Дитинство. Нашi тайни. Вiсiмнадцятилiтнi

— Що це за річка? — запитав Макар. — Як вона зветься?

— Хто її зна… — Сербин розв'язав стрічку з патронами і кинув туди ж, у річку. Стрічка потопала повільно, не зразу, немов неохоче. Її вже встигло знести, а кіпці шворки все ще виднілися.

— Мені так страшно зробилося, коли ви пішли, — виправдуючись, криво посміхнувся Сербин, — так страшно, немов я сам у цілому світі… І потім — це ж Репетюк! Антисеміт, сволоч, каратель… Не може бути, щоб він за Україну! Або це якась інша Україна… я не знаю — така страшна…

Голос його затремтів.

Вони відвернулися від річки і закрокували берегом до ліска, що здіймався ліворуч, зразу за ліщиною.

Туман уже розсіявся і дощ перестав. Над річкою були піски, а далі земля лежала чорна, глейка і масна. В ліску на тім боці закувала зозуля.

— Осіння зозуля! Раз, два, три, чотири, п'ять… двадцять три, — порахувала Шурка. — Го-го! Ще жити й жити!

І вона неголосно замуркотіла собі під ніс веселу пісеньку.

НЕМ ІМПЕРІЯ! [474]

Почалося це несподівано — вранці перед полуднем.

Капрал-кірасир вискочив з приміщення телеграфу — він був без пояса і без кепі. В руках він тримав депеші й апаратні стрічки. Він був розгублений і схвильований. Саме цієї хвилини з-за рогу Привокзальної вулиці вимарширував взвод кірасирів з молодим фендриком на чолі. Взвод ішов зміняти караули. Капрал вибіг на середину вулиці, на брук, і здійняв руки назустріч взводові. Вітер тріпав депешами, стрічки маяли й тріпотіли.

— Гальт! — закричав він. — Гальт!

Кірасири спинилися. Фендрик з лайкою замахнувся на здурілого капрала стеком. Та капрал відштовхнув фендрика і, знову здіймаючи руки, закричав до солдатів:

— Кірасири! Браття! Нем імператор! Нем імперія!.. Фендрик в цей час приловчився і оперіщив капрала стеком по спині.

Тоді капрал оскаженів. Він вихопив у фендрика стек і кинувся на нього. Взвод розсипав ряди і з вигуками обступив капрала з офіцером. Затуляючи руками від ударів голову, фендрик зігнувся, далі став на коліна, потім сів і, нарешті, зовсім упав. Капрал пошпурив геть потрощені рештки стека і миттю поздирав з фендрикового коміра усі лички з зірками та іншими офіцерськими відзнаками.

— Смерть йому! Смерть! — гукали кірасири довкола. — Революціон!

Капралові новини були одна одної значніші.

Армії Антанти [475] прорвали болгарський фронт. Болгарія попросила сепаратного миру. Для Австро-Угорщини тепер був відкритий шлях на південь. Але австрійська армія теж кинула зброю і пішла додому. Бо й самої Австро-Угорщини вже не було. Польські землі відокремилися. Серби й хорвати проголосили південно-слов'янську федерацію. Галичани заявили про єднання з великою Україною. Угорщина відокремилася як незалежна держава. Чехи повстали за самостійну республіку. Від величезного сполученого королівства залишилися самі коронні провінції, які й утворили тепер Австрію. Імперія розпалася, монархія агонізувала, останній Габсбург — Карл — вже два дні як заявив про зречення від престолу [476].

— Мадяри! — кричав капрал. — Батьки! Діти! Жони! Батьківщина кличе пас! Пощо воювати чужі землі? Нем імперія! Гура свобода!

— Революціон! Революціон! — загукали кірасири, потрясаючи гвинтівками. — Нем імперія! Нідер міт'м кріге! [477] Мир. Я хочу миру!..

Це вже не був взвод, і це вже не були солдати австрійської армії, це були — угри, чехи, словаки, українці, хорвати, німці, поляки, євреї, цигани, це були сини, батьки, брати, чоловіки — з гвинтівками в руках.

Вони враз заспівали щонайменше двадцять пісень зразу: кожний тяг своєї — угр угорської, поляк польської, чех чеської. Мов п'яні, вони рушили вулицею вниз на чолі з капралом, що йшов без пояса і без кепі. Капрал крокував задом, здійнявши руки, віючи телеграфними стрічками по вітру. Він диригував усіма двадцятьма піснями враз. Хтось пальнув з гвинтівки в ліхтар. Тоді пальнули всі п'ятдесят. З оглушними співами, з безладною стріляниною вгору, мов навіжені, вони майже бігли, самі не знаючи куди і пощо.

