Юнаки з вогненноi печi
Юнаки з вогненноi печi читать книгу онлайн
ШЕВЧУК ВАЛЕРІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ народився 20 серпня 1939 року в м. Житомирі. Закінчив історико-філософський факультет Київського університету. Прозаїк, перекладач, драматург, історик. Автор кількох десятків книг художньої прози, літературознавчих творів, історичної монографії “Козацька держава”. Письменник франківської працездатності. Лауреат Державної премії ім. Т. Г. Шевченка, премії фонду Антоновичів, літературних премій ім. Є. Маланюка, І. Огієнка, Олени Пчілки, О. Копиленка, ряду журналів. Мас звання Заслуженого діяча для польської культури. Твори перекладалися на двадцять одну мову народів світу.
Новий твір відомого письменника — про трьох друзів, яким судилася важка доля в тоталітарному суспільстві, через внутрішній світ котрих читач побачить долю їхнього покоління. У хлопців з Житомира передові погляди на буття українського народу, на власну роль у вирішенні кардинальних питань щодо долі України.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
— Бацай! Бацай! — кричали чорти, а на мені вже не було ані клаптика фрака, весь він був подертий на вузькі довгі стрічки, валялися ці стрічки на підлозі, наче хвости, по них тупали брудні босі ноги, і ці стрічки звивалися, наче потовчені вужі; в догоду чортам і я почав перебирати ногами, бо подумав, що, може, так вони дадуть мені спокій, але вони вже рвали на мені білу сорочку і штани — один схопив за ногу і здер туфля, і туфель почав літати над головами, як волейбольний м’яч, а вони радісно загорлали, бо знайшли нову розривку, і я використав цей момент і кинувся до виходу, щоб утекти, поки на мені ще була подоба одежі, але мене зловили ззаду кількома кістистими, пазуристими лапами, і я знову опинився всередині кола і знову засовав ногами, імітуючи танець,— на мені вже не було сорочки, а замість штанів висіло шмаття, за якись час і того шмаття не стало, і я стояв серед цих чорних, брудних білий і непорочний в непорочному костюмі Адама, а довкола вигиналися, смикалися, здригалися, виставляли передки особи чоловічої й жіночої статі, ритуально підходили до мене й обсипали вугіллям, радісно при цьому покрикуючи чи верещачи. І я вже не був серед них непорочний, а майже такий, як вони, хіба без хвоста та ріжок, але хтось схопив мене за волосся, пригнув, і я почув, як мені в кібчик вкручується, ніби гвинт, хвіст, я навіть відчув, що можу тим хвостом махати і тим хвостом радісно махнув, а в голову мені вгвинчували сталеві ріжки, і від того мій розум почав пригасати, як вогонь, і з нього, як із сонця, почали вибухати протуберанці, я розтулив пащеку й радісно, безумно загорлав, підстрибнув на місці й почав, вигинаючись, труситися і смикатися.
— Він наш, він наш! — загорлала компашка; в сутерені почали блимати блискавки, в мене перед очима спалахували і на мить завмирали страшні перекошені фізіономії з роздертими ротами, із скарлюченими носами й вибалушеними очима, із наставленими розчепіреними пальцями і з рогатими головами.
— Він наш! Він наш! — горлали ті роти, і я зареготав божевільно, бо відчув скажену радість од того, що я не свій уже і не Джордж Байрон і в мене немає спліну чи стуми, що я вже не відчуваю інтелектуальної зверхності над цими упослідженими, що я можу забути про світ і його жахливі реальності, що мені не треба ні над чим ламати собі голови, бо я вже навіки їхній, бо мені начхати на те, що буде зі світом і зі мною завтра.
— Виберемо йому чортицю! — загорлали навколо мене.
— Я його чортиця! — сказав знайомий голос, і до мене вихилясом пішла гола, чорна, вигинлива істота із лискучими персами, із хвостом на голові і з величезними іскристими очима, із рубіново нафарбованими повними, любасними вустами — це могла бути тільки Лариса, і це й справді була таки вона. Підійшла до мене, обвила шию, притислась усім тілом, і я відчув, як мені до вуст присмоктався вампір, і що моє тіло починає перемішуватися, як тісто, із тілом її, що я пропадаю в ньому, а вона пропадає в мені, а може, це нас жбурнули на підлогу й розмішують ногами, і тіла наші стають розквашеним місивом, а в голові продовжують вибухати протуберанці, і все це твориться під хрипкий, натужний, надірваний стогін гітар та під крики, й вискоти, й радісне мекання й ляпання у долоні інших чортів.
