Юнаки з вогненноi печi

10

Удома я мав маленьку комірчину-кімнатку, в якій панувало безладдя, бо я рішуче не впускав туди матір з її шматками та віниками, отож після кількох сварок вона задовольнилася тим, що підмітала чи витирала мокрою ганчіркою підлогу, а книжок моїх і паперів не чіпала. Я ж любив, читаючи, робити виписки, складати поширені змісти, особливо з позичених книг. Книг у мене було багато: стелаж у вільному простінку, книги було складено під столом, навіть під ліжком, бо місця бракувало, а мати проти стелажа в їхній батьківській кімнаті ярісно повставала, бо вони, тобто книжки, “збирають пилюку”. В цій кімнатці я любив поринати в уявні світи, тоді погідніше відчувався хід часу, тоді і я ніби розширювався на широкий простір, тож ковтав книги одну за одною, як го-голівський Пацюк вареники, правда, алегорія ця грубувато звучить. Книг мені вже бракувало, я ходив в обласну бібліотеку, натрапив на енциклопедію Брокзауза та Ефрона і почав її перечитувати том за томом, а ще відкрив, що тут є міжбібліотечний абонемент і зайшов туди, маючи намір замовити один із томів “Записок історико-філологічного відділу ВУАН”, твори Спенсера та Брандеса.

За столом сидів манюпусінський чоловічок з великою головою і з зачісаним назад цупким, як дріт, волоссям. На носі чоловічка сиділи окуляри, і він роздивився мене через ті окуляри, як комаху.

— Ви студент? — спитав, підозріло поїдаючи очима.

— Ні, робітник,— сказав я.

— То навіщо вам ці книги?

— Як так навіщо? — обурився я.— Раз я їх замовляю, вони мені потрібні.

— Працюєте над якоюсь роботою? — спитав тоном прокурора бібліотекар.— Чи, може, учитеся заочно?

— Не вчуся заочно і не працюю над роботою. Хочу ці книги прочитати.

Брови в чоловічка підскочили, ніби злетіло два метелики (мені навіть здалося, що я в когось такий рух бровами бачив), він подивився на мене круглими очками через окуляри, ніби на бронтозавра.

— Давайте запишу ваше прізвище, ім’я та по батькові, адресу, місце роботи,— сказав він іржавим голосом,— а тоді ваше питання буде вивчено.

Я насторожився. Щось тут було не так.

Чоловічок присунув до себе аркуша паперу і знову зирнув на мене.

— Прізвище!

— Добчинський Акакій Акакійович,— сказав я, не моргнувши — змішав двох відомих гоголівських героїв.

— Хіба зараз дають такі імена? — спитав чоловічок, наморщуючи лоба.

— Мене так назвали в честь батька,— сказав я. — До речі, і дід мій, і прадід були Акакії Акакійовичі.

— А з вас у школі не сміялися? — із сумнівом спитав чоловічок.

— У школі я був Микола Миколайович,— сказав я.— А в атестат написали вже правильно.

— А в якій школі ви вчилися? — вкрадливо спитав чоловічок, у нього на лобі вибилося дві сиві краплини поту.

— У сто тридцять першій,— сказав я.

— Хіба в Житомирі є такий номер школи? — майже солодко спитав чоловічок.

— Ні, це школа у Львові,— сказав я.

— А-а, ви зі Львова? Родом звідти? — Очиці чоловічка світилися, ніби він знайшов щось коштовне.

— Родом я із Житомира, а у Львові кінчав школу, мій батько був туди командирований.

— А ким працював чи працює ваш батько? — медоточиво спитав чоловічок.

— Цього я вам сказати не можу,— загадково мовив я.— Він офіцер...

Очиці в чоловічка забігали, окуляри сповзли на носа, на лобі вибилася третя крапля поту.

— Ага, ага, розумію. Ваша адреса.

— Вулиця Карла Лібкнехта, тринадцять, квартира сто тринадцять.

— Де працюєте?

— На електровимірнику.

— А у вас поспорт з собою є?

— Не захопив.

Чоловічок, очевидно, неймовірно втомився, зробивши таку роботу і так багато на аркуші написавши. Лоб у нього весь зросився потом.

— Чудово,— сказав він.— То для чого вам потрібні книжки?

— А для чого вам потрібно це знати? — перепитав я, імітуючи його голос.

— Є встановлений порядок,— жорстко сказав чоловічок.— Не я його вигадував, молодий чоловіче!

— Хочу написати роботу про транспіраційні [1] функції людської думки.

— А-а,— протяг чоловічок.— І ви ніде не учитеся?

— Ніде,— сказав я.— Це робота для самоосвіти. Чи можу я замовити книги?

— Хм, хм,— сказав чоловічок, перечитуючи те, що написала його пухкенька рука.— Ми це вивчимо. Бачите, в нас замовляють книги люди, які працюють над дисертаціями. Над дисертаціями, молодий чоловіче! Зайдете через місяць і обов’язково з паспортом.

Він подивився на мене особливим поглядом — знизу вгору, якось бочком, трохи хитро, а трохи підозріло, очевидно, визнав мене за божевільного.

— Повторіть іще тему вашої роботи,— сказав він.

— Транспіраційні функції людської думки.

Чоловічок із задоволенням тему моєї роботи записав.

— Не знаю, не знаю,— сказав він,— чи ми зможемо вам допомогти. Будемо вивчати.

— Отже, через місяць?

— Не раніше,— офіційно сказав чоловічок.

Я чемно попрощався і пішов, бо вже несила було терпіти, щоб принаймні не усміхнутися. Мені увіч здавалося, що цей чоловічок зійшов із сторінок одного із діккенсівських романів; правда, його вже встигли виховати в радянській системі.

Вийшовши із бібліотеки, я віч-у-віч зіштовхнувся із Ларисою. Після того, як вона збирала свою компашку, ми й не бачилися.

— Ти сюди ходиш? — здивувалася вона.

— Нічого дивного,— сказав я.— По-моєму, тобі чудово відомо, що в школі учать читати, як і те, що я кочегар-інтелектуал.

— А я от не можу дочитати до кінця жодної книжки.

— Це робить вам честь, мадмуазель.

— Хохмиш?

— Ну да. Бо ти кажеш неправду. Принаймні підручники дочитуєш?

— То ж задають,— сказала Лариса.

Ми пішли на бульвар, сіли на лавку, і я розповів їй історію, яка скоїлася з Акакієм Акакійовичем Добчинським. Вона реготала до сліз, а з нею і я.

— Це тебе й різнить од нудиків, що ти хохмач,— сказала вона.

— Сумний хохмач.

— Що ж тут сумного?

— А те, що я й справді хотів прочитати ті книжки.

— Ну, це біда невелика. Менше засмітиш собі голову.

— Тому не читаєш книжок?

— Ну да! Я хочу жити, веселитися, сміятися, танцювати, хохмити — що, погано?

— Отже, ти коник-стрибунець?

— Ну да! — вона зірвалася з лавки. — В школі це був єдиний вірш, що мені сподобався. Пострибали в парк, хочеш?

Ми “пострибали” в парк, ганяючись одне за одним і дуріючи. Я після тієї розмови з чоловічком мав і справді веселий настрій.

— Шкода, що ти до нас не прийшов,— мовила Лариса.— Ми так казилися, що сусіди стукали в двері і батареї.

— А батькам сусіди нічого не розказали?

— Хо-хо! Крику було на цілу вулицю, хіба не чув? Але я їх налякала, бо умію їх лякати.

— Як це налякала?

— А просто. Сказала, що піду з дому і не повернуся.

— І могла б піти з дому?

— Ще й як! Мене нудить од того, які вони старі й нудні.

— Куди б пішла?

— Ну, хоча б до тебе в підвал, я ж твоя подружка.

— А скільком ти подружка?

— А-а, ревнуєш? — заплескала в долоні Лариса.— Нарешті! Кошмарно люблю, коли мене ревнують.

Мені стало незвідь-чому неприємно, хоч в глибині душі я знав, що вона фрондує.

— Хочеш, запрошу тебе до себе, Ларисо,— сказав я.— Вип’ємо по чашечці кави і побачиш мій барліг.

— А предки?

— Предки на роботі.

— Хочу,— сказала Лариса.— Жахливо люблю чужі барлоги.

Зайшовши до мене в кімнатку, вона ойкнула. Нелад був очевидний, вона бехнулася на канапку, а я пішов робити каву. Коли ж повернувся з димуючими філіжанками, мої розкидані книжки було охайно складено, папери також. Я жахнувся, бо в мене все було розкладено за власним порядком, а тепер безладно перемішане.

— Не знаю, як тут живеш,— сказала вона, зморщивши носика.— Дихати нічим!

— А мені здається, тут чудово,— сказав, гасячи невдоволення за той безлад, що вона вчинила.

— І оці книжки,— мовила Лариса.— Це що, в тебе пунктик? Ні, ти все-таки нудик.