Маgнат
Маgнат читать книгу онлайн
В основі нового роману Галини Пагутяк — найзагадковішої і наймістичнішої сучасної української письменниці — химерна доля українського гуманіста поч. XVII cт., дипломата, поета, публіциста, видавця Яна Щасного Гербурта з Добромиля, побачена очима приблудного волинського шляхтича, який уміє бачити майбутнє, однак лише власне. Це не біографія, а лиш іскра, що пробігла між Ренесансом і Бароко, тінь від тіні чоловіка, що втратив не менше, ніж здобув. Письменниця прагне зазирнути за межу людської свідомості, осмислюючи пограничний стан людського буття.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Подумав я, що б сказав на те вельможний Гербурт. Напевно, посміявся б. Сам любив пожартувати. (АК: Пан Северин, напевно, згадав історію, яку всі переповідали. Про те, як військо Гербуртове воювало зі Стадницькими, а сам пан староста сидів удома над книжками, і коли до нього навідався розгніваний родич, сказав, що той йому перешкоджає бесідувати з мудрими людьми і нехай вступається геть.) Втім, не знаю. Однак мстивим він не був, а се відрізняє чоловіка великого від чоловіка малого. Як стоїш високо, то дивишся на світ по-іншому, і світ тебе бачить по-іншому. Орел не кинеться за мишею каменем згори, коли бачить зайця в траві.
Зробилося мені душно, бо був я вбраний на вихід. Прийти до себе тому шляхтичеві сказав лиш для того, щоб не випровадили його з порожніми руками, а відразу залагодили справу. Для багача то дрібниця, а я знаю, що таке переднівок, коли люди пухнуть з голоду, а негодована худоба стогне в стайні.
Я пішов просто до брами. День був темний, збиралося на сніг. Коло Ратуші був сякий-такий торг. Я не брав з собою ні Михайла, ні пахолка Павлуся, коли виходив пройтися, бо вже відвик від слуг. Дитиною мав я за опікуна кривого Омелька, який вчив мене, але не писати й читати, бо був неписьменний, а того, що сам умів: рибу ловити, гриби збирати, з лука стріляти. У нас слуги не вешталися без діла, жили ми по-простому. Нині дрова рубає, завтра подвір’я мете, післязавтра везе панів до церкви, а як треба, то йде з тобою на війну. А тут все по-іншому: кожен робить своє діло, а діла того мало.
Оминувши костел, вийшов я до ріки, що Вирвою звалась. Спуститись до неї не міг через високий берег, але й звідси було чути, як шумить вода і кришаться кавалки криги по краях русла. Боженьку, скоро весна! Я згадав, як ми з жінкою несли свічки додому з церкви на Стрітення і все прислухалися — чи щось змінилось, чи повернуло вже на весну. Навіть повітря ставало в той день м’яким, як шовк. Свічки були завинені папером із вирізаними зубцями, ніби пелюстки квітки. З нами йшло багато людей. Як у когось гасла свічка, інші казали «нічого!» і заново припалювали від своєї. Дивно йти серед дня зі свічкою. Прості люди не чували про Діогена, що так само ходив зі свічкою вдень, а коли його питали навіщо, відповідав: «Шукаю чоловіка!». Я собі се завше пригадував на Стрітення. А тоді ми приходили в дім і гасили свічки перед образами, двома пальцями. Така свічка добра для вмираючого або коли сильна гроза. Чи як дитина перестрашиться — на все помічна стрітенська свічка. Не знаю, чи тут такий звичай є, мусив би бути.
І тут я завмер від гадки: нема в мене дому, щоб нести туди стрітенську свічку. Не понесу я запалену свічку через браму до панського палацу, повз людей, що віри католицької. Чув я, що дехто зі шляхтичів стидається показувати свою, грецьку, віру, засуджував їх. А тепер сам боюся пронести запалену свічку через місто, щоб не кинули мені в спину «Схизматик!». (АК: Причина, очевидно, не в цьому. Пан Северин, що є ніби живим портретом католика Яна Щасного Гербурта, відчуває певний дискомфорт, бо повинен тримати образ, відчуває перед покійним зобов’язання.)
