Дитинство. Нашi тайни. Вiсiмнадцятилiтнi

Осторонь на запасних коліях стояло кілька запломбованих ешелонів. Густі цепи німецьких солдатів, у сталевих шоломах, з гранатами при поясах, з гвинтівками напоготові, оточували їх. То були хлібні маршрути до Німеччини.

У подвір'ї майстерень було повно народу. Депо прийшло організовано, колійні сходилися по одному, службовці контор держалися групками, поїзники, які сьогодні були не на роботі, прийшли з жінками і навіть з дітьми. Із розтулених на скляному даху галерей вікон викотився гомін багатьох сот голосів. З широко розчинених дверей першої галереї бив хвилею не зовсім рівний, але рясноголосий спів — на півтону нижче і на півтакту повільніше, ніж треба:

Назустріч Козубеикові й Зілову ішли двоє — високий, довгий, немов навмисне розтягнутий, похмурий парубок і маленький, жилавий і жвавий юнак. Юнак весело розмахував кашкетом. На ліву ногу він трохи шкандибав. Ще здалека він радісно закричав, б'ючи себе по стегнах та пританцьовуючи:

— Цінь, цінь, та-ра-ра, усюди діра, та нікуди вилізти! Ех!

Ліва нога погано, слухалася і відбрикувала набік. Він докірливо похитав до неї» роловою і жартівливим ударом поставив її на місце:

— Хоч ти й нога, а розуму в тебе чортма! Здорові були, з забастовкою!

Це був Стах Кульчнцькии, слюсарський учень. Ногу йому поранено навесні в бою, коли цеп червоногвардійців стримував німецький наступ від Поста-Подільського. Другий був Зіновій Золотар — молодий токар з вагонних майстерень. Він похмуро привітався. Обличчя в нього застигло, ображене і смутне. Втім, такий вже був постійний, притаманний йому вираз. Зіновій Золотар був меланхолік. З Стахом вони нерозлучно приятелювали, незважаючи на протилежність характерів та різницю в літах: Стахові допіру пішов вісімнадцятий, Золотареві минав двадцятий.

— Тут на тебе вже з півгодини чекає якась панночка, — похмуро вимовив Золотар. — В окулярах.

— На мене? — здивувався Козубенко. — Панночка? Що за єрунда! Знову хахи строїте!

— Ат! — образився Золотар.

— Побий мене бог! — чмихнув Стах. — В пенсне! І каже, що негайно треба, бо вона від молоді і про страйк. А по-українському чеше, як актриса! Просто вірш!

Хвиля співу від галереї ширшала і дужчала. Прилучалися жіночі голоси, і їм щастило підняти знижені півтону:

Біля трансформаторної будки справді чекала дівчина. Вона була в синьому береті і в синьому костюмі. Горло стискував високий англійський комірець. На вузькому переніссі цупко трималося модне пенсне без оправи. Вона ступила назустріч.

— Добродій Козубенко! Я маю певні відомості, що ви єсьте головою спілки молоді на залізниці?

— То й що?

— Моє прізвище Полубатченко, на ім'я Антоніна, курсистка-медичка. Я єсть заступник голови повітової юнацької спілки. Будьмо знайомі.

Козубенко обережно взяв простягнуту руку в сірій замшевій рукавичці. Він трохи розгубився — з дівчатами, та ще в рукавичках, розмовляти треба якось спеціально. Стах сховався за спиною в Козубенка, смішливо пирхав і сіпав його за поясок.

— Я маю до вас справу, пане-товаришу!

— Кажіть.

Але обличчя дівчини раптом спалахнуло здивуванням.

— Перепрошую! Добродію Зілов? Невже це ви? Чому ви робітник? Хіба ви не скінчили гімназії? Але ж я дуже рада побачити вас! Ви мене пізнаєте? Антоніна Полубатченко. В шістнадцятому році, коли ви були у Бидлівцях на польових роботах…

— Пробачте! — відсторонився Зілов, густо зашарівши-ся, — Але в мене руки брудні, і я замащу вам рукавички. Я з роботи.