7
Я помітив одну дивовижну річ: нашу долю зчаста визначаємо не ми самі, а ті жінки, з якими себе зв’язуємо, хоч вважаємо, що вони слабка стать, а ми нібито сильна. Отже, голубий спрут, про якого я казав вище,— це і є жіноча стать, яку ми хочемо осягти і яка, зрештою, осягає нас. Коли б я дуже любив Аллочку, то неодмінно б до неї пристосовувався, і став би приблизно таким чоловіком, і творив би таку родину, як вона уявляла, бо головний творець родини — жінка, чоловікові лише дозволяється уявляти себе її головою. Жінка ж погоджується номінально це визнавати, аби не дратувати чоловічої самолюбності,— це річ таки небезпечна. Знову-таки, коли б я ближче зійшовся з Ларисою, думалося тоді мені, то змушений був би увійти в її компашку, і відбулося б щось таке, як у цьому моєму сні чи візії, що її оповів вище. Зрештою, Лариса з її потягами й уподобаннями, думав я, бо згодом переконався, що вона зовсім не та, за кого себе вдає, не дуже оригінальна і хоч як негативно не ставилася до філософії та філософствувань, а таки сповідувала певну філософську доктрину, як і Аллочка, тільки іншу, правда, зовсім того не усвідомлюючи. Цю доктрину я називаю карпедіємізмом, від латинського carpe diem — зривай день, або ж лови момент, її чудово виклав у своїй байці “Коник-стрибунець” Леонід Глібов. Зрештою, будь-яка система людської поведінки — відбиття певної, давно відомої людям доктрини, бо я вважаю, що психологічно людина в часі не змінюється, вона лише вдягає на себе костюма нового часу, свого. Отже, історична змінність людини — це зміна костюма в той час, як тіло залишається те ж таки. Чим психологічно різняться вояк, інквізитор, митець, правитель, священик, учений, робітник і тому подібне старого часу від такого ж у часі новому. Лише одежею, тобто змінним антуражем. Наша ж дружба, спілкування, поєднання (чи ворожнеча, неприйняття) з іншими людьми — це акт випробування, особливо коли сходишся із жінками — проходження, так би мовити, через чистилище, хоч це, може, й не зовсім точно. Саме тому наступної зміни, коли Лариса підійшла до мене (сидів, як завжди на лавочці й дивився на осінні краєвиди), я твердо відмовився пустити компашку у підвал, щоб спільно подуріти.
— Приходь до мене сама,— сказав.
— Філософствувати? — з жахом спитала Лариса.
— Бачиш,— по-менторському мовив мій голос.— Я пішов зі школи, бо з мене там хотіли зробити дурня. Тож, по-моєму, дозволяти робити із себе дурня куди нудніше, ніж бути ним натурально.
Лариса струснула головою.
— Нічого не втямила. Хохмиш?
— Звичайно,— мовив я, дивлячись на чудові осінні краєвиди.— Ліпше про свою глупість не знати, ніж дозволяти, щоб хтось робив із тебе ідіота.
— А по-моєму, ти нудик,— сказала Лариса.— Жаль! Такий чудовий вийшов би з тебе чортик. Як побачила тебе, відразу подумала: який славний, замурзаний чортик... А ти нудик, а не чортик.
— Кочегар-інтелектуал,— мовив я.
— Фу! — видихла Лариса.— Ліпше б ти до мене приставав... Може, подумаєш? Дати тобі ще два дні? В тебе там так класно — справжнє пекло! Ми б славно побацали!
— Ні! — сказав я.— Кожен творить своє пекло. А моє пекло — мудрість світова, а не безум.
— Нудість світова,— сказала Лариса.
— Ну да,— сказав я.— Це ж так оригінально!
— Ти чудик? — спитала Лариса, по-моєму, вона вже трохи сердилася.
— Поки що. Не хочу бути стандартною людиною!
— А ми що, хочемо? — обурено сказала Лариса.
— І ви не хочете. Але вам світ здається неприступно розумний, а через те й нудний, а для мене він неприступно дурний і через це також нудний. Вловила різницю?
— Високо про себе думаєш,— сказала Лариса.— А по-моєму, ти старий. Старий і нудний. Адью!
Отак розсердилася й пішла, я ж полегшено зітхнув: мені анітрохи не хотілося впускати у свій підвал жодної компашки. Зовсім не хотілося ставати чортом, хоч я й тужив за прегарними очима цієї милої чортиці. Але її прегарні очі — це пастка, а потрапляти в будь-які пастки я поки що не бажав. Ліпше хай прийдуть до мене Артур із Славком, і ми славно потеревенимо.
До речі тут розказати, як вони познайомилися. Було то на міських шахових змаганнях, вони опинилися за однією дошкою. Розіграли початок, а тоді Славко сильно задумався над черговим ходом.
— Слухай,— сказав раптом, пересунувши фігуру.— А ти знаєш, хто ти такий?
— По-моєму знаю,— сказав Артур.— Той, що хоче виграти в тебе.
І зробив хід.
— Мда! — сказав Славко і задумався.
— А чого ти хочеш досягти в житті? — спитав і зробив хід.
— Хочу стати генерал-майором запасу.— сказав Артур і пересунув фігуру.
— Чому запасу? — спокійно спитав Славко, смокчучи пальця.
— Щоб не бути справжнім генерал-майором.
— Гм,— мовив Славко і зробив хід.— А чому не хочеш ним бути?