Паруси над степом

Дощ, темрява, приглушені голоси — все це пливло, обминаючи хлопця. Тільки уривками в його збуджену свідомість проривались слова з розмови старших:

— А що з того? — роздумувала вголос Ліда. — Ну, рознесе нашу греблю. То в Краснопілках є міст, і в Лозоватці теж. Можна об’їхати…

— Все продумано! — озвався Володя. — Тарас Іванович сказав: наші хлопці там не дріматимуть. Полетять мости, будь спокійна…

Вони підійшли до земляної греблі. Десь близько шуміла вода, стікаючи вниз по кам’яному спуску. Володька прислухався до сварливого шуму: билась, нуртувала, пінилась вода, ніби погрожувала змести оцю вузеньку гребельку, що перетнула їй дорогу.

— Зажди, пустимо на волю! — сказав Шумило і тихо гукнув у темряву. — Михайле, де ти?

— Тут! — пробасило зверху.

Зінько вовтузився коло бетонного риштака; він, мабуть, стояв по шию у воді, бо на тьмяній клекотливій поверхні сіріла тільки його кудлата голова.

— Несіть каміння! — звеліло оте кудлате. — А ти, Лідо, пильнуй, щоб патруль не наскочив. — Він, звичайно, жалів свою однокласницю, не хотів, щоб вона лізла у воду.

Валько пірнув у темряву. Слизька грязюка розповзалася під ногами, і хлопець, крекчучи, дряпався по крутому насипу, штовхав поперед себе важкий гранітний уламок.

— Ти що, здурів? — булькав у воді Зінько. — Підірвешся!

— Єрунда! Ще більший принесу! — Валько не хвалився, ні; його покликали старші для діла, і щоб бути з ними як рівня, він готовий був — аби лиш сказали! — спиною закрити бетонну трубу.

З каменем Валько шубовснув у ставок. Холодна вода аж під груди йому кольнула. («Оце купіль! І як Михайло терпить? Мабуть, годин зо три вже дубне».) Щось мулке, противне забивало Валькові рот, вуха, очі, та він, зціпивши зуби, посунув за Володькою до риштака, куди тягла його швидка течія. «На, в твою пельку, очкастий! — загатив каменюку у вируючу горловину. — На, захлинайся, враже! Щоб знав, як наших чобітьми топтати!»

Ранком комендант викликав до себе старосту.

Обер-лейтенант не відповів на уклін Федоренка, і в старости затрусилися жижки. Та й Ліщинська, яка приготувалась перекладати, зиркнула вороже. Під очима у неї — темні кола, губи жирно нафарбовані. «Тьху!.. розмалювалася, відьма! — скривився в душі Федоренко. — Викаблучується, здохлятина, перед комендантом!»

— Мені доповіли, — почав холодно обер-лейтенант, — що ви вчора об’явили по селу про наше пересування ближче до фронту…

— Так, так, пане комендант, — зігнув шию Федоренко.

Він улесливо пояснив, задля чого було це зроблено.

Місцеве населення, залякане більшовицькою пропагандою, не змогло організувати достойну зустріч визволителям. То він, староста, потурбувався, щоб хоч проводи були як годиться. З квітами, з хлібом-сіллю…

— Ідіот! — обірвав Федоренка комендант. — Ви чули, що вночі розірвало греблю? Що в сусідніх селах знесло мости? Ви чули, що кажуть мої сапери: хтось зробив диверсію. Диверсію! Ви чули?

— Хрест мене побий, не чув! — забелькотів староста і позадкував до дверей.

— Ви знаєте, що із-за вас, йолопе, затримується пересування військ?

— Хрест мене побий, не знаю! — прилип Федоренко до одвірка.

— Ви розголосили військову таємницю! — німець труснув старосту за петельки. — Ви зрадник!

У Федоренка затрусились коліна, і він посунувся, як лантух, на долівку. Комендант рвонув старосту на себе, приставив до стіни:

— Вас треба розстріляти! Да, розстріляти, і я не пожалів би кулі, аби ви