Туди, де я міг би нести свічку, не донесеш. Півроку не знаю, що діється в сина. Послав листа, а відповіді не отримав.
Той шляхтич, за якого я заступився, не знаю, якої він віри, на чолі таке не пишуть, має жінку, діти. Чи здогадується він, що я охоче став би на його місце, прийняв би всі його клопоти? Сподіваюсь, справу його вирішено, і перед тим, як поїхати додому, зайде він до корчми, як годиться, вип’є чарку. Я не хотів з ним зустрічатись, і до корчми не пішов би, щоб не патякали потім про мене. Надто багато чужих життів хотіло прорватися в моє життя, а я волію тишу і спокій. На старість чоловік стає чутливий і вразливий. Ясновельможний колись розказував, як цілу ніч колись пробалакав зі сліпим лірником під мурами кляштора в Сусідовичах. Старого ченці не пустили всередину чи, може, він сам не хотів, але досить того, що пану Гербурту тої ночі відкрилося багато таїн, бо то був не простий старець, а може, навіть посланець самого Господа. Вони співали удвох наших, руських, пісень, я сам люблю їх слухати. Я ще застав у Боневичах скрипаля і трьох співаків, що розважали товариство в неділю при обіді. І бачив лютню в кабінеті ясновельможного; однак не чув, щоб той коли-небудь співав. (АК: Це правда. Гербурт сам складав пісні і грав на лютні. До нас дійшла лише одна, написана місцевою говіркою. Її можна знайти в «Геркулесі слов’янському»:
Певно, відспівав своє, як молодість минула. Звісно, в Низькому замку музиканти є, але тепер жалоба, не вдасться мені їх почути. А шкода. Боневичі супроти Низького замку, як хижка супроти палацу, а моя хата, що пішла з димом, ніби песся буда супроти Боневич.
Отямився я й побачив, що стою на самому краю берега, наче збираюся скочити з нього. Так виглядає збоку. Он там купи снігу, навіяні вітром з гір, там стіна костелу. Господи, де ж це я? Де мій дім? Хто я?
Знаю, волоцюга в одежі з чужого плеча. Тепер я зрозумів, ким став на старості літ. І що стратив ясновельможного пана Яна, й усе, що маю зараз, то рештки його колишнього милосердя. Не були б ми з ним схожі лицем і, смію сподіватись, душею, згинув би я без даху над головою і без гроша в кишені. І мушу це споминати не сім раз на днину, а сім раз на годину. (АК: Цей поетичний зворот взято з народної пісні — коломийки.)
За три дні вернувся маршалок. Ходили чутки, що він їздив буцімто до нового господаря, щоб далі дозволив йому лишитися при дворі. Може, й так, але я знав, куди пан Томаш збирався їхати: у кляштор бернардинів у Самборі. Міг сам пустити таку чутку, аби приховати делікатну справу. Мені, однак, здається, що маршалок більш відданий був Гербуртам, яким прослужив тридцять літ, аніж дому, що часто переходить із рук в руки, як се тепер буває. Чекав я, що він спитає мене про те, чи знайшов я щось по дорозі з Тернави до Боневич, але не міг ніде його стріти, може, навіть ночував він на старому місці, з яким я вже попрощався і не хотів туди вертатись. Чи страх мене тоді взяв, але як відрізало мене від Боневич. Вартувало туди поїхати, хоч нічого я не знайшов.
Я вже й забувати почав про ту оборудку. Як треба, маршалок мене б з-під землі дістав. Був він з тих людей, що звертаються до когось лише тоді, коли їм треба. Ну як ні, то ні. Видно, справді не пропало нічого, а те, що мені ввижалось, — пусте.
У неділю рано я зібрався до церкви. Пан маршалок стояв на ґанку, певно, йшов до костелу. Сонечко так гарно світило і гріло лице, що не хотілося ступати в остогидлу тінь. Маршалок привітно всміхнувся до мене, ніби ми бачились з ним не далі як учора.
— Гарну днину нам Господь дав! — мовив він. — Аби й завтра так було.
Я з ним був згоден щодо нинішнього дня, а щодо завтра сумнівався, бо цілу ніч мене боліла давня рана на правій нозі, що означало переміну погоди. Ну, я не втерпів і спитав: