Юнаки з вогненноi печi

— Ревную, Ларисо. І ти чудово знаєш, що є чого...

— Бачив сьогодні?

— Бачив,— дихнув їй у волосся.

— Але ж ви мені дозволили мати свою компашку,— наївно сказала вона.

— Не про компашку йдеться, і ти чудово це знаєш, Ларисо. Не ставлю тобі претензій, але мене цікавить одне: навіщо вдаєш, що ми з тобою парочка?

Вона зупинилася. Стояла до мене спиною, я ж завмер упритул за нею і дихав якимсь по-особливому духмяним, ніби трава чи опале листя, її волоссям.

— Ти ж розумний хлопець, можеш сам здогадатися,— сказала вона.

— Але тут я не розумний і не здогадливий.

Вона мовчала. Знову рушила, а я посунув слідом.

— Скажи,— попросив я.— Мені це конче потрібно знати.

— Бачиш,— мовила вона.— Славка й Артура я боюся, а тебе ні.

— Тому, що я бідолашка?

Вона засміялася і сказала тим грайливим тоном, яким говорила зі мною завжди:

— Ну да! Є такі хлопці, яких дівчата не бояться. Отож ти такий!

— Виходить, що ти мною боронишся від Славка і Артура?

— Ну да! — сказала Лариса.— Міг би й сам здогадатися. Хіба не бачиш, як той Славко на мене дивиться? Він славний хлопець, але я каліки полюбити не можу.

— А Артур?

— Артур те саме,— коротко різнула.

Ми спускалися з гори, і вона знову подала мені руку. Зрештою, посковзнулася і впала мені в обійми. І сам не знаю, як так вийшло: чи її губи опинилися близько моїх, чи то мене струснула нагла близькість її тіла, але я дівчину поцілував. І раптом відчув, як вона стрепенулася, напружилася, мов кішка, і, як кішка, відстрибнула від мене. І я побачив запалений, як у кішки, погляд і перекривлене гримасою, облите місячним світлом лице.

— Ти обіцяв до мене не приставати? — зашипіла вона.

Відразу ж згадав отого високого, білявого і гарного хлопця, якому я за зовнішністю і в підметки не годжуся, згадав, як натхненно кружляли вони в танці, їхню самозаглибленість; згадав, яким поглядом дивилася на нього Лариса — на мене таким вона ніколи не дивилася й не подивиться, і подумав, що я тільки миша в лазурях ситої кішечки, і ця кішечка мною грається й перекидає з лапки на лапку, а часом легенько запустить у мишу пазурчики, щоб та енергійніше борсалася — саме це й складало її задоволення, а вона така сита, що, може, й не душитиме миші, а меланхолійно проведе її поглядом, коли та перестрашена й майже мертва від страху кинеться навтьоки. Але я від неї не втікав і страху не відчував.

— Вибач, Ларисо,— мовив.— Це в мене голова запаморочилася.

— Бачу,— сказала звичайно і знову подала руку. Ми спустилися вниз, але руки своєї в мене вона не забрала.

Отак ми і йшли, взявшись за руки, але розділені між собою стіною, монолітом темряви, друзі, що присягли на вічну приязнь, а водночас такі далекі одне від одного, що й уявити не можна. Я її щойно поцілував, але мало радості дістав од того поцілунку; відчував її теплу долоню, але це мене вже не хвилювало, бо душею був у цей час далекий од неї. Вона це відчувала, бо мовчала, а тільки біля річки попросила її потримати, щоб могла помити ноги й озутися. І коли стала на високих підборах, зробилася раптом вища за мене, десь така, якою побачив її в алеї разом із тим хлопцем, і мені стало дивно, що оця принцеса (бо щось горде й величне з’явилось у ній, коли стала на високих підборах) чомусь стоїть біля мене, що я раніше в глибині душі сторонився її, а може, й гордував, а може, гордую й досі, бо вона не вельми розвинена, а ще любить танці і компашки. Але, незважаючи на те, я згодився стати опудалом на її городі, що мало б відганяти з того городу хижих чи жеровитих напасників-птахів. Це подразнювало мою гордість — ось причина моїх переживань! Отже, в глибині душі ми одне одним таки гордували: попри всі клятви, я був для неї бідолашка, а вона для мене дурненькою повітреницею, що не без кокетства грається в свої дівочі ігри.

Відверто кажучи, сьогодні мені не хотілося її проводжати; я б мав навіть похмуре задоволення покинути її на нічних вулицях, щоб самому якнайшвидше зачинитися у мушлі свого “я” чи як равлик утягтись у хатку й замуруватися, але цього вчинити не міг, отож ми йшли притемненими вулицями, бо вже погасли ліхтарі, й мовчали. Тільки біля самого свого дому вона спитала:

— Чи не здається тобі, що починаєш до мене приставати?

— Ні,— сказав я холодно.— Але одне мені треба, принаймні для нашої дружби.— Не вдавай, що ми з тобою пара.

— Інакше що? Закохаєшся? — вона засміялася.

Я мовчав. Тільки сопів голосно.

— А чого не питаєш, що то за хлопець, з яким танцювала?

— Мені нема до того діла,— сказав.

— Але ж стежив! — В Ларисиному голосі з’явився холод, навіть сарказм.— Стежив і ревнував.— Вона знову засміялася.— Нє, я люблю, коли мене ревнують!.. Сказати тобі, що то за один?

