Єрусалим на горах

Я не сподівався, що вона прийде до мене цієї ночі.

Ні, я не сподівався…

Цілу ніч над Черченем летіли й кричали дикі гуси; із піднебесних високостей падали на землю, як оскілля битого скла, їхні прощальні крики… а може, ті крики були звичайним переляком, журбою перед далекою дорогою у вирій; я слухав гусей, лежачи в постелі, й дивувався, яким чудом-дивом цей гусячий переляк чи жалоба долітає з піднебесся так виразно до мене, неначе гуси сиділи, перепочиваючи, в Ключаревому садку; і я для того, щоб свій непевний здогад перевірити, звівся з ліжка й присів на лаву під вікном. Ніч стояла місячна, і подвір'я Ключареве — криниця з журавлем, повітка й стаєнка, а також оборіг із високо піднятим брилем, а за ними — хмаровиння дерев світилися старим чорним сріблом; панувала глибока тиша, яка вагою своєю, глибиною чи непомірною висотою розлилася навкруг, лишивши тільки вузькі віконця для гусячого жалю. Іще інколи потріскувала в тиші Ключарева світлиця, в якій, окрім лавиці й ослона, довгого дубового стола, старосвітського мисника й також старосвітського мого ліжка, нічого не було.

Усе тієї ночі було навмисне зіслано на землю: глибоку, як океан, тишу, скрики диких гусей і сріблисту імлу, в якій обгалунювалося усе довкола — це була музика для душі, соната настрою, серед якої я несподівано почув Наталенин голос — повний, округлий, начебто й усміхнений; я не знаю, чи десь взагалі існує усміхнений голос, можливо його й нема, але я завжди чув у її голосі пригашений усміх, навіть про речі буденні й банальні, бувало, Наталена оповідала якось… ні, я не знайду іншого слова, крім усміхнення, хоч на її губах усмішка й не появлялася; я любив слухати її мову і нераз годинами, заплющивши повіки, вслухувався в її слова, кожне слово, бодай найпростіше обдаровувало мене радістю; це була магія, ворожба, таїнство, яке я не пробував розгадувати; я піддався ворожбі і був щасливим.

— Ну, досить, Васильку, слабувати, — казала вона мені сьогодні. — Належався й нажалувався. Набрався гніву. А тепер… — Наталени я не бачив, її начебто й не було в світлиці, але я знав, що вона тут, поруч; я чув запах конвалії — так завжди пахло її біле, як лляне повісмо, волосся.

— А тепер що? — допитувався я, бажаючи почути від неї пораду. — Ти ж бо бачиш, як наді мною позбиткувалися.

— Бачу, — зітхнула. — Та досить жалітися. Тепер робота тебе чекає. Ходім, — сказала вона. Слова були округлі й легкі.

Вона взяла мене за руку й вивела з хати; я не боронився й не допитувався куди; десь підсвідоме я начебто точно вгадував місце, куди Наталена мене приведе, я начебто бував на цьому місці багато разів, і багато разів приводила мене сюди Наталена.

Наталена приводила мене у львівський лісопарк, названий Погулянкою; Наталена приводила мене в мою молодість, у наше знайомство і в наше кохання. Я знову був студентом першого курсу Художнього інституту, був високим і худим, у полотняних білих штанях і в теж полотняних зубним порошком вибілених мештах, довгов'язий, ще по-сільському сором'язливий і небагатослівний юнак, котрий червонів, коли розмовляв із дівчатами; і була неділя, червнева, золота від бджіл, що бриніли на схилах погулянських сербів; тих бджіл, якщо по правді, я й не бачив, але мені хотілося, щоб божі мухи золотили ранок. — і так воно діялося; іще мені хотілося, щоб дітлахи, які бавилися на стежках і на полянах під наглядом мамів і татів, підставляли долоні під сонячні струмені й умивалися ними; іще мені хотілося, щоб людські гурти, що проходжувалися стежками й доріжками, що їли й пили на розстелених обрусах, що поодинці й парами спали на мураві, заслонившись од сонця газетами, залишилися там, де вони перебували, на тій території, яку вже гамірливе освоїли, щоб ніхто з них не ступив на стежку, що бігла вихилясом поміж кущами, й не зупинявся на галявині перед занедбаною давньою каплицею, де я розклав свій саморобний мольбертик — трикутник, підпертий ніжкою, і пробував перенести на картон мереживо, зіткане з букового листя і сонячних бризків, що відбивалося на полупленій стіні каплиці; а ще я хотів до цього мережива вплести власний настрій — і це було ой, яке нелегке завдання для першокурсника.

