Дiти

Вони під’їхали до самої річки й зупинились коло містка. Роман зсадив Лялечку на землю, і той полегшено зітхнув. Як тут було гарно! Прозора водичка дзюрчала між камінцями, і де-не-де мигтіли малюсінькі рибки. Лялечка попробував, чи тепла вода.

— Ей, ти у воду не лізь! Намокнеш, хто буде за тебе відповідати? — закричав Роман.

Лялечка слухняно відсмикнув руку. Коли він обернувся, то побачив, як Роман, присівши на камінь, курить цигарку, раз у раз дивлячись, чи хто не йде.

— Ти теж дивися. А то як наднесуть когось чорти, біди не оберешся…

Лялечка захоплено дивився, як у того з рота й носа клубками йшов дим.

— А ти вухами можеш дим випускати?

— Що, я клоун? — образився Роман. — Ану розкажи мені, що ви за лиса збираєтесь ловити!

Лялечка мовчав.

— Не бійся, нікому не скажу! Щось я чув від Славка, ніби лис якийсь у вас відро з фарбою вкрав. Чого тільки ті діти не придумають! Цирк! Може, ваш лис ще балакати вміє по-нашому?

— Не знаю, — буркнув Лялечка сердито. — Я з ним не говорив.

Роман реготав, може, з хвилину, а потім несподівано зробив страшні очі:

— Хочеш, я тебе навчу, як на лиса полювати? Значить, так, береш сокиру, як не маєш рушниці, і гайда в ліс. Знаходиш лисячу нору, розкладаєш вогонь, щоб дим тягнуло в нору, і чекаєш. Довго, недовго, але чекаєш…

Роман спинився і посміхнувся недобре. Лялечці раптом здалося, що зараз станеться щось страшне. Він хотів затулити вуха, аби не чути Романових слів, але не міг поворухнутись.

— Так от… Як лис почне задихатися, то мусить або вилізти з нори, або здохнути. А котрий лис хоче здихати? От він вискакує з нори, а ти його сокирою по голові цюк — і все. Найтяжче нору знайти, правда?

Лялечка опустив очі. Але Роман, добре його налякавши, подобрів.

— Не бійся, не вб’ю твого лиса! Я тебе, коли хочеш, буду кожного вечора катати. Тільки не скажи, що я курив, бо будеш бідний, небоже. Пойняв?

— Угу, — хитнув головою Лялечка.

— Ну, сідай! Поїхали! — позіхнув Роман.

Лялечка не хотів іти спати. Він все ще сподівався, що лис з’явиться сьогодні. Вже геть стемніло, а хлопець і далі вибігав надвір, вслухався, як вітер шарудить вишневим листям.

— Ти підеш спати чи ні?! — розсердився дід. Він, як завжди, дивився телевізор, а Лялечка своїм рипанням заважав йому зосередитись на останніх новинах. Баба розмовляла з сусідкою і не мала часу вкласти Лялечку спати.

Хлопець ходив з кімнати в кімнату, і йому здавалось, що лис ось-ось вигляне з-під канапи або з шафи.

— Лисе, лисе! — тихенько покликав він. — Киць-киць!

Як же кличуть лисів? Ні, у всякому разі, не киць-киць, як котів.

— Лисе, лисе! — кружляв Лялечка по кімнаті.

В кутку щось важко зітхнуло, аж задеренчали шибки.

— А то що таке? — сплеснула руками бабця, ввійшовши до кімнати і засвітивши світло.

На підлозі яскраво вирізнялось кілька зелених слідів. Їх не було багато, але бабця закричала:

— Хто сюди пса привів?! Хто сюди пса привів, я питаю?!

Прибіг дід і закричав теж:

— Ви тут всі подуріли! Який то пес, як то кіт! Дайте мені нарешті відпочити!

— То лис, — тихенько сказав Лялечка, і він єдиний мав рацію.

Розділ XI,

Справді, то був лис. Але який нещасний! Всі вже спали, тільки Лялечка не спав. Місяць світив ясно, і було видно як удень.

Лис сидів на кріслі, звісивши свого жахливого хвоста, геть злиплого від фарби, і тихим сумним голосом розповідав:

— Сьогодні я помітив, що шерсть (тобто листя) починає облазити, і так перелякався. Я не хочу бути лисим лисом.

Лялечка пирснув, надто вже смішно звучало «лисий лис». Мацько образився:

— Тобі смішно? Інші теж сміялися. Їжак Грицько сказав, що я найсправжнісінький кущ, тільки смерджу фарбою. Думаєш, хоч одна пташка сіла на мене? Нічого подібного! На пеньки сідали, а від мене тікали, як від опудала. А смердить як! Видно, фарба ще не просохла.

Лис щосили чухав себе лапою. Лялечці аж шкода його стало.

— Коли б я знав, що то погана фарба, то сказав би тобі.

— Коли б ти знав! — обурився лис. — Люди все повинні знати! Можуть всюди ходити, куди їм заманеться, не те, що наш брат. Тільки висунь носа із заповідника — трах-тарарах! — і тебе нема. Всі ви такі розумні! Понавигадували різної гидоти… Що буде, як я весь облізу? А може, захворію і помру.

— Ой, не вмирай, лисе, я тебе прошу! — перелякався Лялечка. — Не вмирай, любий. Давай викличемо лікаря.

— Ото придумав! Знаю я ваших лікарів! Здеруть шкуру і спасибі не скажуть. У нас, звірів, один лік: травичку яку з’їсти і в нору відлежуватися. А яку травичку від цієї клятої фарби, того я не знаю. Нюх у мене пропав, смак теж. Воно б, може, кущикові не треба їсти, але ж не можу я одним повітрям живитися. Так чи не так?

— Так, — погодився Лялечка.

— Їсти в тебе чогось не знайдеться? — наважився спитати Мацько. — Я, крім малини, нічого в роті сьогодні не мав.

— Я зараз щось пошукаю. А що би ти їв?

— Що-небудь.

— Почекай.

Лялечка зліз із ліжка і тихенько прокрався до дверей. Найважче було відчинити їх, так, щоб не дуже рипіли. Як хлопець не старався, але це йому не вдалося. В другій кімнаті спали дід з бабою. Дід страшенно хропів, аж здригались стіни. Лялечка, холонучи від страху, перебіг кімнату й опинився в коридорі. Там було дуже темно. Лялечка ледве не перекинув відро з водою. На кухні він вхопив кусень хліба і, подумавши, взяв ще горня з маслом та огірок.

Лис спочатку з’їв масло, потім хліб, а коли залишився тільки огірок, сказав, що вже наївся.

— Хороший ти, як тебе там звати?

— Олег.

— Хороший ти, кажу, Олег. Поїв, спасибі, аж на душі полегшало!

— А тебе, лисе, як звати? Лис?

— Мацьком мене звати.

Лис позіхнув, а за ним і Лялечка.

— Ой, щось спати хочеться! Не знаєш, чому це, як поїси, зразу на сон хилить і таким добрим робишся?

— Не знаю. Лисику, розкажи щось про себе!

— Потім. Щось спати захотілось. Ти не будеш проти, як я у вас в стайні на горищі переночую. Надворі вітер, ліньки пертися до лісу.

— Як ти туди вилізеш?

— По драбині, звичайно. Думаєш, лиси не вміють лазити по драбині? Лиси все вміють. Ну, то як?

— Ой лисику, я такий радий! Залишайся у нас!

— Ну, що ти! Я переночую і піду. Добре, що в тебе пса нема. А ти, може, щось придумаєш, як ту кляту фарбу вивести…

— Я діда спитаю.

— Спитай. Тільки про мене ні-ні!

— Ні-ні!

— Знаєш, коли мені на душі кепсько стане, так кепсько, що хоч скавули, я собі скажу: «Сонце все-таки зійде!» І, диви, трохи краще стане.

— «Сонце все-таки зійде!» — повторив хлопець, хоч нічого не зрозумів.

— Ну, бувай!

— Бувай, лисику! Приходь!

Лис стрибнув у вікно і зник. Лялечка ще хотів подивитись йому вслід, але голова його сама по собі припала до подушки, і він міцно заснув.

А Мацько, зарившись на горищі в солому, довго вслуховувався у незвичні для нього звуки, і очі його лагідно блищали в нічній темряві.

Розділ XII,

Прокинувшись вранці, наш лис усвідомив, де він необдумано вирішив спати, і вжахнувся. Боже, він опинився в пастці! Ранок почався зі звуків. Спочатку защебетали пташки. Лисові спросоння здалось, що він у себе в лісі. Потім закукурікав півень, і це нагадало Мацькові, що він винен Вовкові тридцять курей. «Щоб ото курям у лісі робити?» — здивувався лис. Та тут заверещала свиня… Мацько розплющив очі. Де він спав! Не в норі, а на горищі. Людському горищі! Лис виразно, зовсім близько почув людський голос. «Тю-тю-тю!» І його аж затрусило. Оце так пригода! Варто комусь піднятись по драбині — і кінець. Лис гарячково зарився в солому і тут відчув, як його ноги торкнулося щось волохате й тепле. Він аж підстрибнув, але те волохате раптом замуркотіло і притулилося до лиса. Мацько похолов. Він знову відсунувся, і те волохате невдоволено муркнуло, чхнуло і стало продиратися крізь солому.