Єрусалим на горах

Предки напевно були мною задоволені; я нічого не забував із старосвітських приписів, а мама не могли натішитися, що на родовому подвір'ї Ключарів порядкує господар — і отже нічого тут не змінилося від первовіку. По правді сказати, від слів і дійств різдвяних я теж мав задоволення, вони, слова і дійства, може, у наш раціональний час були наївними, може, таїли в собі магію давнини, яку сьогодні не можна пояснити, бо що, наприклад, сьогодні означає омивання рогів корові свяченою водою… та, очевидно, нічого пояснювати й не треба, хіба тобі, чоловіче, мало того, що почуваєшся поєднаним із прадавньою глибиною, що ланцюг, початок якого висотується з мороку віків, не обірвався, ти його тримаєш в руці, ти його ланка, і він тобі, як це не дивно, потрібний, бо додає тобі впевненості, сили до життя і… відчуття безсмертя.

Після перших двох-трьох обов'язкових ложок куті, мама питали мене без передумов, чи «той Афоня» відчепився від тебе з своєю партією. Видно, від першої нашої «партійної» розмови на «Дубнику» в її душі засілася тривога… тривога, як колючка терну, боліла її і не давала спокою.

— Не тільки Афанасій Пиндилик, але й теща з Головою напосідають: ступай до партії, поки просять, — відповів я, повертаючись із різдвяних таїнств у сьогоднішній день. — Я збирався про це з вами поговорити. Або-або: мушу вирішувати.

— Власне, ти вже вирішив без мене, — дорікнули мама, пильно, гостро глянувши на мене. — Чого питати? Я не маю права ані тобі дозволити, ані заборонити. Я тільки… я тільки сподівалася, що ця хмара тебе обмине. Сподівалася, очікувала, що вона обійде тебе десятою дорогою і… воднораз, як це не тяжко признаватися, побоювалася, що хмара не проллється на тебе дощем і ти залишишся посеред пустелі: не буде тобі доступу до наукової роботи, до кандидатської дисертації, про яку ти мрієш… я це добре розумію, знаю, що буде заборонена дорога й до поезії, до видання книжок. В останньому ти вже маєш сумний досвід. — Свічка, встромлена в хлібину, що віднині аж до Йордану буде називатися «Василем», потріскувала, полум'я моргало, немовби душі предків тісним колом сиділи обіч мене з мамою і важко дихали, слухаючи наші проблеми; я подумав, що це були також їхні проблеми. Мабуть, не будуть байдужими, якою дорогою піде їхній нащадок.

— Ми вже про це говорили, мамо, минулого разу. Я справді вже вирішив… я не хочу залишатися на обочині будь-якої дороги; я, може, не збираюся зривати яблука в партійному раю, але й не випадає мені викошувати гірчак на обочині… гірчак нікому непотрібний. Я хочу по змозі приносити користь своєму народові, як ви мене вчили, — випалив я скоромовкою, начебто злякався самого себе, що до кінця усього не скажу, завагаюся і відступлюся від задуманого. Щоправда, рішення не спало на мене в цю ж хвилину, не один день я обдумував свій крок і не один раз уже шматував уже написану заяву. Якось Ольга, сміючись, склала шматочки до купи, п'яте через десяте прочитала… прочитала й обняла.

— То вступай, вступай до тієї партії. Усі вступають. Чого ти себе мучиш? Хіба ти гірший від якогось Афоні? — Для неї не існувало в житті складностей, вона направду, як велика біла риба, пливла собі в ріці і її не обходило, що діялося на берегах.

— Ти мене не послухав, сину, — сказала мама сумно. — Ти вислухав тільки першу частину моїх міркувань, вони співпали з твоїми, так, і ти поспішив потішити мене, що вступаєш в Афонину компанію. Я й не сподівалася, що ти так легко піддаєшся… піддаєшся, зрештою, перспективі білого хліба. А красиві слова про служіння… — і мама змовкли на півслові. Я сидів приголомшений поворотом їхніх думок. Хату заповнила німотна тиша. Котроїсь хвилини моргнула загрозливо свічка й пригасла, мовби їй у тиші забракло повітря. Ми обоє з мамою слухали гнітючу тишу, похнюпившись, забувши про вечерю… слухали ми однак тишу не тільки в хаті, а й прислухалися до того, що діється за вікном на вулиці, в селі. Там теж панувала глухота; там ніч придушила хати снігом; там вулиці перегороджені барикадами заметів; там поснули пси; там замерзли, стали грудками льоду колядники; там коляди, як ось «Бог предвічний народився» були позамикані, як в'язні, в чотирьох стінах і квилили по-домашньому коло вівсяних дідухів, накрадених у жнива з колгоспного поля.

— Я подумала… — обізвалися мама стиха, — що цей вечір схожий на цвинтар. А колись… який би він не був бідний, а у війну — тривожний і небезпечний, але завжди радісний, веселий. Бог предвічний народився. Бог народився… Бога бояться твої афоні, сину. Усіх партєйних розставили нині на вулицях… і вчителів, і трактористів, і ланкових, та ще їм на допомогу з району приїхали… всі залягли в засідках і ловлять колядників. Молоді заборонено, бо комсомольці, учням заборонено, — усім нам заборонено колядувати й славити народження Христа, бо так наказували афоні від Москви до Рогача. Вони мудрі, завтра й тебе примусять, як тільки-но запишешся до їхньої партії, ловити хлопчаків, котрі ходять із звіздою, колядуючи. Та коби лише тільки це. Може, приб'ють тобі печатку на чоло і вже її не відмиєш до скону віку…

— Очевидно, — сказав я, зітхнувши, — не обійдеться без компромісів: буду Богові ставити свічку, а чортові — огарок.

— Ти б ще порадився з мудрими людьми. Наприклад, із Данилом Вербенем. Люди балакають про нього, що він немовби дивак, бо всім старим цікавиться, давнім, записує перекази, щось там замальовує у свої зошити, на полях збирає черепки. Це, думаю, повинні робити професори з Києва або зі Львова, а не якийсь простий столяр із мебльової фабрики в Рогачі. А він своє знає: не одним плугом чи гиблем повинна жити людина. Земля наша — це непізнані, ще не відкриті острови. Ти був у нього, у Вербеня? — Мама поклали мені на тарілку вареників із грибами, які вони варили, як і кутю, тільки на Святвечір. — їж, сину, — припрошували. — А з Вербенем порадься. Відкрийся йому, я тобі кажу відверто: страшно мені. Боюся, що перекопилять тебе в Пиндиликовій партії обіцянками, ласками, вигодами, посадами. Будеш співати де треба й де не треба, як тоті поети, котрі писали про сизокрилого орла, батька рідного, товариша Сталіна, що вилітає із-за високих гір.

— Я був у Вербеня. І не один раз. Беру в нього книжки й консультуюся стосовно моєї майбутньої дисертації. Заздрю наповненості його життя… життя, як повний житній колос. І якраз, мамо, у розмовах із ним я у запалі полемічнім перекреслював поетів, що співають пеани партії та сизокрилим орлам і які нібито не знали, що орли були і залишилися грифонами-стерв'ятниками, котрі виморили голодом Україну в тридцять третьому році, котрі її розстрілювали в тридцять сьомому й сорок першому, й котрі переполовинили наш край по війні: одних, повстанців тобто, повибивали в нерівних боях, у засідках, половили зрадою; других — замучили в тюрмах; третіх… сотні тисяч вивезли в сибірські сніги. Аякже… «Квітуй, Радянська Україно!» Теперішні поети ніби цього не відаючи, далі кукурікають: «Нас партія веде». Куди веде? Куди йдемо?

І знаєте, що відповів мені мудрий Вербень? Він оповів притчу про коваля, який умів кувати мечі, що ними вої боронили край. Одного разу коваля полонили вороги й навмисне, для того, щоб він забув, як куються і гартуються мечі, звеліли йому день за днем кувати кайдани. Коваль скорився. Місяці й роки кував він у своїй кузні ланцюги ворогам на радість, а чесним людям на рабство. Коваля вороги вихваляли попід небеса, наділили його маєтками й кликали забавлятись в свої палаци. А люд його прокляв. Кузню дзвінку обходили як закляте місце. Спалили його хату. Готувалася змова, щоб його вбити. Аж тут на старість пильні очі донощиків виявили й куди треба донесли, що старий коваль водночас із кайданами виковує потаємно мечі, котрі щоночі виносять з його кузні юнаки. І була битва. Перемогли юнаки. І згадали вони про старого майстра, який їх озброював. Пішли до нього поклонитися. Але старий уже вмер, і юнаки заледве розшукали на кладовищі забуту могилу. Вони поставили в головах хрест, а на хресті золдтом написали: «Він був великий, бо вмів кувати мечі». Хтось опісля, прочитавши золотий напис, люто його перекреслив квачем і розмашисте розтопленою смолою вивів: «Він був ницим, бо кував кайдани». Згодом ще хтось третій викарбував на хресті долотом: «Він був людиною і час його ловив. Він великий у своїй величі й ниций — у ницості».