Шабля i стрiла
Шабля i стрiла читать книгу онлайн
«Шабля і стріла» — нова книга Юрка Покальчука, в якій автор торкається різних
пластів історії — від прадавньої міфології своєї рідної Волині («Озерний вітер») до
карколомних пригод отамана опришків Данила в Україні («Шабля і стріла») і пізніше в
просторах Азії, де його суперник кипчак Айдар стає потім побратимом, з яким вони
разом вирушають на Січ. Далі письменник сягає в двадцяте століття —
республіканська війна в Іспанії — рота імені Шевченка в Інтербригаді («І зараз, і
завжди...»), боєць якої Андрій Школа проносить віру у свій народ і Україну через все
життя, не зігнувшись ні на війнах, ні в сталінських таборах.
В усіх творах, як завжди у Юрка Покальчука, буяють пристрасті кохання, густа
еротика, але над усім наскрізно проходить одне — віра у високі моральні принципи як
найвищу цінність, в людську шляхетність і особисту гідність, в незламну любов і
справжню дружбу, у силу і непереможність високого духу — те, що, на думку письмен-
ника, в усі часи і віки творило з людини Людину.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
зрадив вас тільки на коротко, тільки на кілька нічних годин...
Ви вірили мені, а я вам, і всі таки мовчали, тільки в очах Раду ковзав
гейби затаєний біль, німе питання — ти, Данку, з нами завжди, як ми всі
присягали, чи також без нас...
Я тоді був без вас!
Ні, я ніколи не був без вас, я віддав би своє життя бездумно, бо я вам
вірив, а ви мені. Але то все було окремо. А це було поряд. Це було зі мною.
Вона вибрала мене, а я її.
А хто ще знав, хто ще знав чи міг знати, коли серед ночі увірвалися в
хату жовніри і мене голого стягли з ліжка, і я прокляв годину і хвилину, коли пізнав цю жінку.
Але мене пов'язали, як щеня, і вона плакала в кутку, я поглянув у її очі, вглиб і збагнув, що вона знала.
Старий Карпюк, у якого ми віддавна не раз домували і таборились, не
знав нічого, і вона його не видала, бо його не зачепили.
Я полюбив діда, який урятував нас, приховавши одного разу, коли за
нами гнались, і, діставшись його хутора, ми могли або битись до останнього
і вбити й його, або ж...
І тоді він сказав — я був з Наливайком ще хлопчаком, я вам вірю. І ми
четверо заткались у глибокий льох разом із конями і всім, і ми.всі знали, що
як нас виловлять, то вже й нам кінець і дідові.
Де у світі беруться люди, спроможні комусь отак повірити, та ще й і з
першого погляду. Ті, хто спроможний життя своє поставити під загрозу
заради тебе — чужинця, не знати кого, — і все-таки мірять і ризикують.
Свічку ставитиму ціле життя за Карпюка, як за старого Свири-да — віра
у щось вище за життя, за сьогодні — просто віра в людину...
Я не зрадив Свирида — земля йому пухом — я продовжую його справу!
Я не зрадив Карпюка, бо ще ж була і його жінка! Боже, дай мені колись
таку вірну подругу життя!
Вона чекала мене довго, казав Карпюк, вона чекала мене півжиття, поки я
вернувся — вона була для мене єдиною, яку я любив, і виявилось, що я теж
був для неї єдиним.
Я вернувся тільки для неї, і ми зажили — просто, повільно, але зажили
удвоє.
Вона вже мала за батьків той хутір, в який і я вклав, що надбав за свої
мандри. І нам вдалося.
Дітей не надбали — не встигли, але, Данку, ви наші діти, бо ви — це я
змолоду. Ви — це я!
З Мотрею запізнав мене Карпюк.
Час минав, і Карпюк бачив мої нелегкі роздуми, і якогось вечора я
розповів йому про Ганю, і він сказав — ти такий гарний, тебе повинні
любити усі дівчата на світі — я знаю, що робити. Ти лиш зачекай трохи.
Йому всі вірили в довколишніх селах, його слово було законом, або ж
просто правилом — він був мудрий, він знав і до нього за порадами
приходили з кількох сіл люди.
Мотря, молода вдова, господиня заможна, в неї працювало кілька
наймитів, але ж і сама вона з ранку до ночі була на господарстві і їй велося
добре.
Але ж порядного хлопа доля їй не давала, а будь-хто був не для неї.
Минали роки, і жінка нудилась і мучилась сама. Були залицяльники і
немало... Але ж... вони зустрілись один раз — і все було зрозуміло.
Данило пішов її провести на сусідній хутір і прийшов під ранок, хлопці
були сполошені, але, побачивши його, зраділи спершу, а потім враз
спохмурніли.