Побитий, з розірваним коміром, фендрик стояв сторопілий на тротуарі, хтось з перехожих тицяв йому до рук його закаляне кепі, але він не бачив, не чув нічого, нічого не розумів. Очима, повними жаху, він дивився вздовж вулиці — вслід своєму, колишньому своєму, взводові…

Розкішний лаковий фаетон — то було ландо самого полковника фон Таймо — промчав вихором знизу Графської на Центральну вулицю. Біля дантиста Кирчика фурман згарячу осадив скакунів. Дама в манто й розкішному боа срібного песця стрибнула з ландо і побігла в браму через двір до старого облізлого флігеля. Вона моторно збігла ламаними східцями на другий поверх. Не постукавши, вона шарпнула двері, оббиті клапіттям чорної церати. Просто з порога вона гукнула в сутінок кімнатки:

— Швидше, хто тут є?!

Назустріч оклику, назустріч несподіваній гості з зім'ятого ліжка підвівся скуйовджений Піркес. Він лежав роздягнутий під ковдрою і був блідий.

— Аглая Вікентіївна? — витріщився він ошелешений.

— Швидше, вставайте, ах, чорт!

— Ви ж…

— Це навмисне! Швидше! — двома фразами вона з'ясувала все. — В австрійській армії зараз буде повстання. Більшовики спробують захопити владу.

— Аглая Вікентіївна, я не знав, що ви…

— І прекрасно! Зате я про вас знаю все. Швидше! Член комітету, який керує партизанами, якраз у партизанів. Але я знаю, що вам відомий ліс, де Зілов з партизанами. Їх негайно треба повідомити. Нехай ідуть просто до міста.

Тільки тут Аглая побачила, що Піркес аж прозорий, що він, очевидно, нездужає.

— Що з вами таке?

— Дурниці!.. — Піркес напнув на себе ковдру і сів на ліжку. — Невеличка кровотеча з легенів, розумієте, тебеце. Явку партизанів знає тільки Одуванчик…

— Знаю, така патлата дівчина. Зразу ж хай біжить!

— Я її негайно знайду. Але ж одверніться, я вас дуже прошу…

Аглая схопилася, одвернулась. Піркес скинув ковдру і звівся, але голова закрутилася, він захитався і, перекидаючи стілець, поточився на підлогу. Аглая підхопила його і посадовила.

— Ну, покріпіться, милий, покріпіться… Ах, чорт! Де у вас вода? Ні, ви нікуди не здатні! Яка адреса дівчини?

— Ні! — нарешті звівся Піркес. — Ні, вам вона не повірить. Я йду.

Аглая його підтримувала під руку і подавала частини туалету.

— Ви сядете в ландо… я довезу вас до Одуванчика… а тоді сама в комітет. Наші комітетчики вже розійшлися по селах і піднімають селян. Робітники готові. Якби ж дати зброю хоч сотні чи двом робітників! У повіті австрійців дивізія — якраз десять тисяч. Але офіцерів не більше п'ятисот, — оце й буде реальна ворожа сила. Ви, Піркес, зразу ж повернетесь сюди. Раз ви нездужаєте, ви будете зв'язковим.

Піркес був готовий. Підтримуваний Аглаєю, похитуючись, він вийшов до ландо.

Вулицею котила безкрая юрба австрійців — ще півгодини тому солдатів австро-угорської армії. Австрійці бігли по тротуарах і вулицею вниз. Вони гукали і зрідка пострілювали.

— Керкер! [478] — гукали одні. — Командо! [479] — гукали інші.

Одні бігли до ставки командування — роззброювати, арештовувати, нищити. Інші кликали до тюрми — випускати на волю арештантів.

— Прекрасно! — зраділа Аглая. — Половина звільнених з тюрми охоче візьметься до зброї! Жени! — штовхнула вона фурмана. — Щодуху жени! Вони можуть помітити, що ландо полковника Таймо, і нам тоді прийдеться пропадати!

Полохаючи юрбу, від станції скакав кінний кірасир. Груди його були розхристані, кепі набакир. Він розмахував оголеним палашем. Дзвінким, сильним баритоном він одчайдушно співав: