Дитинство. Нашi тайни. Вiсiмнадцятилiтнi

— Шкода. «Три» не годиться. А у вас?

— У мене кругле «п'ять», — навіть ображено скинула Катря бровами.

— Тоді я пишу. Не будемо тратити часу.

Вони сіли долі, і Зілов добув з кишені блокнот і олівець. В хащах глоду кілька разів просвистала іволга. Ще якийсь невідомий птах шипів і прицмокував десь у верховітті. Катря почала рвати суниці, яких на зеленому барвінковому килимі галявинки довкола було безліч — червоних і соковитих. Вона клала їх у рот по одній.

— Значить, так… — Зілов насупив брови, але це йому вдавалося погано, бо брови в нього росли невиразні і зморщок між ними іще не було, і замислено послинив графіт.

— Прізвища, як ви гадаєте, перерахувати? Чи, може, на всякий випадок, не треба?

— Ну, єрунда! Все одно вже. Та й інакше він не знатиме, хто ж зостався. Цих, на всякий випадок, не треба…

— Ну, звичайно!.. Значить, «Страновський, Вікторович, Червинський…». Слухайте, Катре, ви б заспівали, чи що? Все ж таки, знаєте…

Катря поклала велику золотаво-червону суницю до рота і відкинулась навзнак.

— «Зелененький барвіночок стелиться низенько…» [352] — голос в неї був приємний, низького тембру, але несформований, дівочий, контральто. Голову, співаючи, вона відкидала назад, немов птах.

— «А мій милий чорнобривий горнеться близенько…» Про меншовиків, будь ласка, не забудьте… «Ой, ще, ще, ще — ще ближче!»

— Чого ж ви замовкли? Співайте!

— «Зелененький барвіночку, стелися ще нижче…» Не забудьте про «Чорну руку»… «Ой мій милий, чорнобривий, присунься ще ближче…»

Катря співала і крутила головою на всі боки. Звідси, з-за пенька та каменя, це було дуже. зручно, — лишаючись непомітним, можна було бачити через галявину метрів на сто.

«Ой, ще, ще… ще ближче!»

Десь з хащів глоду Катриному співу почала вторити іволга.

Катря заспівала:

— «Ах, зачем эта ночь так была хороша? Не томилась бы грудь, не страдала душа…» [353]

— Все?

— Все, — сказала і Катря. — «А она на любовь смотрит так холодно…» Хочете суниць? Це я для вас назбирала. — Вона простягла жменю, повну запашних ягідок, і висипала Зілову в рот зразу всю.

— М-м-м… Я задихнуся! — Він над силу ковтнув. Катря звелася, перестрибнула струмок і стала на камінь.

Уважно вона роздивилася навкруги. Ліс стояв тихий, крізь стовбури де-не-дс просвічували зелені вруна.

— Чудово! Можете класти… Ви читали, такий єсть український письменник Франко?

Зілов акуратно згорнув папірець, втис його у бляшаночку і поклав її на місце.

— Катре!..

— Що?

— Ні… Нічого… — Зілов зітхнув.

— «По дорозі жук, жук, по дорозі чорний — подивися, дівчинонько, який я моторний…» [354]

Заливаючися в два голоси, вони вийшли з ліска на дорогу і звернули праворуч, на захід. В цьому місці на перехресті стояв роздоріжний стовпчик. На дощечці в той бік, куди вони рушили, стояло: «Бидлівці, 18 верст».

Але зразу ж, з-за повороту, назустріч їм виїхала бричка. Двоє гетьманських стражників, вартових, сиділи в ній — з гвинтівками за плечима, шаблями при боці, револьверами на поясах.

— Стій! — гукнули вони разом, рвучко спиняючи сивого огиря.

Зілов і Катря стали.

— Хто такі і куди?

— По хліб, пане добродію, по харчі! — заквапилася Катря прохальним, жебрацьким тоненьким голоском і вся враз зробилася якась менша й тонша. — На базарі нічогісінько, живемо по-городському, своїх городів не маємо…

— Подсведчіньє! — буркнув той, що намагався говорити по-російському. Звертався він виключно до Зілова, з-під брів оглядаючи його косоворотку, захисного кольору штани і якогось «бувшого» кольору кашкет. На Катрю він і не глянув.

Зілов, не поспішаючи, переклав згорнутий чувал з-під лівої руки під праву і добув з кишені папірець. Стражник кинув бровами на очі і величаво його розгорнув. То була студентська посвідка п'ятнадцятого червня поточного року зачисленого на математичний факультет Київського університету святого Володимира [355] Миколи Ферапонтовича Макара. З'явитися до початку семестру, як свідчив студентський білет, Микола Ферапонтович Макар — рік народження тисяча дев'ятсотий, православний, парубок — мав першого вересня цього року.

Стражник ударяв по конях, біда заторохкотіла геть, і, загорлавши пісню ще дужче, Зілов з Катрею рушили шляхом униз.

— Ким би ви хотіли бути, Зілов? — запитала Катря, коли пісня була доспівана.

Зілов відгукнувся зразу:

— Я буду полярним дослідником! Звичайно, — зразу ж Перебив він себе, — вже тоді… потім, після революції, коли буде Радянська влада.

— Полярним дослідником?!

— Розумієте, — загорівся Зілов, але зразу ж зніяковів, — це дуже цікаво. І страшенно потрібно, — негайно ж додав він. — Полярні країни — це ж єдина біла пляма на земній кулі. І саме там сховані секрети кліматів, пір року, взагалі погоди. І це не тільки романтика, тобто зовсім не романтика, — мерщій виправився він, — і не просто «чиста наука». Прикладне значення полярних досліджень… От візьміть, скажімо, Кука [356], Дежнєва [357], Нансена [358], Макарова [359], Берінга [360]…

— Брр!.. — пересмикнула плечима Катря, — Півроку ніч, вічний лід, хуртовини, айсберги… Ви це давно вирішили?

— Так. Ви ж знаєте, мого батька заслано жандармами на Мурман? Я зацікавився північчю, почав читати і тоді побачив…

— Брр! — ще раз здригнулась Катря. — Нізащо! А я…

Бидлівські стави блиснули гарячою синьою лускою вже далеко після полудня. Катря з Зіловим були в поросі, червоні від сонця і мокрі від спеки, але збуджені й завзяті. І вони знали тепер одне про одного все докладно — куди більше, ніж за попередні роки знайомства. За три години вони наговорилися й насперечалися досхочу. Тепер Зілову було відомо, що Катря терпіти не може Каутського [361], що на природничий факультет вона вступить цього ж таки року, будь там що, що найкращий поет все ж таки Пушкін, що «Капіталу» [362] Катря прочитала тільки перший том, та й те зовсім не до кінця, що в місячні ночі чомусь так сумно, але прекрасно і хочеться вчинити щось велике-велике, а найкраща квітка поміж усіх квіток — резеда: скромна і ніжно пахне. Що Наполеон [363] був зовсім не геній, а просто нахаба і сатрап, що найбільше щастя для жінки — це бути матір'ю, що Шевченка Катря знає мало не всього: їй його ще змалку проказував напам'ять батько, а батькові так само дід. Що Шурка Можальська таки буде завтра у Вахлакових і Катрі точно відомо, хто в неї закоханий, що Козубенко, безперечно, член партії, але нікому, навіть своїм, цього не говорить, і це просто єрунда так секретничати між своїх і — багато іншого. А Катрі стало відомо, що Зілов, як це не дивно, Каутського взагалі не читав, що про вищу освіту зараз можна тільки мріяти, та й те наодинці, вночі, коли лягаєш спати, що поезія взагалі єрунда, що «Капітал» легше починати зразу з другої частини, що велике-велике хочеться робити повсякчас, а зовсім не в самі місячні ночі, що квіти потрібні тільки бджолам, що Наполеон був солдат і політик і повчитись в нього є чого, що зводити роль жінки в суспільстві виключно до ролі матері — це злочин і домострой [364], що до Вахлакових завтра Зілов не має часу йти, а на те, в кого закохана Шурка Можальська, йому наплювать, що коли Козубенко й член партії, але ховається з цим, то це його справа, і він, безперечно, правий, і дивно, що Катря — сама член наполовину нелегального соробмолу [365] — так легковажно ставиться до справ підпільної конспірації, і досить з неї того, що вона знає Олександра Івановича — і багато іншого… Вони остаточно похрипли і вже перекричати одне одного не могли.