Дiти

І Магдалина дізналася, що хтось доніс на лікаря, бо він не одного хлопця й дівчину порятував від каторги. Німці недовго збирались, схопили лікаря серед білого дня й повісили на площі. Не дали навіть по-людськи поховати. Не знати, де й могилка…

6. Новий дім

Хто міг подумати, ще таке трапиться? Цілий ранок йшов дрібний дощик і пригнав під скляні двері бібліотеки кошеня, мокре, нещасне. Котрась із жінок ненароком впустила його, і воно шмигнуло під стелажі. Не було часу з ним морочитись, та ще й у санітарний день, коли повно всякої роботи. Кошеня на якусь хвилину привернуло загальну увагу. Жінки пробували його вигнати, грюкали стільцем по підлозі, кричали, але воно забилось в куток і не вилазило.

— Не мучте бідну тварину! — врешті-решт втрутилася Леночка. — Хай грається… Киць-киць!

Леночка витягнула з бутерброда ковбасу і заходилася виманювати кошеня. Воно й не думало йти. Леночка шпурнула шматок ковбаси під стелаж і заспокоїлась. Інші також взялися за роботу.

А Марія, обкладена книжками так, що й не видно було її за ними, сиділа й думала про дальшу долю кошеняти, і лице їй потроху оживало. Вона дуже любила тварин. Вважала себе слабкою істотою, а таким завжди хочеться піклуватись про слабших за себе.

Кошеня осміліло і вилізло. Ніхто цього не помітив, окрім Марії. Вона взяла його на коліна і стала гладити по вже обсохлій шерсті. Кошеня довірливо замуркотіло й заснуло, скрутившись клубочком. Так і просиділа до кінця роботи. Жінки посміялись та й розійшлись по домівках. Марія сховала кошеня під пальто і пішла до себе на квартиру.

Під дверима подумала, що хазяйка може бути проти кота, і вся зіщулилась від недоброго передчуття. Але бадьоро подзвонила і весело посміхнулась Анні Харитонівні:

— А я не сама!

Та подивилась зацікавлено повз неї, а Марія розстебнула пальто і вийняла з-за пазухи нещасне кошеня.

— Господи! — сплеснула руками хазяйка. — Де ти взяла це?..

Анна Харитонівна бридливо скривилась, і Марія втратила дар мови від добре знайомого колючого погляду.

— Воно… воно бездомне… — забелькотіла. — Мені його жаль…

— В моїй квартирі не місце для всякої зарази! — відрубала Анна Харитонівна і рушила велично на кухню.

Марія мало не заплакала й не кинулась за нею. Її охопила раптова лють, і вона ледве стрималась, щоб не шпурнути чимось в гладку спину хазяйки.

— Зрештою, я маю теж право.

— Іди в гузно зі своїми правами, — спокійно процідила Анна Харитонівна. — Щоб через п’ять хвилин цим котом тут не смерділо!

Вона демонстративно відчинила кватирку…

Марія остовпіла. З нею ще ніхто так не розмовляв.

— Ах так!

Метнулась в свою кімнату, поскидала як-небудь у валізку речі і вибігла повз отетерілу хазяйку надвір, грюкнувши щосили дверима. Через п’ять хвилин Марія сиділа в парку на лавочці і плакала. Було холодно і наближався вечір.

Марія берегла свої надміру делікатні нерви і не вберегла. Правда, в душі вона відчувала якесь моральне задоволення, але ця історія, може, й не була варта того, щоб опинитись просто так на вулиці. Як то не була? Марія обурилась і тісніше пригорнула до себе кошеня.

— Що нам робити, кицю?

Ну, треба ж бути такою ідіоткою! Повз неї поспішали люди. Звичайно, додому. Їй аж защеміло в грудях. На цих людей чекає тепла квартира, ліжко, телевізор…

Зрештою, квартиру вона собі підшукає хоч би й завтра. Не всі ж люди однакові. Тільки ночувати на вулиці у квітні в місті, де немає навіть вокзалу, це вже не жарт. Тим більше, що не має вона навіть друзів, до котрих можна прийти в будь-який час і які нічого не запитають і не розсердяться.

Повз неї проходили люди. Марія мало не з розпачем думала, що нікому до неї немає діла. Зрештою, вона теж не могла б так просто підійти до самотньої людини і запропонувати свою допомогу. Кінець кінцем на крайній випадок залишалася Леночка. Але Марії дуже важко було без попередження звалитись комусь на голову.

