Маgнат

Назавтра довелось мені забути про той дивний випадок на хрестинах. По сніданню вийшов я подихати свіжим повітрям, коли раптом гукнув мене пан Томаш, маршалок боневицький.

— Пане Северине, мушу з вами поговорити!

Вигляд у нього був стривожений. Він повів мене до якогось покою. Там стояли скрині, шкуратяні торби і згорнутий килим — усе з кабінету покійного ясновельможного. Видно, знайшовся покупець на Боневичі, назад дороги немає.

Маршалок наказав принести грітого пива з цинамоном та різними приправами, відпустив слугу, а тоді мовив тихо:

— Потребую панової помочі!

— Завжди готовий допомогти, — відказав я щиро.

— Приємно мені се чути. Нам разом довелося пережити тяжкі часи, і я думав, що вже все скінчилося, але… Є один клопіт.

Маршалок відпив добрий ковток, витер вуса й продовжив:

— Я хотів би спитати, про що мав бесіду пан з секретарем Стахом на тому тижні?

Я розгубився, а тоді згадав:

— А, у той день я ще питав вашмосць, чи не міг би чимось допомогти з паперами покійного ясновельможного, бо секретар йде зі служби й від’їжджає до кляштора в Самбір. А пан маршалок мені одмовив…

— Не одмовив, бо то не мені рішати! Я відповідаю за все те, що є в Боневичах, але ним не розпоряджаюся, бо воно мені не належить! — скипів маршалок.

— Се була приватна розмова, вашмосць, я дав слово шляхтича. Пан секретар виручив мене в однім ділі, я сам попросив його про се. Чому вашмосць не спитає його самого?

— Він уже в Самборі. Тоді я спитаю по-іншому: чи не просив Стах пана потримати в себе якісь папери, бо мені доповіли, що того вечора він заходив до вашого покою?

— Ні, вашмосць, не давав жодних паперів, і ви се знаєте. Вчора, коли я повернувся з Тернової, то помітив, що хтось рився у моїй скриньці.

Пан маршалок відвернувся. Я чекав, що він почне божитися чи навіть сердитися, але ні. Тому я мирно сказав, щоб не ставити його в незручне становище, бо він чоловік підневільний, і ми всі, хто були при вмираючому ясновельможному, загрожені.

— Нічого не пропало. Нехай вашмосць просто скаже, в чім річ, може, я чимось допоможу. Пан Стах не був моїм приятелем.

— Скажу. Я сам оглядав три скрині з книжками і дві шкуратяні торби з паперами покійного, що не вмістилися у скрині, перед тим, як їх поклали на сани, щоб везти до замку. Стах їх повіз. Було з ним два гайдуки і кучер. Не далі як позавчора я оглянув куфри й побачив, що одна торба розпорена. Сюди ніхто не заходив, бо лиш я маю ключ. Не пам’ятаю, що за папери там були, начебто листи. Покійний ясновельможний лишав собі копії, а часом не відправляв написані листи, тримав їх у себе. Ми зі Стахом домовлялись, що він складе реєстр листів, але виявилось, що він того не зробив, кинув усе й поїхав до Самбора, хоч се могло почекати. Признаюсь, що його рішення йти в ченці мене здивувало. Міг би знайти собі щось ліпше з його головою.

Я знав трохи більше про причини Стахового рішення, себто здогадувався, але, з іншого боку, міг помилитись. Пан секретар був хитрим, як лис, і міг мене розжалобити, знаючи моє м’яке серце. Мене більше здивувало, чого маршалок так переймається тією розідраною торбою, адже ясновельможний мертвий, і коли щось пропало з паперів, то воно не повинно йому зашкодити. Aut bene, aut nihil. Щось я часто згадую сю латинську приказку…

Помітивши, що я не виказую ні найменших знаків тривоги, пан Томаш сказав трохи ображено:

— Хіба пан Северин не знає, що у ясновельможного було повно ворогів?

— Але ж тепер їх нема! — не втримався я від посмішки.

Маршалок витріщився на мене, а тоді кинув сердито:

— Видно, що пан далекий від політики. Є особи, які хотіли би здобути листи покійного за велику плату. Не можна бути таким безпечним!

Се правда. Тут він мав раціо. Бог боронив мене від тої політики. Смисл мого життя полягав у тому, щоб вижити в сьому світі, не вмерти з голоду.

— Присягаюсь честю, — мовив я, — що не давав мені пан Стах жодних паперів. Надто простий я, щоб щось таїти супроти свого благодійника і дому Гербуртів. А якби й піддався на чужі вмовляння, то вашмосць мав би вже сі папери, де б я їх не сховав.

— От я й подумав: саме тому, що пан довірливий і чесний, то міг піддатися. Мав би потім вашмосць дуже великий клопіт. Я радий, що нічого не сталося.

— А чи не могла би та торба розірватися по дорозі? — припустив я. — Могли б папери висипатися по дорозі. Сніг білий, ніхто не помітив. Та й не думаю, що цінні папери зіпхали в торбу. Ви ж самі забрали ті, що лежали в шухляді, замкненій на ключ.

— Так, вони вже у ясновельможної. Здебільшого то були всілякі рахунки, вони найперше потрібні, щоб оцінити стан маєтку. Завтра я їду до Самбора, тільки не хочу робити там бучі, бо не певен, чи щось дійсно пропало. Але як випливе, то відповідати мені.

— Я міг би проїхатися тією дорогою й почитати, так би мовити, сліди. Мене отець колись вчив вистежувати дичину.

— До чого тут дичина?! — визвірився маршалок, і тут до нього дійшло: — Ага. Того дня занесло дорогу, а нею їздять лише з одного двору в інший, то секретар поїхав довшою через Тернову.

Я щось не пригадував хуртовини останнім часом, сніг падав, але коротко, однак не став питати.

— Я міг би послати людей, пощо пану трудитися?

— Я знаю, що треба шукати і як. Та й слуги можуть розповісти у дворі. А я візьму свого пахолка, він має гострі очі.

— Добре, нехай вашмосць візьме того самого кучера. Я накажу, аби він завтра зранку був готовий.

Якщо пан маршалок так легко погодився, отже, має чого боятися. А для мене се просто була нагода щось робити, бо коли сидиш без діла, на душі стає каламутно.

Я бачив сю дорогу, спершу всіяну кізяками й соломою, широку, щоб могли розминутися дві зустрічні підводи, а далі вузьку, білу й чисту, що огинала гору й вилась наче змія. Над нею нависали брили снігу й важке сіре небо, а з кучугур стриміли прутики торішньої трави, свербивусу й терня, які могли спіймати листок паперу чи просто кавалок з нього. Я се так виразно уявляв собі, ніби зараз був там. За плечима — Високий замок і хатини внизу, замуровані снігом з вузькими проходами до стайні та криниці. Відлига вкрила сніг шкаралупою, і можна не боятись, що вітер замете сліди.

Кучер Іван їхав помаленьку на санях, а ми з Павлусем ішли по дорозі. Він дивився в один бік, а я в другий. Мені відразу здалося, що Іван щось знає, але секретар велів йому мовчати. Чи важко настрашити хлопа… Здалося, бо всім своїм видом кучер показував, яка то марна затія і що знайти щось на дорозі через тиждень ми не зможемо. Я сам знав, що затія не лише марна, а й підозріла. Бо я власного персоною обзирав узбіччя дороги, не минаючи жодного кущика. І врешті кучер почав нетерпеливитися, озиратися, дратуватися, покрикувати на коней та сіпати повіддя, тоді як ми з Павлусем йшли собі спокійно, з чистим сумлінням. Якщо секретар щось і вийняв з торби, то воно там, де він зараз перебуває, — у кляшторі єзуїтів, а ті вже з рук не випустять ні його, ні папери. Однак доки існувала інша можливість, я не міг вважати Стаха непорядним чоловіком. Я йшов тією дорогою не ради того, щоб допомогти маршалку, навіть не ради ясновельможного, якому вже ніщо не заподіє шкоди, а ради честі молодого чоловіка, що ставився до мене зверхньо, але тепер потрапив у біду. Оті перлові кульчики, що він беріг для своєї милої, якби не вони, то я, певно, не пішов би. І я вірив, що моє видиво тієї дороги, яку впізнав як щось знайоме, коли побачив уперше, щось мені підказує. Я мусив перевірити, хотів переконатись, що в тій мандрівці з книгами й паперами щось трапилось, і хотів знати що. Може, я знайду і врятую папір, списаний рукою мудрого чоловіка, що нічого не значить для маршалка чи для єзуїтів, але негоже, аби слова відніс вітер чи присипав сніг. І мене цікавив той чоловік, якого я не встиг добре пізнати за життя, але хотів пізнати після смерті. Бо я не розумів, чому його вважали вченим розбишакою, невдячним, пихатим… (АК: Є таке польське слово «вархол», що означає розбишаку, бунтівника, баламутника. Владислав Лозинський у книзі «Правом і лівом» стверджує, що так називали Гербурта сучасники поза очі. Самуїл Маскевич та інші мемуаристи відзначають зверхність, надмірну пихатість Гербурта та його дружини Єлизавети Заславської. Власне, всі свідчення сучасників про Гербурта недоброзичливі і вмотивовані. Якби Диявол з Ланцута пережив Яна Щасного, він залишив би цілком протилежні свідчення, чи хтось з рокошан. Але свідчень рокошан не збереглося. Захистити честь померлого родина не могла, бо з кревних залишилось саме жіноцтво, доньки і син були неповнолітні.) Я відчував якусь велику несправедливість щодо чоловіка, який стояв незмірно вище від мене і був скривджений і покинутий своїми ж. А проте серце теж помиляється.