода, товариші, бо вовка завжди до лісу тягне, його, Бережана, хлібом не годуй, а дай реставрувати ікони — патріархальним душком од нього тхне».

Невелика також була радість читати вирізку — газетну рецензію, в якій професор Дудак — «демократичний» сталініст, як він себе називає, розмазує маслом і медом мою картину «Львів із Високого Замку», на якій багато димарів, багато диму, багато дахів, багато антен — прикмет соціалістичного міста (а для виставки я намалював цю мазанину за одну ніч), і навпаки — майже перекреслює мою серію «Львівські середньовічні подвір'я», що складається з п'яти невеликих полотен, бо, мовляв, там мало сонця, повітря і багато тісняви, облуплених стін, заґратованих пивничних віконець.

І ще в колекції Подолюка вилежувалися рапорти стукачів, що десь-колись я не так сказав, не так поглянув на бюст Брежнєва, криво посміхнувся пам'ятникові Леніна, не запальне й не щиро плескав у долоні при партійній потребі.

Там, у сейфі з австрійським орлом на дверцях, були зібрані й замкнуті на секретний замок усі наші гріхи й прогрішення, добрі наші справи й можливі політичні помилки, покаяння та очікування вироків.

Над синіми папками «Справ», над нашими долями сидів, схиливши голову на праве плече, товариш Подолюк; сидів і цитував нам Тагорову науку про потребу позбутися страху.

Отож на моє гаряче казання в обороні картин художника Опанаса Завади товариш Подолюк, затаївши лагідну посмішку в кутиках тонких синюватих губ, зауважив:

— Ох, як ви помиляєтесь, Василю Васильовичу. Настане час і народ, і ми, і ви разом із нами, з партією, бо ви — теж партія, збере мазанину Завади і спалить на попіл… спалить, здоб не каламутити чисті душі радянських людей. Так буде… — І він знову посміхнувся й неквапно оглянув притихлий зал.

І ніхто з нас навіть не пискнув на знак протесту.

І ніхто з нас не пішов геть, ніхто… І я в тому числі; я чи не найбільше злякався своєї хоробрості, що виглядала у як каменем придавленій тиші хлоп'ячим донкіхотством.

Ми сиділи, зігнувшись у три погибелі, і свердлили очима підлогу.

Він просто зневажав нас.

Цитуючи Тагора, Подолюк, як я згодом зрозумів, і не прагнув приголомшити когось знанням східної поезії; Тагорову молитву до Бога, щоб увільнив нас, грішних, від страху, Подолюк призначав для зворотної мети, для того, щоб при потребі й без потреби заради спорту нагадувати нам постійний обов'язок боятися.

Обов'язком мистця є боятися?

Тагорова молитва служила йому за вуздечку, якою посмикував то вправо, то вліво («Лєвой, лєвой, лєвой!!!»), а часом ремінною вуздечкою бив нас по очах, і душа наша сліпла.

Уявляєте осліпленого мистця, котрий малює радощі «соціалістичних перетворень»?

Уявляєте глухого музиканта, який вслуховується у клекіт трудового дня?

Кожний з нас як умів відганяв від себе страх, віддаляв його чи лише притамовував. Може бути, що ніхто відверто не признавався, що певний пласт його творчості — це старосвітські замовляння від страху: були романи-замовляння, були поеми, були ролі низького рудолисого вождя з борідкою клинцем, який бігав по сцені, заклавши руки в кишені камізельки, й виспівував, що «є такая партія»; були полотна з рожевими свинарями й такими ж поросятами; були люди з орденами, які (нібито ми цього не знали?) їх не заслужили; були на наших полотнах міста, над якими сходили веселки, а в тих веселкових містах, мов на глум, лише по дві-три години подавали людям воду.

Але тихо — ш-ша…

Труднощі на те і є, щоб їх переборювати і йти вперед до світлого майбутнього. Що, хтось там, невмиваний, стоїть із кляпом у роті, хтось у чорних окулярах, хтось лукавить, фальшивить, бреше!

Пс-с-с…

Інколи, коли ми випадково збиралися в пивничці «Лис Микита» й попивали каву з коньяком, до нас підступав старий патлатий поет у масивних рогових окулярах, який рідко бував тверезим, а, будучи п'яним, сміливо кожному з нас виговорював ув очі, хто є хто, розпанахував наші виразки і смороди, наші страхи, плазування, а себе виставляв стукачем кадебе і цілком направду, поклавши палець на губи, просив нічого «такого» при ньому не говорити, бо тоді він змушений буде донести… так, змушений, бо інакше донесе хтось інший.

Ми слухали його коли з острахом, коли гидливо, а коли й з жалем… і, жаліючи його, наливали повну чарку.