Юнаки з вогненноi печi

Думав про Ларису і про стосунки між нами, про те, що я зовсім був би не проти, щоб поруч мене брела засипаним листям хідником і вона. Але знав, що вона знудиться в таких блуканнях, почне химеру вати чи бавитися, а мені не до цього, волів бути старчиком, а не хлопчаком, бо що воно таке — бути старчиком у такі юні літа? Це значить дозволити, щоб на тебе навалився цей світ з його глупотою, розумом, болячками, світлом і темрявою, абсурдом і ладом — тягти його на плечах до чорної прірви ночі, звалити його з пліч для короткочасного спочинку, а самому увійти в антисвіт — умерти з надією на повернення, щоб уранці знову звалити цього тягаря на себе. І це знову-таки було як вічний танець, який усі ми приречені танцювати все життя.

Сьогодні повз мене пропливло багато людських облич, був я наповнений ними, як дзеркало; дитиною, принаймні вірив, що в дзеркалі навічно залишаються невидні відбитки облич, котрі сюди зазирали. Отож і я був ущерть напакований обличчями, з якими зустрічався поглядами, і тими, які пропливли, як тіні, бо всі ми тіні в цьому світі — освітили зором якогось клаптика простору, і нас у ньому вже нема, і освітлюємо іншого клаптика — і знову нас нема. Взагалі, думав тоді я, нас більше нема, ніж є, і любителі мандрів цілком даремно тішаться, що побачили світу, переконуючи себе, що залишили власні частки у тому широкому просторі, отож чим більше таких розгублених часток, тим вони багатші і більше пізнали. Але це теж одна із вічних людських самооблуд, бо насправді нічого ми в побачених частинах світу не залишаємо, а завжди є й існує тільки той світ, котрий перед очима; коли ж він сходить із очей, то й умирає, бо ми тіні, бо не ми — в світі, а він у нас (згодом я довідався, що й у цих моїх думках не було нічого нового, бо саме такі думки сповідувала ідеалістична філософія). А поки що я йшов однією із малоосвітлених вулиць, наповнений побаченими сьогодні людськими обличчями, які мінилися, ніби вода, шелестіли висипаними у вечір словами, що лускалися з сухим тріском над головою, перемішувалися, як крупа,— обличчя ці сіріли в міру того, як спливав час; зрештою, коли я дійшов до своєї хати, вони злилися в обличчя одне. Дивилося воно сонними очима, вічне і знайоме, бо, може, це й був образ сну. Я стояв ще якийсь час біля своєї хати, виструнчений і напіврозмитий місячним світлом, і думав: а може, людський розум, як і глупість, більше вічний, як дочасний. Вони, розум та глупість, перепливають з одного покоління в інше, від батька до сина, внука і так далі, вони переплітаються між собою — а може, це і є життя, думав я, єдність розуму і глупоти? До мене прийшов милий Ларисин образ, і я подумав: чи не полюбити мені цю дівчину? А може, полюбити світ, і цих людей, і отих спрутів, які накладають нам ошийники, щасливо переконуючи себе, що то не ошийники, а познака щастя, адже всі поняття світові: мораль, добро і зло — це тільки вигадка наша, то чому б справді не назвати чорне білим, а біле чорним і повірити у те? Може, щастя й справді у самооблуді, а нещастя — в невдоволенні світом та людьми? Але щось у мені протестувало признати таке, хоч, може, саме з цих думок і почалося моє перетворення у стандартну людину, якою я є нині, коли пишу ці рядки? Ні, я тоді мав пожадність до сприйняття світу та людей, мені тоді навіть хотілося покинути наше невелике й бліде місто, а податись у велике, щоб таки більше побачити й більше довідатися. “Не можна пропускати людей,— сказав я сам собі, дивлячись на заплутаного в дереві місяця,— від них треба вчитися й розучуватися...”

І після того вечора приснився мені сон. Снився корабель, що плив по чорному, як смола, морі, і по чардаку снували люди із чорними, як смола, обличчями. І були на тім кораблі тільки я пасажиром та й ще один — двоє білих серед негрів. Той другий пасажир стояв на палубі, вітер розвівав червоне кашне на його шиї, на голові в нього була синя, в’язана, як у дівчат, шапочка, а тіло покривала темна сутана, як у священика. На довершення того був він босий і, певне, мерз у ноги, бо переминався.

— Ви певні,— спитав я у нього,— що допливемо до берега?

Чоловік вийняв із рукава сутани підзорну трубу, я впізнав її, бо це була моя труба, яку я мав у дитинстві і в яку любив розглядати світ; може, моя жага пізнання світу пішла від тієї дитячої пристрасті?

— Не хвилюйтеся,— сказав чоловік напрочуд тонким, майже жіночим голосом.— Теперички кораблі повертаються.

— А коли зникне берег? — з тривогою спитав я.

Чоловік знову приклав до ока підзорну трубу.

— Хочете сказати, що берег зникне взагалі? — спитав він.— Ні, ми, юначе, на землі,— сказав він повчально,— а на землі існує така конечна прерогатива, що все має свої береги.

— А чи є береги в неба? — спитав я.

— Земля, юначе,— відповів пасажир, відводячи від ока підзорну трубу,— це небесний берег, отже сталий берег для людини, а може, й для неба. На небі без землі чи якоїсь іншої планети, як наша, немає нічого, отже, й нам, юначе, призначено цілком конкретні береги.

— А безмежність світова? — вигукнув я..

— Не хвилюйтеся, юначе,— сказав спокійно чоловік у сутані.— Її нема. Саме тому вона неуявна, що її нема. А коли ми її починаємо уявляти чи хочемо збагнути — це одна із земних думок. Адже земля — це все, юначе. Для людини тільки земля — це все. В тому, по-моєму, й криється поняття безмежності, тобто в понятті “усе”. Ви мене зрозуміли? — спитав чоловік і повернув до мене обличчя. І я вразився раптом, бо обличчя в чоловіка не було, був то все той-таки місяць, що його я бачив заплутаним між гілля, місяць із темною печаткою на виду: печаткою Каїна з піднятим на вилах Авелем — вічним символом пристрастей нашого світу.

9

Одного разу перед роботою мені захотілося зайти до Славка. Той саме повернувся з інституту, сидів біля акваріума і грав на баяні, уважно роздивляючись декоративних рибок, які плавали за склом у зеленкуватій воді. — Це що за сеанс? — здивувався я.— Музика для риб?

— Знаєш, що мене дивує,— сказав Славко.— Ці гарні декоративні істоти не просто плавають і їдять, вони живуть.

— Цілком слабоумие одкровення,— сказав я.— Ясно, що живуть, коли плавають.

— Та ні,— поморщився Славко.— Розумієш, вони живуть за тими ж законами, що й ми. Один вид не терпить іншого, є в них антагонізм і всередині виду; вони, очевидно, як і ми, люблять і ненавидять. Мають між собою визначені стосунки, є в них свій лад і нелад.

— Саме тому ти й вирішив дати їм концерт на рівні художньої самодіяльності? І були оплески?

— Не блюзни,— сказав Славко.— Це серйозно. А що це значить? Це значить, що людина зовсім не вибрана істота в цьому світі, а як ці рибки, діє за подразниками, що їх надсилає їй хтось невідомий і незбагненний.

Я подивився на приятеля з якимсь смутком: очі в нього блищали, і мав він увіч нездоровий вигляд. Взагалі, останнім часом мене все більше з’їдав смуток. Бачив прозорий Славковий профіль, що малювався на тлі стіни, бачив його костури, один упав на підлогу, а другий стояв обпертий об стіну, бачив убогу його кімнату, в якій стояв кислуватий дух, стіл, завалений книжками, стелажі, завалені не менше, стілець із накиданою одежею, надто стандартний і дешевий, дзеркало, в яке падало зараз сонце, і від того підлогою бігали сонячні виграви, давно нефарбована підлога із щілинами, набитими землею, клітку з двома папужками, ясно-зеленими й охайними, і старий зінгерівський годинник, який уже давно не йшов і не відбивав годин. І тут раптом мій розумний товариш повернувся до мене (я вразився, який він блідий, як дивно палають у нього очі), і не міг не помітити, що він страждає, більше того, він невідь од чого розтривожений.

— Скажу тобі одну річ,— сказав він.— Не сміятимешся?

Я розвів руками: закохався він, чи що?

— Мене може полюбити дівчина? Нормальна, гарна, звичайна дівчина? Тільки прямо!

Я засміявся. Бідний, бідний Славко! І до нього, такого мудрого, досяг липкий мацак голубого спрута, і його, бідашного, вразив, пустивши йому в душу отрути.