— Скажи, коли хочеш,— буркнув я, хоч мені жахливо хотілося довідатися, що то за один.— А не хочеш, не кажи...

— Один з моїх дурнів,— мовила.— Дивоглядний, стопроцентний, круглий, як м’ячик, бельбас. Один з моєї компашки.

— Дуже втішно, мадмуазель,— сказав я і поклонився, як середньовічний рицар.

— Коли іде повз вітрини,— продовжила Лариса, ніби не помітила мого єхидного жесту,— то зазирає в них, аби на себе помилуватися. А коли бачить дзеркало, завмирає біля нього й не може відійти.

— Наркіс,— сказав я, сакраментально, а може, ідіотично всміхаючись.

— Наркіс — це що? — спитала Лариса.

— Грецький юнак, закоханий сам у себе.

— Ну да, Накріс,— сказала вона і засміялася.— Я йому скажу, що він Накріс, а він подумає, що це щось непристойне й образиться, ха-ха! Треба якось запам’ятати. Накріс! Накріс! Класно!

— Не Накріс, а Наркіс,— поправив я.

— Забуду,— меланхолійно мовила Лариса.— Але він все одно не знає, правильно воно вимовлено чи ні. Наркіс! Наркіс! Це не від слова наркотик?

— Не знаю,— мовив я.— Скажи, ти зі своєю компашкою по-українському говориш?

— Ще чого! — сказала Лариса.— З довбаками треба говорити довбацькою мовою. Та й не мова це, а жаргон.

— Навіщо вони тобі, Ларисо? — спитав я, дивлячись у її загадкове й через це прекрасне обличчя.

— Мені це треба. Я до вас прийшла, бо тошно бути тільки серед дурнів, а до них іду, бо тошно бути тільки біля нудиків.

— Шукай собі і не розумних, і не дурних.

— Е, це ще тошніше! Від них здохнути можна! Ну, пока, Акакію Акакійовичу Добчинський!

Вона раптом нахилилася до мене, поцілувала в щоку й закрутила своїми знадностями, поспішаючи до парадного. Я дивився їй услід, і вона це знала. Дивився й думав, що забув спитати: а де і від кого вона навчилася правильно говорити українською? І чому це вона безвідмовно згодилася з Артуром, коли він пропонував членам братства скрізь і всюди сіяти українство. Цього я збагнути не міг.

13

Наступного дня прокинувся пізно. Тіло — ніби побите, ніби я вчора чи перепив, чи пережив важкі хвилювання. Батьків удома не було — на роботі. Я виповз на кухню й прочитав записку: снідати оладки з повидлом, варене яйце, какао. Обідати: борщ і печеню, яка стояла на ослінці, загорнена в газети, ковдру й материного хвартуха. Зрештою, пора було вже не снідати, а обідати, але я вирішив поснідати. Притяг старого програвана в пластмасовому футлярі і поставив фортепіанні п’єси Шопена. У вікно вливалася широка сонячна стяга, обливала мене за столом, я снідав і слухав чудові передзвони фортепіанних звуків. І мені раптом здалося, що я слухав цю музику не в своєму, а в іншому житті, вона звучала вечорами у домі з дерев’яними сходами на другий поверх, з верандою, балюстрада якого була обвита диким виноградом. Біля дому росли старі сосни, і вечорами їхній медвяний дух густо наповнював повітря. Освітлене свічками в канделябрах фортепіано стояло в глибині великої кімнати, а за фортепіано сиділа вдягнена в білу сукню з мереживами жіноча, а власне дівоча, постать. А на веранді, біля білого садового столика, сидячи в лозових садових кріслах, пили чай якісь люди без облич, набираючи срібними ложечками варення, що пахло проминулим літом. На столі стояла китайська ваза, наповнена розквітлими пишними айстрами, а я прислухався до звуків, що линули у відчинені двері меланхолійно і схвильовано. Дивна річ, цю візію я завжди бачив, коли слухав Шопена, інколи мені уявлявся цей-таки дім, освітлений ранішнім сонцем, і постаті на веранді, увитій диким виноградом, були так само міражні, просвічувалися й сяяли білою одежею. Можливо, в такий спосіб я бачив власних забутих предків, бо мати мені якось розказала, що її дід був дворянин, і це тільки після революції вони так опростилися, аж вона освіти не могла одержати, але де вони жили і який маєток мали, вона не знала, бо й того діда їй не довелося бачити — він у революцію емігрував, а дочка його і мати моя залишилася, вийшла заміж за столяра і опростилася. Мати моя опростилася ще більше, хоч “панськість” у неї залишилася, принаймні одягала вона мене як пестунчика і жахливо хотіла, щоб я вступив у вуз і вийшов, як вона казала, в люди, ніби вони з батьком й не люди були. Батько мій був із простих, але любив читати книжки і привчив до цього змальства й мене, хоч у післявоєнні роки із книжками було вельми сутужно. Принаймні вечорами у нас влаштовувалися сімейні читання: Микола Гоголь, Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, було навіть у батька кілька старих книжок Бориса Грінченка: “Під тихими вербами” і “Серед темної ночі”, були й оповідання Архипа Тесленка, якого батько також вельми любив читати. Оце виразне українське коло читання справило на мене, очевидно, вирішальне значення: я став людиною української культури...