Єрусалим на горах

— І ти після цих слів збираєшся стати художником, — зміряла мене зневажливим поглядом. Сині очі аж потемніли. — Мазило ти нещасний, ось ти хто. Хіба не відчуваєш, що тут навколо пахне старовиною?

— Ні, не відчуваю, — оглянувся я байдуже. — Пахне сухим сонячним днем раннього літа.

— Бо ти не знаєш, що каплиця була двірською молільнею одного старого шляхтича. Він мав доньку, Зосю, яка влюбилася в простого хлопця, який служив у шляхтича конюхом, — наступала на мене Наталена.

— Банальна історія, — відмахнувся я недбало. — Розрахована на ліричних панночок. Як ось на тебе. Я можу навіть розповісти, чим закінчилося кохання шляхтянки й конюха: старий панисько відіслав хлопця у чужі краї, а доньку віддав за родовитого шляхтича. Таке колись траплялося.

— А ось і не так, — сказала Наталена, жбурнувши під кущ свої танкетки. — Старий шляхтич після довгих умовлянь, розсердившись, замкнув доньку та її коханого у цій каплиці: кохайтеся, моліться і кайтеся. «Якщо покаєшся, Зосю, і від хлопа відречешся, то прощу… А лотра твого помилую, хай йде у світи. Тільки спершу зречися його». Так переповідає легенда. Ти не чув?

— Ні, — признався я щиро. — Казками не цікавлюся.

— Може, це й справді виглядало б на казку, якби одного разу, уже в наш радянський час, не відкрили б каплицю й не побачили на кам'яних плитах два скелети, що лежали обнявшись. Очевидно, в каплиці давно не правилось. Ніхто й тепер не посмів зробити з неї склад, як це у наш просвічений час прийнято. Хоч… розповідають, що начебто один заповзятий атеїст таки наважився загосподарювати приміщення. Навіть придбав на двері новий замок. Але нічого з того не вийшло.

— Завадила нечиста сила? — пожартував я.

— Якраз сила була чиста й ясна, — сказала Наталена. — Якось у неділю, отак серед білої днини, проходячи мимо цієї каплиці, той атеїст та ще з ним товариші почули, що в каплиці співають… співали хлопець й дівчина… співали щось дуже щемливе й солодке. Слів ніхто не розібрав, але мелодія була прониклива, особливо ніжно вилунювався із цих старих стін дівочий голос.

— Той атеїст, певно, і його приятелі були напідпитку, — я глузував далі.

— Може й були напідпитку, — відповіла Наталена. — Та тільки опісля ніхто каплицю не рухає. Повісили новий замок, а ключ жбурнули в кущі.

— А ти, небого, приходиш сюди шукати ключа, щоб відчинити двері?

— Я приходжу, щоб почути, як вони… ота шляхтянка й конюх співають.

— Ти віриш, що так воно діялося насправді? — дивувався я.

— Якщо й не діялося… — замислилося дівча. — Якщо й не діялося, але мені однаково цікаво. Я буду вчителем, розумієш. А вчитель мусить знати безліч тайн, щоб зачарувати учнів. А крім того… а крім того, мені самій не зашкодить збагатитися тайнами. Ти не зауважив, хлопче, що я вся зіткана з тайн? — зазирнула мені у вічі.

— Які тайни, — зітхнув я роблено. — Господи, які тайни: сукенка просвічується, а там ліфчик і трусики… і уже цілий світ.

— Багато ти розумієш, — помахала на мене пальцем, — якби лише ліфчик і трусики, то, очевидно, ваш брат-художник не малював жінок від сотворения світу. Таки сидить у нас тайна тайн.

— І хай собі сидить, — я несподівано почервонів. — Мені то що?

— Ет, не говори так, — вона присіла біля мене й обійняла руками голі коліна. — Я ось знаю, що тобі хочеться мене поцілувати.

Я спалахнув; у мене справді блиснула грішна думка поцілувати її підпухлі, свіжі, як вишні, губи; спокуслива думка бозна-звідки надлетіла або й зродилася сієї ж таки хвилини, коли я зненацька… раптом… раптом відкрив, що на світі нема до біса кращої дівчини від цієї Наталени, що я її люблю, і мені стало страшно, що вона зараз підніметься і зникне поміж кущами.

— Усі хлопці готові цілувати всіх дівчат. І я в тому числі, — виправдовувався як міг.

— Ну, то цілуй, — промовила вона просто. Вона не оглядалася, чи випадково хтось нас не підслуховує та не підглядає, не понизила голос, слова її далі були округлі, голосні й цвіли вони на її губах вишневим цвітом.