— В чому ваша справа? — запитав Козубенко. — Вибачайте, але ми поспішаємо на мітинг. У нас, знаєте, страйк…

— Отож-то! — Антоніна Полубатченко хутко стягла рукавички, зжмакала і сунула їх до кишені. — Страйк, як і кожна громадська акція, потребує якнайбільше організованості громадських сил і ресурсів — насамперед. Повітовий юнацький комітет і вирішив негайно ж запровадити об'єднання всіх юнацьких організацій. Цілком очевидно, що достигають видатні суспільні події. Українська молодь повинна тісно згуртуватися під прапором юнацької спілки. Самостійники беруть над національним юнацьким рухом протекторат…

— Само… що? — похмуро перепитав Золотар.

— Самостійники. Тобто поборники незалежної української державності…

— Це вроді як наші «Курені» та «Просвіти»? — ще похмуріше перепитав Золотар.

— Так, так, прошу вас, — зраділа Антоніна Полубатченко. — З юнацькою секцією «Просвіти» ми вже домовилися, вона входить до повітової юнацької спілки цілком.

«Курені» та «Просвіти» — то були шовіністичні організації залізничників, утворювані міністерством шляхів у противагу професійній спілці. Це з'їзд «Куренів» у квітні місяці саботував і зривав з'їзд залізничників у Києві. Це з цих «Куренів» призначалися й гетьманські комісари по всіх залізничних відділках та інституціях.

— Чого ж ви хочете від нас? — запитав Козубенко, дивлячись повз пенсне Антоніни Полубатченко кудись на двері першої галереї. Там докінчували третій куплет, і спів уже захопив увесь натовп:

— Президія повітової юнацької спілки уповноважила мене запропонувати й вашому Союзу робітничої соціалістичної молоді [349] ввійти в об'єднання юнацьких організацій.

Всі мовчали.

— Але, — перевів нарешті Козубенко погляд на кінчики черевиків Антоніни Полубатченко, — але ж чи вам, пані, відомо, що наш союз ми звемо Союз робітничої молоді… Третій Інтернаціонал?

— То що? — знизала плечима дівчина. — Ви утворите в вашому союзі національні секції, і українська секція ввійде в наше об'єднання.

— Т… так, — сказав Козубенко, і знову запало мовчання.

— Прощайте!..

Він поклав руки на плечі Золотареві й Зілову, що стояли обабіч, крутнув їх і так швидко рушив з місця, що Стах, який ховався в нього за спиною, враз опинився просто перед Анто-ніною Полубатченко. Це був страшенний конфуз: саме в цю секунду Стах, ще за спиною в Козубенка, висолопив їй язика, скривив гримасу і склав дулю. Язика він встиг хутко ковтнути, палець із дулі висмикнути, але рука так і зосталася неприродно простягнута вперед з випростаним указовим пальцем.

— Що ви? — сахнулася розгублена панночка, мимоволі хапаючись оком в напрямі, куди вказував Стахів палець. Палець указував на трансформаторну будку. На сірих сталевих дверях був чітко вималюваний череп на двох схрещених кістках.

— Зніміть пенсне! — прохрипів Стах із жахом. — Негайно! — Мимоволі панночка зірвала з носа пенсне. — Це трансформаторна будка. Вас може ударити током в десять тисяч вольт!

Стах крутнувся на місці і пошкандибав навздогін за товаришами. Дотеп н'е був з першосортних, але Стах утішав себе тим, що в дурниках зостався не він. Обличчя в представника повітової юнацької спілки, курсистки-медички Антоніни Полубатченко, взялося густо-червоними і синіми плямами. Вона мерщій наділа пенсне, похапцем натягла рукавички і швидко закрокувала геть.

Мітинг в галереї саме почався.

Народу зійшлося щонайменше тисячі три, але тиша панувала така, що чути було цвірінчання горобців з даху. В кутку на помості стояв районний комітет професійної спілки службовців, майстрових і робітників правобережних залізниць — у повному складі. Конторник Вікторович тихим, але дзвінким і пристрасним голосом читав вимоги до міністерства шляхів: