Єрусалим на горах

Ольга стояла збоку злякана, покусуючи губи. Кільки разів пробувала стати в моїй обороні, але Хмура Настя на нікого не зважала, так було завжди, так діялося й тепер, і моя Ольга знічено, покірливо відступила; я розумів, що Ольга й у гіршій ситуації, яка може скластися, теж мене не оборонить, вона не мала для цього характеру.

«Ленін… Ленін, якщо й вітав буржуазну республіку, „зунру“, то виходив з конкретного політичного завдання дня. Ти, зятьок, Володимиром Іллічем не прикривайся… ти паплюжиш народ, який у твоєму віршику виходить з пітьми й у пітьму, як у пропасть вселенну, запропащується, так? — примружила очі Хмура Настя. Зморшки попід її очима були, мов дрібно плетені півколами павучачі сітки. Ольга поглядом благала мене змовчати, і я, врешті-решт, її послухав, спало мені на думку, що вже завтра Хмура Настя донесе про мій вірш і про нашу суперечку директору школи; це, звичайно, не означало, що я злякався, але ж виникнуть складнощі, зайві балачки, складеться в начальства певна негативна думка про мене, а я тільки-но починаю педагогічну працю. Мушу признатися: подобалося бути учителем історії. Тому я викручувався, як міг, і відповів тещі, що ідея вірша не лежить очевидячки на поверхні, суть її, ідеї, в тому, що потрібно просвічувати народ, виховувати, викорінювати політичну сліпоту, індиферентність; байдужий чоловік, скажімо, в колгоспі й золоте яєчко не підніме з-під ніг, а то й розчавить його чоботом. А якже сліпим і глухим будувати комунізм, Анастасіє Степанівно?»

Вона глянула запитально й трохи здивовано мені в очі; на її язиці, мов на пательні, шкварчало слово, яким готувалася мене впекти, а вона вміла обпікати ненавистю, але на цей раз змовчала, моє трактування ідеї вірша дещо, певно, її спантеличило. «Ой, Ольго, Ольго, — буркнула доньці, — набідуєшся ти, небого, зі своїм нещасним поетом». Ольга винувато посміхнулася; Ольга була схожа на розгублену школярку.

Ліниво позіхав похмурий ранок пізньої осені. Небо й земля розчинилися в сірій мряці, між ними розмилися кордони. Дерева стриміли чорні, роздягнені, немов приречені на смерть; садами блукав, як забрьоханий п'яниця, сонний вітер. Село по вуха потонуло в грязюці, перемеленій на вулицях тракторами, й мерзлякувато куталося в дими, що клубилися поміж хатами. В передчутті тривоги й непевності, немов важкий дзвін на мотузку, що має ось-ось обірватися, висіла на високих грушах і ясенах заніміла й оглухла тиша. Зрідка, як постріли, несподівано й різко вигулькували з туману воронячі крики. Школярики брели вулицями до школи, мов старці на ярмарок. У тісній учительській кімнаті педагогічна братія позіхала, ліниво перелопачуючи сільські новини; шелестіли учнівські зошити з домашніми завданнями, й було таке враження, коли заплющиш очі, що поміж нами літають зелені мотилі з шелестливими крильцями; котроїсь хвилини я уявив, що й моя теща, яка сиділа в кутку за столиком, теж обернулася в мотиля, бабку зеленокрилу з булькатими очима, в яких не було чоловічків, зеленава їх випуклість, яблука, що начебто були вилиті з льоду безпристрасно й бездумно поглинали нас, усіх присутніх у вчительській кімнаті. Я подумав, що Хмура Настя не тільки мене особисто, але й усіх своїх колег, з якими попрацювала, мабуть, зо двадцять років, не те, що не любить, нема тут про любов ніякої мови, змушена нас терпіти, з нами розмовляти, інколи подавати руку, сидіти з нами на різних зборах і нарадах… так, змушена нас терпіти й воднораз була відчуженою, далекою, ніби загубленою в космосі… але й у космосі будучи, цілилася тобі в душу поглядом, немов готовим до стрілу карабіном.

Ось-ось карабін той вистрелить, ти будеш скошений її затаєною люттю, а вона обмине твій труп, гейби його й не помітивши, й піде далі… й піде далі стріляти.

І так ціле життя.

Власне цього похмурого ранку пізньої осені, коли я мимоволі ковзнув поглядом по своїй дорогій тещі й поранився, немов наступив босою ногою на уламок пивної пляшки, її сліпою ворожістю, чи не вперше ворухнувся в мені черв'ячок жалю. Дотепер я намагався Хмуру Настю або ж не помічати, або ж на її затаєну ворожість відповідати своєю ворожістю, або ж сприймав її як стихійне лихо, або ж… Я винаходив багато способів, щоб мирно співіснувати, адже ми жили в одній хаті, але ж я ніколи не замислювався, що вона по суті глибоко нещасна жінка, що її треба жаліти. І тільки ось цього ранку ворухнувся в мені жаль; це було нечекане, несподіване почуття, схоже, може, на воронячий скрик посеред густої мряки; я ловив вороння за крила, клав на свій стіл під електричну лампу й розглядав пильно: жаль був чистий, як перший сніг.

Справді ж, як не пожаліти жінку, яка не вміє або ж не хоче посміхнутися, котра запідозрює в тобі ворога і для котрої ціле життя схоже на сьогоднішній, заснований нудьгою ранок. Так велося їй у дитинстві; безбарвне проминули студентські її роки; у жіночу зрілість увійшовши, народила Ольгу, певне, не з любові, а лише з жіночого обов'язку, з фізіологічної потреби продовжувати рід. Господи! Й так далі день за днем, рік за роком, цілі десятиліття? За що ж така кара… кара ненавистю? Питання мої, Майстре, цілком риторичні, бо Черчен пам'ятає її батька Степана Чепрагу — статного, красивого ґазду, який сіяв жито на своїх п'яти моргах, здавав законопослушно «контигент» німцям, а хлібопоставку — совітам. У сорок четвертому влітку совіти взяли його до війська, воював «на Чехах». Вдома по війні не пхався в ніяку «політику», жив, як усі в ті роки: вночі приходили хлопці з лісу — давав їм їсти, давав пити, давав рублі «на Україну». Вдень же приїжджали з Рогача різні уповноважені в оточенні озброєних до зубів енкаведистів, які будували «новую зажіточную жизнь» і, будуючи її, звісно, хотіли їсти, а ще більше пити й пити, і їх знову припроваджували з сільради до Степана, бо нібито на сьогодні випала його черга давати обідати цілій зграї.

Він покірливо годував перших і других, першим і другим наливав сивої, як дим, самогонки, першим і другим кивав згідливо головою, бо хотів жити, бо боявся Сибіру, бо мав жінку й доньку-одиначку, пестунку Настку.

Аж поки не спіткнувся Степан Чепрага…

А може, й не спіткнувся, може, то була обмова, чорна брехня, що нібито він, такий святий та божий, зі страху чи з вигоди продався енкаведистам і служить їм таємно, вивідуючи й доносячи їм, енкаведе, про сільських підпільників. Хто це міг перевірити, щоб виправдати людину чи покарати? Тоді численні опери з району й області, судді й прокурори, трибунали, «трійки» — страхітлива гільйотина, що працювала вдень і вночі, не дошукувалася істини, вона вміла тільки карати й карати; «хлопці з лісу», есбе теж не мали ні часу, ні охоти, ні умов на довгі слідства — суд їх був коротким, а ще коротша кара — зрадникам смерть. Вони, есбе, якраз котроїсь ночі й постукали в Чепражине вікно, а коли ґазда відчинив двері й завісив веретами вікна, як тоді було заведено, а потім засвітив на столі каганець, що розмив на жовто обличчя Степана Чепраги й тих, що прийшли по його душу, вони так і сказали коротко, гейби з дерева тесаними словами, що прийшли по його душу, й вичитали йому вирок, і Степан Чепрага лише розвів, онімілий, руками, мовляв, на смерть нема ради, й в одній спідній білизні похитався п'яно до дверей, де уже у сінях чатував на нього з мотузкою Шінькарів Дзєдзьо — напівідіот, завжди заслинений та й по-доброму усміхнений, якого, як потім стало відомо, себе використовувало в терористичних акціях; тієї ночі Дзєдзьові не випало записати на свій рахунок іще одну жертву, бо з постелі зірвалася Олена — Штефанова жінка, в миг ока вона відштовхнула одного з нічних гостей, що той аж заточився до печі, обома руками вчепилася за Штефана, зрослася з ним намертво, й спершу благала змилосердитися над її ґаздою, бо він нікому нічого не винен, бо боїться він гріха і Бога, а коли есбісти почали її від чоловіка відривати, то вона, відбиваючись, несамовито, дико закричала; есбістам, певно, ніколи й не снилася лавина проклять, що впала на їхні голови; розпатлана, задихана, люта, враз засмерджена сечею, з оголеними грудьми, що вихопилися з роздертої пазухи, жінка була страшна в своїй рішучості оборонити чоловіка; вона до Штефана приросла; вона билася руками й ногами; вона криком злітала аж до Бога, одначе Бог мовчав.