— Так… зразу? — повернувся я до неї і ненароком ногою звалив свій мольберт. — Ти ж мене не знаєш.

— Не знаю, це правда, як тебе звуть, але…

— Я Василь, Василь Бережан з Художнього інституту, — перебив її.

— Ото ж, Василику, — продовжувала Наталена, — признаюся, що давно тебе знаю… здавна шукала… здавна мені снишся. Ти й ніхто інший. Це теж належить до жіночих тайн, я так думаю. Оце сьогодні побачила тебе з-поміж кущів і обімліла: ти.

Я не знав, що відповісти. Дивачка якась? Ненормальна? Та хіба я теж не зробився ненормальним, із першого погляду закохавшись у неї? Може, я теж марив нею, шукав її, очікував потаємно, що колись мені явиться? Та це були якісь цурупалки, обривки врешті й обривки думок позникали чи зблідли на сонці, чи підхопив їх вітер і поніс у бозна-які краї, на мене напливав гігантський вал ніжності, пробудженої любові, я несміливо обняв Наталену і припав палко (де й сміливість взялася) до її губ; ми цілувалися сидячи й лежачи, ми геть чисто подуріли, ми ходили навкруж каплиці, обнявшись немов оті панянка з конюхом, чиї душі начебто замкнені в каплиці, й не могли цілунками насититися. Над нами панував чистий недільний день, що був схожий на синьо-зелене озеро, в якому плавало сонце, плавали дерева й кущі, стара каплиця з її тайною; а ще плавали якісь люди, які випадково на нас із Наталеною натрапляли, заблукавши в нетрях Погулянки; а ще плавали слова — людські й транзисторні, й собаче гавкання. Зрештою, у синьому озері купався цілий Львів і ціла земля, а в самому цетрі землі були ми з Наталеною.

— Хіба ти не знаєш, Василику, — казала мені Наталена, облизуючи, як кицька, припухлі губи, — що цілунки — це лише ключі до жіночих тайн. — І сміялася. І зовсім не боронилася, коли я, захмелілий дорешти, знімав із неї сукенку у червоний горошок, потім ліфчик і трусики; очевидно, я робив це невміло, це була «така» моя перша робота в житті, і Наталена мені помагала, важко дихаючи. І коли вона лежала, як білий лист на голій траві, очікуючи, поки я здеру з себе одежину, я раптом немов би отверезів, помітивши, що біле її тіло — таке струнке й округле, таке налите молодістю, таке мною жадане, аж світиться чистотою, цнотою, і шибнуло мені в голову, що не маю права світлість цю пригашувати; досить буде, що я вицілую її коліна і стегна, її живіт і груденята, досить мені буде надихатися конвалійним запахом її волосся, і досить… і досить на перший раз. Наталена, очевидно, помітила моє вагання, певно вагання сіло хмариною мені на чоло, бо враз пригорнула мене до себе.

— Ти боїшся? — запитувала й видзвонювала зубами й тремтіла уся від гарячого морозу. — Я теж боюся, коханий, — обіймала, тулилася до мене. — Я теж уперше, але ж ми любимося, правда? І ми мусимо колись пізнати цю тайну кохання. Люби мене, Василику, — схлипнула й заплакала.

Опісля ми сиділи поруч і обоє плакали, я і вона; це був солодкий плач за дитинством і ще за чимсь утраченим; це був також плач радості пізнання: ми обоє дивувалися, що життя таїть у собі безмежжя пристрасті й меду; ми були, власне вперше потрясені повнотою життя.

Точно уже не пам'ятаю, про що ми того дня з Наталеною розмовляли, зате пам'ятаю, що ми любилися не один раз і не два, поки не зайшло сонце; а коли сонце зайшло, Наталена сказала:

— Якби мої мама знала… от приїду додому й розповім… і привезу тебе.

Коли ж того вечора ми прощалися з каплицею, Наталена нашептала мені на вухо:

— Ти віриш, що шляхетська донька, Зося, співає з конюхом про кохання, хоч вони давно померли?

Я не відповів, але Наталена знала, що я був готовий повірити.

Чим довше того далекого червня тривала наша любов, тим Наталена глибше посвячувала мене в чари тайн, що існували на світі. Я був розгублений, що жодної із тайн не міг пізнати до кінця, що навіть Наталениних очей, отієї ворожбитної сині, що кидала мене в дрож, не міг зрозуміти й спити до дна. Кожного разу, коли ми любилися, вона мала очі широко відкриті, здивовані, і я думав, що то зорить на мене її душа; не тільки наші тіла зливалися воєдино, душі наші переливалися взаємно, як дві взаємопоєднані посудини.