Вона почула чийсь голос і зрозуміла, що звертаються до неї. Інстинктивно зщулилась, і обличчя її знову стало настороженим і злим.

— Ви що, не чуєте?

Марія підвела очі. Перед нею стояв якийсь хлопець.

— Ви мене пам’ятаєте? Я — Дмитро.

— Всіх не запам’ятаєш! — сухо відказала Марія і відвернулась.

— А я вас пам’ятаю! Коли я сяду, ви мене не проженете?

— Сідайте. Мені все одно.

— О, дякую!

На Марію війнуло запахом бензину.

— Скучаєте?

— Я не сама.

— Як то не сама? — ошелешено глянув на неї Дмитро.

— А так! — Марія відгорнула полу пальта.

— Кіт? Звідки ви його взяли?

— Приблудилось… Мене через нього з квартири вигнали! — відчайдушно повідомила Марія.

— Не може бути! — Дмитро вказівним пальцем торкнувся котячої шерсті.

— Хай буде й так… — знизала вона плечима. — Вас це насправді не стосується…

— Невже ви думаєте, що я піду й лишу таку гарну дівчину саму в парку, де всякі п’яні ходять? Та я, може, вночі не спав, думав, аби вас зустріти! На танцях чекав…

«Боже, який він дурний!» — ледь-ледь почервоніла Марія.

— Я так не думаю. І, взагалі, зараз мені якраз не вистачає розводити з кимось балачки! В мене свої проблеми.

Марія підвелася з лавки.

— Які ж то проблеми? — притримав її за руку.

— Ви забагато хочете знати!

Марія потягнула за собою важку валізу в глиб темної алеї. Він навіть не спробував її допомогти.

Вона, звісно, змогла б з ним договоритись щодо родичів чи там знайомих. Але Марія завжди відштовхувала допомогу тоді, коли її особливо потребувала, чи просто так виглядало, ніби вона відштовхує.

Вона вийшла до кінотеатру і довго не вагалася. Дві години у теплі й спокої — це вже непогано. У неї аж настрій піднявся.

Показували фільм про завод, нудний-пренудний. Йшли безконечні виробничі наради, а глядачі тільки і чекали, коли молодий, багатообіцяючий і колючий інженер кінчить сперечатись й стане вирішувати другорядні особисті проблеми.

Навпроти Марії сиділа, обнявшись, парочка і сміялась з чогось свого. Кошеня прокинулось і тихенько нявкнуло. Не вистачало, щоб її вигнали ще й з кінотеатру. Марії загалом непогано сиділось, тільки весь час боялася кінця сеансу. Втім, доведеться таки піти до Леночки. Це досить далеко, в новому кварталі, але що поробиш.

Спалахнуло світло, і Марія ніби побачила себе в дзеркалі: у заляпаному болотом пальті, з незграбною валізкою і з кошеням за пазухою. Вона покірно витерпіла штовханину при вході і вийшла з усіма через захаращений двір на вулицю.

Голова в неї гуділа й очі злипались від утоми. Навпроти кінотеатру вона помітила Дмитра в гурті. І то помітила тільки тому, що він глянув на неї.

Марія пройшла повз нього з спокійним байдужим виглядом.

— Марійко!

Вона здригнулась і притишила ходу.

— Я вас проведу.

— Куди?

— Додому! — здивувався він.

— Мене вигнали з квартири.

— Серйозно?

— Ага. Можете собі йти.

— За що ж вас вигнали?

— За кошеня. Між іншим, я це вже казала!

— Нічого собі!

Марія спокійно посміхнулась:

— Дурниці! Завтра я собі знайду квартиру.

Дмитро спинився і підозріло зміряв її очима.

«Он воно що!» — подумала Марія.

— Дивна ви дівчина.

— Атож. Краще вам зі мною не зв’язуватись.

Дмитро розреготався:

— Ойо-йой! Як страшно! Як не маєте де спати, то я влаштую. Квартиру підшукаю. Ви на швейній працюєте?

— Ні, — ображено мовила Марія. — Беріть вище!

— На фарфоровому?

— Ви в бібліотеку колись ходите?

— А що я там не бачив? Ну, то де ви працюєте, коли не секрет?

— В бібліотеці.

— Справді?

В Марії ледь не луснула голова від цієї ідіотської розмови.

— Господи, та дайте мені, нарешті, спокій! Що вам від мене потрібно?!

Голос в Марії затремтів, сльози бризнули з очей, і вона, геть вимотана цим жахливим днем, гірко заплакала.

— Тут, у тридцять дев’ятій квартирі! — поставив Дмитро валізку на площадку.