Я знаю, я тоді вперше прийшов до них інший, все було добре, але я був
інший, і вони вчували це, особливо Раду, який жартував, сміявся, удавав
веселуна і паливоду, але в його очах, в глибині його чорних зіниць був
непояснений сум.
Я все розумів, або не все, але так було, так сталося, я не міг їм дати все, а
вони мені мали пробачити все і пробачили.
Але пробачили сумно.
Ми понадились до Карпюка, ми йому добре відшкодували збитки з його
тривог і небезпеки, яка через нас чигала над ним час від часу, ми всі любили
його і його тиху, покірну, глибоку Ганну.
Але ночами я тікав у сусідній хутір і появлявся під ранок.
Врешті вони звикли, як звикають до ґанджа чи хвороби когось із друзів: що робити — так сталося.
А я, розпружуючись від минулого в обіймах розкішної Мотрі, знав, що в
чомусь їх зраджую, але готовий був кожну мить свого раювання
відшкодувати їм своєю відданістю.
І вони це бачили і знали, і так минуло півроку.
Певна річ, я десь почував, це може для мене зле скінчитись, але я
починав її любити, це були години і дні, але я якось відчув, що це моя жінка!
Чи це була спрага моя за минулим, але я не міг довго без неї і вертався на
цей хутір, вже не заїжджаючи й до Карпюка, просто туди, і хлопці чекали
мене в яру поночі, і я лиш Богові дякую, що коли мене пов'язали, ми не
заїхали до Карпюка, і сліду не було під дідового хутора, і хлопці були в яру, і я не підвів старого і моїх побратимів. І у в'язниці думав — я винний перед
всіма, я помру, ниє вони житимуть.
Дякувати Богові, я не буду винний в смерті жодного з тих, кого люоблю.
Коли жовніри розбивали двері в Мотриній хаті, я лиш встиг сказати їй —
кажи, що я взяв тебе силою, що зґвалтував просто зі зброєю в руках.
А вона сказала мені в останню хвилину — я вагітна, я ношу твою дитину
в собі!
Я ще був голий, схопившись за шаблю, але їх було десятеро, і мене
вдарили ззаду, хтось вскочив у вікно цозаду мене, і я отямився лиш
зв'язаний по руках і ногах, все ще голий, на возі, чув, як жовніри сміялися —
спіймали кнура на гарячому, треба було ще ту курву виграти всім разом, аби
знала, як розбишак приймати до ліжка, і тоді несамовитий біль пройняв
мене, коли я згадав Мотрині слова — я ношу дитину від тебе!
Що ж із нею буде, із сім'ям моїм, що ж станеться з безбатченком — без
роду і племені, з байстрюком в очах світу — що йому скаже мати, або ж їй, що ж воно, моє дитя, знатиме про свого батька?
Я готовий був умерти і за тих кілька тижнів, коли чекав шибениці, передумав усе своє життя.
Чому Голембовський, який любив мене, це ж було очевидно, так
зненавидів мене через Ганю?
«Останньому жебракові віддам, але не тобі!!!»
Чому не мені?
Він хотів мене для себе?
Але ж він сам завів мене до Горпини, сам попхнув у світ Жінки, сам
змусив пізнати красу жіночого тіла.
Бо сам мав цю Горпину не раз, бо ми там поєднувалися з ним у якомусь
божевільному світі чужих пристрастей.
Але ж Ганя, то була його донька — тут був теж він — але і не пін! Тут
були тільки ми двоє, тільки ми двоє і йому у цей наш світ увійти було зась!
Я ж бо на той час теж любив його, як... може, насправді, як батька, якого
я ніколи не знав, як старшого, розумного, освіченого, як... Не знаю!
Але він зрадив мене своєю зненавистю, яка вмить знищила все, що між
нами було!
Як він не збагнув, що я вже дорослий чоловік, когось можу полюбити!
Не його, чоловіка, батька, покровителя, а просто жінку, яка випадком
долі виявилась його донькою!
Що таке любов?
Що таке людина в усіх її виявах?
Де я і хто я?
Я готовий був померти і думав, що заслужив смерть, яка може і стане
врешті отим останнім моїм кроком до всеосяжного спокою.
До іншого буття, в позасвітньому просторі.
— Ми прибули, — сказав Раду тихо, майже пошепки, — ви
ходьмо!
І тільки зараз Данило збагнув, що хлопчак увесь час тримав його руку у
своїй і тепло його долоні, щойно Данило почув ці слова, наповнило його
знову силою життя!
Данило важко виборсався з сіна, в якому їхав, і щойно ступив на землю, як утрапив в обійми Михайла, Гната і Степана.
Раду виліз після нього і стримано чекав, поки Данило повернеться до
нього. Данило обіймав малого, як своє життя!
А хлопці вже гомоніли — це малий вигадав з щурами, ми вже боялись —
не вдасться, а тут ще та мжичка допомогла, і юрба перестрашилась щурів...