Наперед скажу, що завдання мені не вдалося, про якийсь «власний настрій» не могло бути й мови, а гра світла, мерехтіння листя на стіні випорхували з-під мого пензля, як мотилі, і на картоні лишилася тільки каплична стіна — брунатна, з тріщинами, знизу поросла мохом; а ще в стіні були двері — важкі, ковані грубими штабами заліза, замок висів великий, але вже теперішній.

— Слухай, а ти не можеш… а ти спробуй бодай на своєму малюнку ті капличні двері відчинити. Спробуй, га? — За моїми плечима стриміло дівча в легенькій сукенці в червоний горошок. На вигляд можна було їй дати не більше шістнадцяти, потім я дізнався, що вона на два роки старша і взагалі «стара як світ». У руках тримала за ремінці модні на той час танкетки на корку — босоніж, вочевидь, було їй зручніше; на зап'ясті блиснув мініатюрний годинник. З цього я зробив висновок, що біляве створіння із тугим хвостом довгого, перев'язаного червоною стрічкою волосся не походило з бідної родини.

Мені треба було на неї розсердитися, відігнати львівську панянку від себе, і я таки мав намір це зробити, але… але створіння з довгою льняною косою дивилося на мене такими величезними і такими синіми очиськами, і в погляді цьому було стільки приязні, цікавості й дитячої безпосередності, що мусив змінити гнів на ласку.

— Ти хто? — спитав. — Розумієшся, бачу, на живописі, як вовк на звіздах.

— Ні, я не вовк, — заперечливо, серйозно сказала. — Я Наталена, на прізвище — Шутько. Поки що не одружена. Хлопця теж не маю. Вчуся на першому курсі української філології в університеті. Родом… я не знаю звідки, — зітхнула цілком щиро. — Мій тато — офіцер. Носив його міністр по всій «стране шірокой» та поза границями. Десь там у пралісах сибірських я починалася. Тепер тато служить в Ізмаїлі… чув про таке місто на Дунаї? «Город суворовской слави», — засміялася про себе.

— А я ось тут у Львові, — виповіла жужмом усі паспортні дані. І вже тоді, коли вона ці «дані» висипала, я мимохіть замилувався не тільки її очима, білим продовгуватим личком, косою, малими груденятами, а й також її милозвучним голосом; я подумав, що кожне слово на її губах схоже на яблуко.

— Мова твоя така… слова, мов яблука і водночас — цвіт на губах, — промовив я, підкорений її безпосередністю. Я іще був селюк, іще не вмів крутити дівчатам голови, моя похвала була наче мальована. — В офіцерських доньок українська мова сьогодні не в пошанівку, — додав я, — а ти…

— А я що… я мамина дитина. То мама мене навчила. І мама вибрала університет у Львові. Каже; там іще тліє український дух.

— О, то ти ще й патріотка, — чомусь забаглося поіронізувати. Власне, я робив це навмисне, й може, більш навмисне самому собі: це біляве дівчинисько впало мені в око й нахабно входило в моє серце, немов я знався з ним кілька років… входило й там запановувало. Мені було з цією незнайомою дівчиною напрочуд легко, добре, я почувався щасливим; і певно, виглядав ув її очах трохи смішним.

— Хіба то гріх бути патріоткою, — насупила свої пшеничні брови Наталена. — Усім дозволяється бути патріотом, усім… росіянам, грузинам, полякам, так? А нам ні… ми відразу стаємо націоналістами, як тільки-но починається розмова про патріотизм. Чи не так?

Я не був готовий до «таких» розмов, та й, правду кажучи, боявся їх. Львів іще пам'ятав, як з інститутів та з університету після вбивства Ярослава Галана виключали студентів якраз за патріотизм.

— Ти як тут опинилася? — змінив я тему. — Певно, пишеш вірші, як усі філологи і як усі дівчата, й шукаєш у самотинному блуканні настрою, натхнення?

— Ні, — заперечила, мотнувши головою. — Не вгадав! Не пищу я віршів, в поети йти не збираюся. Буду скромним учителем укрмови та літератури десь у Кіпчакських степах. А тут, — кивнула на каплицю, — шукаю таємниць.

— Які тут таємниці, — стиснув я плечима. — Стара каплиця… у ній, напевно, якийсь склад.