Паруси над степом

На порозі стає Льоня. Сестра підводить голову. Вона кволо усміхається братові.

— Льонь, поправ комірець.

Сказати слово — мука для неї. Долонею зігріває хворе горло. Голос у Ліди глухий, хриплуватий.

Льонька дивиться в її змарніле, її добре обличчя, і йому хочеться плакати. Сестра грайливо жмуриться.

— Дідуган… скривився. Хочеш, прочитаю віршика? Про тебе.

Читає веселого віршика. Про губатого хлопчину — семикласника, який пасе кози в степу. Осідлавши цапа, вихорем мчиться Льонька і наспівує:

За умовами їхньої гри треба написати відповідь сестрі. І теж — віршами. Бере Льонька аркуш цупкого жовтого паперу, саморобне перо скрипить, витанцьовують букви, а вірш не клеїться. Виходить зовсім не смішно.

Ліда чує, як Льонька крекче над писаниною, і каже:

— Сходи на грядку. Огірка свіженького пошукай. Так хочеться…

І він йде за хату, на город. Огірків ще немає. Надворі буйно зеленіє травень. Просто відправила Ліда брата, щоб розвіявся трохи.

Вечоріє.

Скоро прийде додому батько. Повернувшись із фронту, він головує в «Червоному трудовику». Перш за все батько загляне в хатинку. Стомлений, пропахлий вітрами, він сяде на ослінчику і поведе неквапливу розмову. Що нового? — питаєш, донько. Є новини, є. Вантажну машину дали — тепер заживемо! Скоро стайню закінчимо, там за корівник візьмемось. От лісу тільки б дістати. Завтра в місто поїду…

І мати, яка весь день сапала буряки, примоститься поруч із батьком і теж — про своє. Дощик гарний пройшов, бурячки піднімаються. А як зелено в полі — любо глянути! Душа радіє…

Від їхніх розмов, від їхніх турбот війне таким могутнім поривом життя, такою дужістю і здоров’ям, що Ліда вся запроміниться, ладна злетіти птахом в блакить. Так, буде життя, буде радість!.. Тільки Гриші й Володі не буде.

І Ліда… Лідо, хіба й ти підеш… назавжди?

Вся сім’я жде листа від Валька. Він навчається в Кіровограді, у будівельному технікумі. Як спраглий припада до криниці, так він жадібно припав до знань. Що йому один технікум? Аероклуб, літературний гурток, спортивні секції, комсомольська робота — і цього мало. Він хоче все осягнути. Він все перетерпить. Він стожилий. Буде давитись пісною картоплею, вантажити вугілля на станції, недосипати ночей над кресленням. І водночас буде ширяти на літаку під хмарами, писати вірші, проектувати заводи!..

І вірить Льонька: широким кроком піде його брат по землі. За його плечима виростатимуть зеленокосі міста. Нові люди поселяться в них. І будуть вони любити, мріяти, поспішати в майбутнє. Тільки Гриші й Володі не буде з ними. І Ліда… Лідо, невже й ти підеш… назавжди?

Ліда, вона прагла вчитись на лікаря. Та ким би не стала — було б серед нас однією Людиною більше… А ким буде він, Льонька? Козопасом і все? Дихати тим же повітрям, яким дихали Грицько й Володька, ходити тими ж стежками, якими вони ходили, і забути про аеросани, про червоні вітрила? Чи має право? Чи маємо, друзі, ми право перед пам’яттю тих, найкращих, котрі за нас лягли під жорна війни?

Те, що вони не зробили, — нам зробити.

Те, що вони залишили в путі, — нам нести далі.

Це вдвічі тяжче, та це наш обов’язок.

Льонька дивиться в степ. Фантастичним видовищем кінчається день. Важка темно-синя хмара заступила сонце; ні, то не хмара, то велетенський айсберг, ціла крижана гора, що раптом піднеслась над білопінною гладінню моря. За темною стіною айсберга хтось розклав багаття; глянь, глянь, як палає вогонь: все небо червоне, все небо горить! Але вогненний сніп вже пробив хмарину знизу, розкидав її острівками по голубому безмежжю. Сонце, струснувши з себе крижаний панцир, вирвалось на простір і, могутнє, гаряче, бризнуло на землю тисячами іскр.

Дивовижна сила життя!

Хлопцеві захотілося раптом кинутись в хатинку, припасти до сестриних кволих рук:

— Лідо! Лідо!! Лідо!!! Скажи, що зробити мені, що вдіяти, аби ти встала зараз і пішла… гарячим степом… під весняним вітром… під багряними хмарами… під бездонним небом.

Скажи мені, Лідо, скажи!

В темній хатинці — мовчанка.

Вічна.

Небо квітло червоним маком. В рожевій купелі вмивалися на ніч хатки; і ластівки, пустуючи, купалися в сонячних бризках; і вітряк полоскав свої крила в підсиненій висі; і степ, по-вечірньому спокійний, освіжався росою.

Все віщувало назавтра погожий день.

Чорні бурі пройшли. Їм вороття не буде.

Буде сонце, буде чиста блакить.